Одна сторінка з весняного зошиту
З Артемового щоденника
І коли знову ніч спускається - знову з`являється роса. І вона не падає насправді, як кажуть люди, а підіймається з землі. Але краплинки води не піднімаються далеко вверх, а лишаються на траві, рослинах, квітах... Дивовижно: ці краплини підземної вологи прагнуть вибратись з темряви, де не видно сонячного світла і не пахне весною, і потрапити на поверхню - глянути на цей світ. Ці срібні крапельки бринять на кінчиках листків, пелюстків і тонких стебел, немов сльози. Чисті, прозорі, блискучі сльозинки, що виступають з землі...Та щойно у них відобразиться сонячне проміння - це знак, що скоро вони випаруються. В тіні роса затримується на довше, адже туди ще не потрапило світло сонця. Маленька краплина пророблює такий шлях із глибин темного мрячного грунту, щоб в кінці кінців залишатись в прохолоді! Вона прагне із землі вверх, щоб залишитись там в затінку! Адже сонце вб`є її, як і безліч інших росинок, що зустріли ранок... Це змушує неабияк задуматись. Адже ж справді...
Над обрієм вже виникла багряна світла пляма, що свідчить про наближення теплого квітнево-травневого дня. Чути навкруги, що скоро сходитиме... Чому щоранку сходить сонце? Адже цьому щось обов`язково слугує. А трава скоро прокинеться під покривом сизого туману, а потім він розвіється. І защебечуть і заспівають пташки на деревах, пролітатимуть метелики...
Я завжди хотів відкрити рідкісну породу метеликів і назвати їх на свою честь. А ще, щоб вони могли носити мені звісточки про когось або про щось коли я буду далеко. Але раптом я задумався, побачивши на волошковому полі найпрекраснішого метелика, якого ніколи ніде не бачив, і навряд чи бачив хтось ще. Я майже перестав дихати, щоби не злякати це чудесне створіння. Кольори його крил переливаються. Я підхожу тихо і замислююсь: чи оскверняти таку красу, називаючи в честь мене її? На честь грішної і простої смертної людини - мене. І раптом він злетів вгору, легко тремтячи різнокольоровими крильцями. Упустив. Тишина... Я стояв і дивився вслід, поки він не зник вдалині, а вже після - залишився тільки блакитний яскравий небосхил наді мною. Я озирнувся навколо себе і побачив лише поле квітів, тихий ранок; не чутно голосів людей і шуму машин. В переді мене розкинувся безкраїй пейзаж лугу. Чути шум потяга..
Чому світить сонце серед безхмарного неба? ЗА ЯКИХ УМОВ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ ДЕНЬ? Чому розквітають дерева по весні, а птахи з приходом холодів відлітають у вирій?.. Ці мандрівники люблять тепло. Чому деякі спогади не полишають нас, а інші речі забуваються сам не помічаєш як швидко? Чому ж для того, щоб не спати вночі, людині треба перелаштовувати свій організм певний час? Виходить, по-правильному ми маємо спати вночі, а не жити нею? Саме ж вночі люди такі які вони є. Саме вночі нашим очам відкривається все, що не підвладне правильному описанню словами. Ми можемо назвати зірки далекими, загадковими, прекрасними, однак... ці слова будуть лишень піщинкою із всього, що можна про їх сказати. А астрономи? Астрономи - це люди, що дають світилам імена. Чи вірно вони їх називають?...
Який би не був прекрасним цей ранок, але повертатимусь до своєї домівки. До того ж невдовзі мама покличе снідати, а мене немає. Прощаюсь із цим місцем на цілий день, бо повернусь сюди аж ввечері. Як завжди піду сюди сам. Ні, я навідаюся сюди із книгою. А з ким ще, як не з нею?..
Вийшовши на асфальтну дорогу, я почимчикував додому селом. Вже сонце зійшло й неспішно пливе вверх по екліптиці. Пахне цвітінням яблунь, що схиляються із подвір`їв на тротуари. Під ними, рожевуватим покривалом осипалось багато пелюстків. Цей запашний аромат, як прекрасні парфуми, настільки натхненний, що вічно б відчувати його... І свіже повітря початку дня... І співають солов`ї, синиці та інші пташки...
