Ранок на селі

За вікном прокидався ранок. 

Сонце вже давно спустилося з небесної колиски і підморгувало Степанчикові своїм кукурудзяним оком, нібито мовило до нього: «Нумо, козаче, досить спати, надворі ранок, треба вставати!» Хлопець прокинувся і протер очі. Спочатку його сильно здивувала неймовірна солодка вранішня тиша, але скоро здогадався, що він у селі і, ліниво піднявшися з ліжка, вийшов надвір. Світлі промінці позолочували верхівки крислатих яблунь, кидаючи на землю довгі тіні. У повітрі пахло свіжою травою та ароматом акацій, змішаним із запахом сизого диму, який піднімався високо у дзвінке небо, кришталеві краплини роси скочувались по листках, звисали на мить, переливаючись на сонці, а потім падали на траву, що блищала під вранішнім сонцем. 

Сяючи від щастя, Степанчик побіг через подвір’я в сад, бо дідусь вчора обіцяв зробити йому гойдалку. І ось вона висить між двома стовпами старого волоського горіха. Хлопець влаштовується на сідельце, розхитується кілька разів і вже летить стрімко, немов на літаку, то вгору, то вниз «Гойда-колойда, гойда-колойда...» З висоти Степанчикові видно, як понад квітучим вишневим буйством де-не-де виступають дахи селянських домівок. 

– Ді-ду, ді-ду-сю, подивись, як високо лечу-у-у!.. – радісно крикнув Степанчик, побачивши дідуся, за яким тупцяло, тоненько блеючи, вухате-кострубате біленьке ягнятко з кучерявою вовною і таким же чубиком. 

– Ой як високо! Тільки тримайся міцно, бо перелетиш по той бік потоку, – щиро посміхнувся дідусь. 

І насправді Степанчикові, коли підлітає вгору, добре видно старі верби по той бік річки Ронішори, яку дідусь чомусь називає потоком, а далі видно різні хати: одні великі і високі, інші маленькі й низькі, одні побілені, як у далеку давнину, а інші по-сучасному, але всі чепурно прибрані, елегантно, святково. Біля кожної хати на подвір’ї розцвіла черешня, або вишня, а далі – сад, в якому ростуть яблуні, сливи, груші... На деревах співають пташки і гудуть хрущі. Коло кожного двору – квітник, де цвітуть гвоздики, дикі троянди, розмарин, жоржини і васильки, від цього скрізь розноситься духмяний аромат. 

– Агов, мужчини, ходіть до хати, бо прохолоне сніданок! – почувся з хати голос бабусі. – Ходімо, бо не годиться голодному літати, – пожартував дідусь. 

– А після сніданку я зможу покататися на гойдалці з ягнятком? 

– Тільки не підлітай високо, бо воно не таке хоробреньке, як ти, – підморгнув дідусь і, обнявши внука за плечі, рушили до хати, а за ними підстрибувало вухате-кострубате ягнятко, яке ніби раділо, що покатається на гойдалці. 

«Ніде нема таких сонячних ранків, як на селі!» – подумав Степанчик і щасливо посміхнувся.