Розірвався Морок
Уривок з повісті «Естафета»
часом розхристане життя моє,
але, все ж таки, внутрішній стержень,
прихований ритм і внутрішня рима є"
О. Шнуренко
Розірвався Морок, вибухнув.
Повернулося світло і обпекло очі,
прорізався слух і роздер вуха,
дивні пахощі затьмарювали
щойно повернуту свідомість.
Наче крізь прозору тремтливу завісу
деформував краєвид…
Жовток сонця,
в якому кривавою цяткою
проступав зародок зловісного
курчати,
чорно-брунатний водоспад,
хрипів, мов струмінь чорної крові
з перерізаної горлянки скелі.
Шерех листя, співи птахів
злилися у божевільну какофонію –
скрегіт, дикий регіт нетутешніх істот…
Нечистий потік перекочував каміння,
породжував химерну піну -
слину скажених псів…
Морок, Морок! Де ти? Повернись!
Голос… Лагідний, ніжний:
- Зачекай, не впадай у відчай.
Розплющ очі, подивись…
Він наважився: ласкаве сонце,
срібний водоспад, стрімкий рух
гірського потоку…
- Подивись на мене, - співав Голос, -
почуй мене, повір мені.
Я навчу тебе знову бачити прекрасне,
знову чути потаємні сонати щастя,
посміхнись, вже час прокидатись..
Він намагався утримати залишки сну,
благав незнайомку не кидати його…
Як останній привіт долинув шепіт:
- Я довго не прийду.
Настають жахливі часи
потворних втілень.
Запам’ятай мій спів,
виборюй радість…
.gif "{#}")