Підхожу ближче до дому вулицею. Чую як гавкає мій пес. "Та хай буде проклятий той, хто придумав собачий нашийник! Він зробив із собак невільників цепу. І невільників по життю. Гав"— думає мій Мухтар, якого я колись покаліченого приніс додому аж від траси. Я з ним цілком солідарний. Один дідусь мені розповідав, що живучи на прив`язі в одних людей, які його спіймали, вільний вовк змінився настільки, що пушистого великого хижака в ньому було вже не впізнати. Він не міг вирватись на волю, адже знесилився, а замість цього жив в будці, яку збудували господарі, і питався їжею з їхніх недоїдків. Його потомство було схоже на його ж, але уже зміненого таким невільницьким життям. Дитинчат ті люди охрестили псами, собаками, що по-їхньому означало щось образливе й неприємне... Тих людей невдовзі не стало (ніхто не знає) і вони не встигли розповсюдити іншим про те, що вони зробили з вовком. Сам він збожеволів, що колись назвуть сказом, і помер. От таку зміну не на благо холоднокровним внесла людина в природу. Така є легенда. Через це я завше відпускаю Мухтара, аби він бігав де його вовча душа забажає. Взагалі він бігає в дворі без прив`язі. Ніколи він не був в нашийнику. Але на воротах не висить табличка, що, мовляв, ОБЕРЕЖНО - ЗЛИЙ СОБАКА! Адже він зовсім не злий. Хто завгодно стане злим, живучі в нашийнику - от що я думаю, бачачи такі фрази на заборах.
Підхожу ближче до дому вулицею. Чую як гавкає Мухтар. Хтось зайшов до подвір`я. Якась жіночка в робочому одязі, в рукавицях і хусткою на голові. Напевно, попросити лопату або віника, або щось окреме. Так як мій дім знаходиться майже через дорогу напроти кладовища (по діагоналі), то в ті дні, коли на ньому люди прибирають могили, готуючись до провідної неділі, до нас приходить частенько хтось попросити що-небудь: чи то води, чи то мішка, чи то відро... чи тачку, щоб сміття вивезти. Тож ця жінка зайшла в двір, а я, нікуди не поспішаючи, любуюсь далі весняним ранком.
Я люблю ходити з закритими очима. Я знаю, що це дивно, але... Закрити очі, ніби спиш, і йти повільно... Коли сам. Або не повільно. Вимкнути одне чуття і відчути навколишній світ звуками та запахами, які нас оточують. Адже музика в усьому. Свій аромат є і в води і в скла... І коли ти не бачиш нічого, а уявляєш цю дорогу, будуючи її в уяві по пам`яті, звучанню цієї вулиці та її духом в повітрі, то йти на помацки зовсім і не обов`язково. Якщо чесно, то я ще ніколи не потрапляв у незручні ситуації з приводу цього: зіткнення з людиною, що їде на велосипеді, наприклад. Я не сновида. Сподіваюсь на це.
При вході в подвір`я я привітався до її. "Ох як виріс уже!— сказала вона і вдивилась в обличчя. — Я тебе ще от таким пам`ятаю, — припустила потім руку до свого коліна. — Який клас вже закінчуєш?" Я відповів. "Матінко, який вже парубок став! Скоро женитись збиратимешся?" — засміялась. Які теплі, приємні і банальні слова. Адже кожен їх чув неодноразово від старших. Авжеж, одружуватись. Що ж іще?..
Тоді я й згадав хто є ця жінка.
Одного березневого ранку на весняних канікулах я встав якомога раніше, аби піти в березову рощу й забрати сік, що натік в банку за кілька днів. Березовий сік - це завше щось особливе. Він смачний. Того ранку, пам`ятаю, був красивий туман. Шкода, що не взяв фотоапарата тоді - вийшли б прекрасні знімки. Я відчуваю коли фотографія може вийти атмосферною, живою, гарною, а коли просто фотографією. Саме тоді, коли дивишся прямо і бачиш перед собою не просто пейзаж, то лишень тоді треба зафіксувати цю красу. Або я просто звик до фотоапарату на плівці, де пам`ять фото більш обмежена, на відміну від карти пам`яті на аж шістнадцять гігабайт. На старих фотоапаратах, перед тим як сфотографувати що-небудь, ти спершу знайдеш хороший ракурс, освітлення, трішечки все обдумаєш заздалегідь і потім лиш клацнеш. Таким чином фотографій виходило не занадто багато і всі особливі, оригінальні, різноманітні та достойні. А далеко в тумані розпливався нечіткий сонячний диск. Я дійшов ближче. За березами було світло. Серед пелени туману я побачив силует дівчини. Обличчя не було видно, але обриси... Вона, обіпершись об дерево, перехилила двома руками банку з березовим соком до свого рота... Цікаво було, чому вона сюди прийшла саме в таку рань. Та ще й так одягнувшись. Холодно ж. А вона в майці. На спині в її висить лук... Її довгувате волосся спало на плечі...
— Здрастуй... — привітався я.
— Привіт, — відповіла вона й знову зробила ковток. Мовчала.
— Під вищими березами сік солодший, аніж... під молодими...
