Десь на межі віків...
«Сьогодні ми попрощалися… Сьогодні вона пішла, зникла, щезла, розтанула у темряві ночі. А я просто стояла і дивилася на її тінь, десь далеко, яка поволі віддалялася від мене… все далі і далі… кроки її швидко стихали. Темрява поглинала їх і вже не віддавала назад. А шкода… я любила їх, я слухала їхню музику і мені ставало легше, легше чути що я не самотня, що вони поруч і завжди будуть тут… а тепер… тепер їх немає, вони зникли з моїх очей і з мого життя… надовго? Не знаю… чи повернуться? Не знаю… Нічого не знаю…
А сльози швидко сповзали з моїх щік, текли по шиї, капали на руки, падали на землю… Я не чула їхнього стогону, коли вони розбивалися, але я чула їхню коротку розмову… про що? Не пам’ятаю… тільки знаю, що про щось гірке і солонувате… Ні, це просто сльози у мене на губах нашіптують свої думки … насправді цього немає, все це мені просто сниться і скоро я прокинусь, як прокидалась кожен день…
СТОП, це не так, вона пішла і більше не повернеться! А сльози все сильніше хлинуть із моїх очей і заливають все обличчя…
От і все… її немає… вона пішла…
В темряві я відчула її, її мокре від сліз обличчя… я не бачила його, але знала, воно там… Я нахилилася і прошепотіла «ми ще всім покажемо…»
туга ще сильніше схопила мене за горло своїми холодними, як лід, пальцями і я побігла, не оглядаючись назад… я швидко неслася сходинками наверх…10…20…30… яка різниця, вітер бушував у мене у волоссі, в голові пульсувала кров, а сльози все швидше і швидше стікали вниз і пропадали назавжди… вони більше не повернуться, хіба що у моїх спогадах, так само повернеться і вона, і кроки її знову будуть чутні в коридорах моєї свідомості… »