18.12.2015 15:00
18+
398 views
    
rating 5 | 10 usr.
 © Оля Стасюк

Дід

Дід

Сиджу на горбику. Коло ніг – трава колишеться, поле простягається, скільки оком видно. Курява стихає на польовій дорозі. Пташки в колоссі пурхають, ромашка коло стежки цвіте, романець хитається. Сиджу.

Приходить дід і сідає поруч. Сидить, склавши руки на коліна, і не дивиться на мене. Але знає, що я є. І я знаю, що він є. Хоча й ніколи його не бачила. Сидить; руки зморшкуваті, натруджені, на пальцях хіба ранки від риболовецьких гачків. Сидить, схожий на тата і на дядька, не дуже старий, але тихий і добрий. Мій дід.

Ззаду якась пташка скрикнула. Ми обертаємося: я рвучко, а дід повільно, спокійно. І знову сидимо. Я страшенно хочу щось спитати, а що – не знаю.

- Діду, - питаю, - а ви в раю?

Мовчить дід, посміхається. Стільки різного чула про нього. Дуже різного. Але він має бути в раю. Бо він – мій дід. Він на Великдень рибку жалів ловити, бо з неї тоді кров текла, як з Ісуса. Він все живе любив, стільки всякої птастви, грибів, рослин знав.

- Діду, - кажу знову і затинаюся. – А у нас війна.

Хмуриться дід. Все знає. І що таке війна – знає. Без великих орденів-медалей війну пройшов, двічі у німецькому полоні був. А тепер сидить тут, коло внучки. А в країні внучки – війна.

- Діду, - питаю, - а люди хороші?

Мовчить дід. Всякі люди. Німці, що вбивали і грабували села – погані. Німець, що прабабці показав, куди дітей від бомби сховати – хороший. Німці, що вели діда на розстріл – погані. А той, що пожалів і відпустив – хороший. І ті люди хороші, що в селі мирно трудилися, поруч з дідом рибу ловили, гриби збирали і, як він, всяких звірів і всяке зілля знали. А ті, що прийшли і загнали людей на фабрики і колгоспи, де мирні люди віку вкоротили – недобрі.

- Діду, - дивлюся на його світле, відкрите лице, яке ніколи не бачила, - а як воно буде?

Всміхається дід. Якось буде. Бо не може бути так, щоб ніяк. Якщо кожен робитиме те, що має – налагодиться. От так, як всяка комашинка і травинка своє діло знають і роблять. Знали ж старі – скільки ти для своєї сім’ї не рибаль і не полюй, не скінчиться ні риба, ні звірина. То вже через людей, що ради великої вигоди чи забави рибалять і полюють, почало все зникати. Замикаються люди у своїх містах, хмарочосах. І не знають, що таке зранечку в татарському пахучому зіллі з «хваткою» рибу позаганяти, або під яким каменем кращі раки водяться, або як сойку вполювати, або де маслята після дощу знайти. А дід знає.

Сидимо. Трава хитається, сонечко пече. А мені добре. Я з дідом.

А он над полем лелека полетів. Підіймаю очі. Небо чисте-чисте. Звідти, певно, зараз бабуся всміхається.

Повертаю голову – немає діда. Коники сюрчать, ромашки цвітуть. Тиша польова. Липень промінням на кожну стеблинку скрапує.

Добре з тобою, діду.

Публікації: Оля Стасюк

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 24.06.2016 17:13  Ольга Моцебекер => © 

Добре, Олю, написано. Реалістично, життєво, душевно й тепло. Хороший стиль, описи, добра проза. 

 16.02.2016 13:07  Олена Яворова => © 

Світлий сум опісля прочитання... а на душі тепло. Мудрі речі, чіткі образи. Майстерність авторки викликає повагу й бажання знайомитись з її творами далі. Дякую Вам, Олю.  

 19.12.2015 20:14  Олександр Новіков => © 

тепло 

 19.12.2015 10:49  Тетяна Белімова => © 

Олю, який ти написала чудовий і піднесений твір! Світлий, хоч і трохи сумний! Стільки емоцій пробудив!
Молодець!  

 19.12.2015 09:08  Ольга Шнуренко => © 

Так тепло стало на душі... Стільки любові до дідуся у кожному слові. Вражає дорослість і мудрість вашої душі, Олю! Цікава розповідь і гарні пейзажні замальовки... 

 18.12.2015 21:02  Тадм => © 

Вражаєш, Олечко! Сильний, яскравий твір. чіпляє 

 18.12.2015 20:21  Якобчук Павло => © 

Добрий настрій, добро посіяне добром повертається. Дякую Олю. Зичу тобі наснаги.