Завжди запалюються...
Хронікі Вітру
Є такий час коли поети й письменники відправляються у вирій. Правда. Дехто вслід за перелітними птахами, які масово покидають свої тимчасові міста. Перелітні птахи шикуються в ключі, відштовхуючись від поверхні, і, може бути, назавжди залишають свої дахи й дерева. Вони відлітають в небеса, в далекі-далекі краї, в котрий раз підкорюючи висоту, без якої вони не можуть. Покружлявши на прощання над вулицями і провулками, над антенами і наземними супутниками, над вежами і мінаретами, над маяками та хмарочосами, над дахами музеїв та бібліотек, на яких вечорами можна зустріти молодих художників та музикантів, котрі утекли з власних домівок на наступний день після своїх іменин, перелітні птахи ще раз оглянуть ці простори й направлять свої натхненні погляди туди, за обрій... Багато хто слідкуватиме за тим, як вони здіймаються в небо, як іскри в диму величезного вогнища, котре одного разу розвели незнайомці з минулого.
Дехто піде за сяйвом вогнів горизонту, добре знаючи, що скільки б ти не йшов - горизонт буде попереду, натхненно віруючи, що дійти до нього - це не є міфом, а трішки навпаки - правдою... Священне місце всіх мандрівників, мрійників та митців, яких завжди надихала даль... і всіх людей, які завжди вбачали в цьому щось загадкове й прекрасне... Для когось же горизонт - це кордон тієї території в якій ти мешкаєш, території буденності й стабільного повсякдення, території вивчених до найдрібнішого камінця доріг і фраз наперед, які ти чуєш кожного дня від деяких людей, території, в якій ти вже мимоволі починаєш замислюватись про існування тієї легендарної матриці... Цей кордон огороджений від очей будинками і високими спорудами, стінами й лісами, школами й лікарнями, обмальованими графіті з тильної сторони, стадіонами і супермаркетами, фірмами і офісами, храмами і гуртожитками... із стежками на власних дахах.
Горизонт, закритий від наших поглядів архітектурними творіннями, з настанням вечора набуває особливого шарму і вишуканості, романтичності й елегантності, переодягаючись на тлі мальвових сутінок в блискучий нічний наряд, тканини схожої на Туаль-де-жуі, з витонченими і чаруючими монохромними малюнками, створеними багряно-помаранчевими контурами на темно-синьому фоні неба... Запалюються тоді перші вогні. Сходять в цей час ранні зірки. У вікнах багатоповерхівок спалахують лампочки й загоряється світло. Передні й задні фари автомобілів, які їдуть назустріч один одному... також створюють візерунки. Багаття і іскорки від нього, яке запалили на краю лісу двоє незнайомців з минулого... чи з сьогодення... І в кожному із цих вогнів горизонту є своя особлива історія, хоч маленька, не суттєва, без жодного діалогу чи розвитку подій, про те, чому і за яких обставин ми його нині бачимо. І, як і щоразу, щоб побачити цей процес нам потрібно виходити зазвичай за межі свого поселення, де не заважатимуть сторонні чинники, себто, весь твій маленький світ, твоя завчена до найбільшого листка на дереві територія, де перед твоїми очима розкинуться безкраї простори нічного поля, а попереду - яскрава нитка з вогнів, що протягнута через схід, південь, захід та північ, протягнута з одного краю, в якому зароджувалися твої великі дитячі мрії, в другий, де вони здійсненні і в честь них вже вибухнули не раз над землею салюти. Ти підеш прямо до цієї лінії, а далі: повернутись назад, опустити руки й залишитись... чи перетнути свій уявний кордон й вирушити до грандіозного втілення тих мрій у реальність. Продовжити жити тим життям, яким живеш, піти лягти в ліжко й довго думати перед сном: "Скільки можна, щоб це продовжувалось? Усе не зовсім так. І це все повністю. Це не моє життя. І я не я" чи востаннє поглянути на ці нічні вогні замріяними очима й піти збирати речі. Просто запам`ятай, що... ЦЕ - ТВІЙ ГОРИЗОНТ. ЙОГО ВОГНІ ЗАВЖДИ ЗАПАЛЮЮТЬСЯ ДЛЯ ТЕБЕ. ПРОСТО ПАМ`ЯТАЙ ПРО ЦЕ...
Дехто ж... вслід за Вітром... І... якщо ти колись вже вдихнув цей Вітер на поні груди, хоча б малу долю, чого й вистачить, то де б ти не жив, ким би не працював у майбутньому, яка б у тебе не була чудова сім`я після цих довгих років... від тих часів, які ти колись якось пережив у далекому минулому, в якій би ти престижній клініці, наприклад, не працював - тобі не вдасться видихнути... Ти не зможеш видихнути цей Вітер, який колись впустив в себе... в свої легені і мозок, і серце, адже щось же йому придає такого незвичного ритму... Ти не зможеш жити тим життям, адже якась дивовижна сила, яку ти можеш бачити тільки свій дар шикарно малювати, писати прозу чи поезію, творити музику чи знімати, принаймні короткометражки, яка палає палатиме вогнищем в твоєму нутрі, яке запалили ті незнайомці з минулого, змусить все одно на світанку зірватись й полетіти, розправивши крила. Як перелітні птахи, "улетающие в другие города на квартирники", в червоно-променисті небеса ... На жаль так. Тому, давай домовимось... щоб в майбутньому ніхто з близьких не падав в страждання через тебе... Виріши своє подальше із замолоду. Просто...вийди до горизонту ввечері...й запитай в себе: "Це моє?"..
Жовтень 2015
