Букетик з кленового листя
з рубрики / циклу «Палітра мрій»
М. Лєрмонтов
Власне кажучи, а яка повинна бути ще погода восени. Вже й пора, щоб задощило, і пронизувало холодом, і десь тепліло від не теплого сонечка і поривчастий вітер хай забирає з собою дні невдач, мовчань і душевних зрад...
Місто N провінціальне і по своєму особливе, так як і всі містечка нашої країни. Обов`язково звернеш на щось увагу, щось запам`ятаєш, де чим захопишся, щось випустиш з виду, а щось таки залишиться...
Знов втікаєш сама від себе? Не вийде. Не врятує. Так на якусь хвильку, попустить... Коротеньке відрядження.., зараз швиденько владнаються справи, тим більш, що все ніби то йде так, як хочуть обидві сторони, погуляю містом і вранці додому... Дивно, тут так мало дерев, і майже одні клени. Стоять напівоголені і відверто сміливо не бояться своєї оголеності. Кленове листя завше буде актуальним в осінніх букетах, воно має стільки яскравості і різноманітності кольору, що навіть додавати нічого не треба, хіба що якусь протилежність, щоб підкреслити красу, а якщо ще й відпрасувати його, то воно залишиться таким надовго і радуватиме око, а ще у глиняний глечик, а ще гілочку горобини... Всміхнулась, поринула, уявила, ой люблю...
Офіс і виробництво все разом. Про себе відмітила - чисто, це приємно. Поспілкувалась з технологами.., залишились формальності підписання угод. Секретарка подарувала неоднозначний погляд, чи то з приводу одягу, як зараз вдягаються у столиці, чи може, що інше.., і у відповідь отримала те саме. Не люблю надмінності і відповідаю тим самим.
Найперше, що кинулося в кабінеті директора, це букетик з кленового листя. Сам поставив, чи може секретарка створює затишок? - ото вже ми жінки, любимо фантазувати. Тобі там неоднаково. Посміхнулась і той хто сидів за столом підняв очі і якось зніяковів, підвівся... Яка ж жінка не відчує, що сподобалась, це навіть без слів видно... Посміхнулась. Десять хвилин на прочитання, на розчерк пера, і я вільна птаха...
- А Ви де зупинились?
- На все добре, рада була з Вами познайомитись. Надіюсь на довгу співпрацю.
Вітер вальсував у парі з кленовим листям. Думки... Розмова із своїм внутрішнім Я, питання і відповіді для себе. Боляче.., дуже боляче. А внутрішнє шепоче, кричить, голосить - Навіщо ти так? Що тебе лімітує? Чого ти чекаєш? Навіщо? Тебе нема, ти забута і відкинута, знищена буденністю і байдужістю. В кожного своє життя. Забудь. Відкинь. Мало тобі "домашнього перегару", який добиває і знищує. Захотілось кохання? Пораділа? Налюбилась? Досить! То моя справа... Золоте правило, ніхто ще не відміняв, де працюєш і живеш, там не...
Місто N, не вражало і не надихало. Кухлик гірко-кислуватої кави куплений з нині модних кафешок на колесах, залишив враження не з кращих, а в роті був присмак чогось технічного. Треба було б вже і з`їсти чого небудь, але спомин про каву відгонив апетит. Радувало тільки одне, букетик з кленового листя, яке назбірала гуляючи...
Промерзла. Скоріше до готелю. Сутеніло. У вікно нахабно заглядав одинак ліхтар, а вітер ще й досі вальсував кленове листя. Думки через віконне скло. Мені не боляче. Я намагаюсь змиритись. Змиритись з тим чого ніколи не буде. Змиритись з тим єдиним заради чого я живу і вірю і чекаю. Заради якого все в цьому світі. Кохання... Як воно пройшло? Куди поділось все те, що НАС пов`язувало? Що залишилось? Купа паперів, миттєві зустрічі, фотографії, не потрібні вірші і відчай... Осінь... Дорогоцінна осінь... колись вона дарувала Тебе і невже забирає? Для кого залишилась Я? У що Я вірю? Досить! Вилітаючі в нікуди думки, вітряно-кленовий вальс, ліхтар одинак.., забуте, покинуте. зневірене у світі в якому немає місця для одного люблячого і розриваючогося від болю серця... Забудь. Не печись. Не варте... Не плач. Нема. Зберігала як могла. Розбилося об відстань, втопилось від недомови, розірвалось від байдужості.
Стукіт у двері повернув у реальність. Можливо покоївка?
- Доброго вечора. Даруйте, але мені чомусь здалося, що Ви ще не вечеряли. Розгляньте мою пропозицію, як запрошення на ділову зустріч.
На порозі стояв той, у кабінеті якого був кленовий букетик. А їсти і справді хотілось. Відмовить? Навіщо? Його візит ще раз доводив те, що якщо чоловік чогось прагне він не зупиниться ні перед чим.., знайдеться і час і все те що потрібно для здійснення того чого саме хочеться.
Смачна вечеря. Тепла розмова. Він не намагався сподобатись зовнішністю, він хотів сподобатись різнобарв`ям своїх інтересів. Слухала, дивилась, а думки які нещодавно вилетіли через віконне скло знов кружляли і не давали спокою. З Тобою створювалась внутрішня гармонія. Ти наповнював мене красою природи, музики, живопису. Нам було добре... Ти вирішив інакше... Змирись. Відкинь...
Вітер повільнше вальсував у парі з кленовим листям, воно змокріло від накрапавшого дощу., і зробилось важчим. Ліхтар одинак блимав своїм єдиним оком. Осінь.., вже й пора, щоб задощило і пронизувало холодом... Він притулився так несміло...
- Я б хотів, би щоб...
- Я не хочу.., облиш. Дякую за ділове запрошення.
Потяг впевненно набирав швидкість залишаючи позаду місто в якому вітер танцює вальс у парі з кленовим листям. В тому місті дерева відверто сміливо не бояться своєї оголеності.
"Ти просто збережи мене в душі. До зустрічі в Києві"
Смс видалити? Так! - твердою рукою, без жалю...
Внутрішнє знов кричало - навіщо оголюєш душу? Згориш... Не боюсь! Впевненна! Осінь-неймовірність, надія і віра. Жива краса розмальованого кленового листя. А як ще в глиняний глечик, та додати якусь протилежність. І поривчастий вітер хай забирає з собою дні невдач, мовчань і душевних зрад... Всміхнулась, поринула, уявила... ЛЮБЛЮ І ЧЕКАЮ!!!
