Устав
Прибігає до мене сусід мій, добрий приятель, другокласник Олексійко. Часто, коли маю час, ведемо ми з ним щирі розмови про життя, про порядки у школі, про родинні стосунки. У вихідні часу у нього аж занадто багато: то багаття палять, гасаючи навколо з вереском і тупотінням, то бігають наввипередки… але серед тижня – все зовсім інакше… Чутно тільки цвірінчання горобців, спурхують з дерев налякані голуби, та походжає по території запеклих перегонів чорне вороння. Так от, дивлюся, що хлопчина, якого я про себе називаю їжачком, аж занадто збуджений, кругле обличчя аж сяє кожною ластовинкою.
- Що, щасливцю, трапилося?
- Я не тільки щасливий, я ще й радісний!
- Ну і яка ж причина?
- Сьогодні одержав ду-же хорошу оцінку з мови.
- Що ж героїчного ти здійснив?
- Прочитав цілого стовпчика з вправи без помилок…
- Правда, щось не віриться мені, ану виймай підручника…
І справді першого стовпчика прочитано бездоганно.
- Читай далі.
- Та я там уже не так знаю, і взагалі, далі я вчора не встиг прочитати…
- А як же тебе не спитали хоч слово іще?
- Вчителька в кінці першого стовпчика сказала «молодець!», а потім я весь час тягнув руку і підскакував…
- З якого дива?!
- Та я знаю, що коли підіймаєш руку, то тебе вже більше одного разу не спитають…
- Отакої! Роздягайся, будемо виправляти становище!
Ластовинки потьмянішали, але діватися нікуди. Сопе мій «їжачок», гризе граніт науки… і раптом: «Щось я устав!»
- Як це ти устав, сидиш, як і раніше сидів?
- Та я, кажу, устав!
- То, може, ти йдеш кудись, що уже устаєш?
- Та ні, я устав!
Невідомо, скільки б тривала наша розмова, якби я непомітно не підсунув йому листочок паперу з написаним словом «втомився». Дивлюся, він почав складати речі і, солодко позіхаючи та лукаво дивлячись на мене, сказав: »А й правда, я, мабуть, втомився…»
- Ну, добре, уставай і йди, бо вже й темніє…