Вона мовчала й поглядала на мене.
— Ти ж... не звідси, так? Я тебе ніколи не бачив, — продовжив я.
— Я з мамою на канікули приїхали на дачу. А що?— поставила банку на мокру траву. — Як тебе звати?
Я їй відповів як мене звати. Я все ж не міг зрозуміти - їй справді не холодно в такому одязі?
— А... можна... глянути лук? — попросив пізніше я.
Вона повернулась до мене спиною.
— Знімай.
Я зняв і взяв його до рук.
— Гарний... А тятива... ммм... А з якої деревини він зроблений?
— З тису. Як у Робін Гуда, — усміхнулася.
— Справді?
— Ага...
З березового ліска ми повертались разом. Я тримав її лук і накинув на її плечі свою весняну куртку. З нею дуже приємно було розмовляти... Того ранку було дуже тихо...
Іншого разу ми зустрілись в іншому місці. Колись сусід тут жив, але він переїхав. Його хатина лишилась запустілою, адже не було кому доглядати. В великій комірчині, де ще були складені рівненько дрова, на горищі лежало вдосталь сіна. Саме там, під покривалом, яке я постелив, сховані в соломі мої блокноти деякі, певні книжки... Там дуже натхненно писати чи читати щось під час дощу... під кришею. Одного березневого дня я прийшов туди з парасолькою, відкрив важкі дерев`яні двері, що звисали на старовинних завісах, і увійшов всередину. Я положив парасольку й мій погляд різко впав вверх. Я побачив дівочі черевички, що стояли разом на краю горища. Хто б то не був, він не почув, що я увійшов. Став я залазити. То.. була вона...Цього разу вона була в коричнево-зеленій сукні... і як минулого разу з розпущеним волоссям. Вона лежала на животі, зігнувши босі ноги в колінах, і читала одного з моїх зошитів.
— Не очікував тебе тут стріти... — тихо промовив я на фоні дощу.
Вона швидко розвернулась і сіла напроти мене, поправивши розтріпане волосся.
— Оу, привіт, Артеме!— зашарілася вона. — А ти... я теж не чекала тут нікого...
— Це мої зошити... — посміхнувся тоді я.
— Ой, — ніяково — я не знала, що це твої, — і закрила, і положила на багрове покривало.
— Та нічого...
— Гарно пишеш... Я не багато прочитала! — запевняла вона мене. Я глянув на відкриті зошити коло її. Авжеж, не багато. — Я бачу, що ти любиш фентезі...
— Так, а ти... Що любиш читати? — поцікавився.
— Люблю щось атмосферне...
Ми говорили про книжки, музику, фільми... а потім лягли на спину й слухали дощ. А потім, коли густі хмари розвіялись перед самим заходом сонця, ми з нею вилізли на дах покинутого сараю і пробули там до того часу коли небосхил осипався зірками.
Я пам`ятаю як одного вечора ми просто йшли з нею дорогою повз лісосмуги. Тоді її волосся не було розпущеним. Тоді вона була інша... Ми сиділи під високим дубом... Коли останній клаптик сідаючого сонця зник за горизонтом... вона встала. Інна дістала з кишені шматок тканини, мотузку та запальничку. Я тримав стрілу. Інна обматала накінечник стріли, щось на її линула, діставши з сумки невеличкий флакон, перев`язала міцною ниткою... Я підніс запальничку до краю стріли. Вістря загорілось яскравим вогнем. Іскри палахкотіли перед обличчям. Інна дала мені до рук лук і встала позаду. Притиснушись легенько своїм ніжним станом до моєї спини, вона торкнулась моєї руки. Я натягнув тятиву. Стріла зірвалась і полетіла в даль. Вона злетіла високо-високо в вечірнє небо. Аж до зірок...
Я ще згадую, як випадково невчасно прийшов до її... до дому. Бачу, що спить вона. Тоді вдома в її нікого не було. Мама її кудись пішла. А я вкрив її ковдрою по плечі й підійшов до віконця. Потім вона прокинулась... Інна сидить на ліжку, вкривши коліна ковдрою, здивовано поглядає на мене. Вона скидає ковдру на підлогу, встає... стягує з себе білу футболку... і лишається в одній білизні. Я розгубився. Інна положила мені руки на плечі й підійшла ближче...
Тож я згадав хто є ця жінка, що вийшла з нашого подвір`я. Це її мама. Значить і сама вона тут. Вдень я з мамою прибирали коло могили дідуся на кладовищі. Її не бачив. Лише ввечері... я проходив повз її воріт... І біля криниці ми зустрілись... чисто випадково.
— Привіт...
с.Лугинки, Весна 2015