11.11.2015 05:36
для всіх
233
    
  4 | 5  
 © Дебелий Леонід Семенович

Пишу щонайменше...

 




Пишу щонайменше, пишу щонайрідше,  

І так вже багато… Лишу щонайліпше… 

В далеку дорогу усе не захопиш 

І зором слабеньким весь світ не охопиш... 

 

А що ж щонайліпше? Звання чи визнання? 

Я їх не одержав, та й мучить зізнання: 

За жменьку рядків у яких поривання 

Відверті й невмілі?! – то лиш римування… 

 

Я ночі гарячі, читачу, лишаю,  

Де думка злітала безмежно, без краю… 

У вірші ж зазнач лиш життєвий критерій: 

Любов до людей без найменших містерій… 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 11.11.2015 10:33  Тетяна Чорновіл => © 

Мудрі роздуми в чудовому щирому вірші.
Та коли в думках зринають рядки, чи варто замислюватись про звання і визнання.
Мені якось Тарас Іванів казав, що вірш, який проситься з душі, потрібно написати. Бо так треба!
Просто і мудро. Пишіть, якщо вірш щемить душа.
А містерії... чому б і ні. То спосіб мислення, аби тільки без злості. Вибачте за мої роздуми в відповідь на Ваші.
Вірш Ваш мені сподобався.

 11.11.2015 09:08  Максимів Галина => © 

Дуже гарно... змістовно... щиро...

 11.11.2015 07:52  Георгій Грищенко => © 

Гарно, сподобалося.

 11.11.2015 06:39  Каранда Галина => © 

То дуже добре, коли у віршах любов до людей...

 11.11.2015 06:24  Ольга Шнуренко => © 

Мене також часто мучить сумнів, варто чи не варто римувати, і тоді я надовго замовкаю, але минає час, і виникає бажання розмовляти, і тоді вірші, як інструмент і як запрошення до діалогу...