Мої загадкові стежки біля Крупця
Повільно прогулюючись на пероні вокзалу в Радивилові, поглядав на схід, де надранкова темрява приховала мій хутір, - і так закортіло хоч на мить завітати в батьківський дім, пройтися садочком, провідати сусідів. Та, на превеликий жаль, багатьох їх уже немає, не зустрінуть і батько з матір`ю.
Електричка Львів - Здолбунів зупинилась рівно о п`ятій. Я зайшов у перший вагон, примостився біля вікна. Коли поїзд рушив, майже притиснувся обличчям до віконного скла, намагаючись розгледіти місця, що пропливали за вікном. Адже близько п`ятдесяти років тому мені доводилось тут часто бувати.
Але липка темрява так щільно все окутала, що я не зміг побачити ні стежини, ні деревини, аніякої будівлі. Не вгледів і переїзду в кінці станції біля "заготзерна", і дороги, що колись петляла звідси до нашого хутора. Цією дорогою мені, підлітку, часто доводилось ходити і до станції, і до міста. Щоб скоротити шлях на цілий кілометр, я одного разу, ідучи з міста, вирішив прокласти пряму стежину. Півдня топтав босими ногами поля і межі, і відразу нею стали ходити всі хуторяни.
Невдовзі мене тут підстерегло лихо. Повертався якось з міста. Ніс сумку з відрізом матерії на сукню мамі. Коли зайшов у поле, де колосилось високе жито, з нього вискочив хлопчисько років двадцяти з ножем у руці і кинувся до сумки. Я з переляку жбурнув її йому у вічі і - мерщій втікати до станції. А він - за мною. Та, мабуть, упевнившись, що не наздожене, кинув сумку на стежку і понад житом повернув у поле. Мені надзвичайно шкода було матерії, і я повернувся за сумкою. Грабіжник зупинився і звіддаля розмахував руками.
Наступного дня в цьому житі знайшли невідомого мертвого чоловіка з багатьма ножовими ранами. Очевидці розказували, що грабіжників ходило п`ятеро,
Згадував цю пригоду, коли поїзд саме перетнув те місце, де колись був переїзд. Ліворуч від нього шлях вів у село Крупець, а праворуч - у Батьків, де на півдорозі, з лівого боку, починався мій хутір. Я встав і крізь вікно почав ще пильніше вдивлятися в непроглядну пітьму. І, важко зітхнувши, тихо промовив сам до себе: "Як ти тут, дитино, саменьке ходило в такій темряві?" Почувши моє зітхання, жінка, яка сиділа навпроти, співчутливо спитала: "Може, щось допомогти?"
- Дякую, все гаразд. Просто згадав своє дитинство, що минуло в цих місцях. - І, не знати чому, почав розказувати зовсім не знайомій жінці:
- Тут, понад залізницею, як і колись, тягнеться сосновий бір шириною до двох кілометрів, а за ним - хутір. Там, у першій хаті, я і виріс. Саме через цей ліс, через залізницю, а далі полем чотири роки я ходив до школи в сусіднє село Крупець, долаючи за день більше десяти кілометрів. І коли закінчив семирічку, находив мало не мало - майже десять тисяч кілометрів у солдатських кирзових чоботях, які на два-три розміри були більші. Та й весь одяг теж, в основному, був солдатським.
Важко було добиратися до школи в заметіль, тріскучі морози, у грозові зливи, Та не менше дошкуляла темрява, коли дні коротшали. Годинника вдома не було, будила бабця за співом півнів. І не раз траплялося так, що розбудить, коли співали не треті, а другі півні. І я тоді приходив до школи мало не серед ночі.
А взагалі пітьми я майже не боявся. Можливо, тому, що виріс біля самісінького лісу. Так, ще зовсім малим, побачив, як з дупла у великому пеньку випурхнула якась барвиста пташка. Мені закортіло роздивитись її в руках, але скільки не підкрадався до пенька - вона вилітала з гнізда. Вирішив упіймати, коли буде спати. Як стемніло, пішов до лісу, відшукав того пенька, засунув у дупло руку, впіймав пташку, а руки з дупла вийняти не можу. Так простояв майже цілу ніч. Я чув, як мене гукають, як голосить весь хутір, а мого плачу ніхто не чув.
Нарешті вирвався, прибігаю...
- Де ти був? - кричать батьки.
- Я стояв біля пеньочка - не пускали пташечки.
Але були місця, де я темряви боявся. Це там, де гинули люди.
...Недалеко від переїзду жила сім`я Яницьких. Син і дочка перебували тоді в Українській повстанській армії, а батьків їх хтось повкидав у колодязь. Коли я проходив тут поночі, то біг чимдуж, не озираючись. І чомусь завжди згадував, як сам, маючи років чотири, падав у колодязь. Урятувало те, що впав не на кайло, а на спину батькові, який саме копав той колодязь, і глибина сягала не більше шести кругів. Отямився на ліжку і дуже шкодував, що не роздивився, як там, на дні.
Років через два я в цей колодязь вилив з пуд меду і з п`ять глечиків молока. А було це так. У той день я пригнав з роси корів і забіг у комору набрати в кухоль меду і молока. А батько зранку мед продав і у величезній бочці зосталося тільки на дні. Я засмутився, бо дуже любив мед з молоком. Отож і задумав засолодити воду в колодязі, щоб потім брати, скільки схочу...
...Недалеко від Яницьких, над шляхом, що вів до Батькова, росли дві величезні липи. Біля них починалася стежка, трішки полем, а далі - лісом прямо до моєї хати. На узліссі біля стежини весною 1944 року німці вбили російського солдата.
За два дні, як мав відбутися той бій, до нас у двір з боку почаївського шосе увірвався озброєний німак і кинувся забирати сусідських коней, які стояли в нашій школі. В хаті були батько і ще два хутірські хлопці. Вони хотіли кинути на німця гранату, бо іншої зброї не було, але, отямившись, зрозуміли, що повбивають коней і вибухом накличуть німців, які безперестанку рухались по шосе з Почаєва на Радивилів. Тож коли він виїжджав з двору, на нього накинулись, роззброїли і повісили в стодолі. Після цього мати довго не могла заходити в стодолу. І я теж, коли в стодолі було темно.
Наступного дня ми побачили, що з почаївського шосе на наш хутір рухається колона німців і подумали, що ідуть шукати того повішеного. Всі чоловіки поховались у криївки, а я і ще двоє дорослих хлопців, Петро та Іван, причаїлись у схованці, влаштованій у цеглі, що стояла стовпчиками неподалік дороги.
Та німці прийшли, щоб зайняти оборону, і поспіхом почали копати окопи в лісі і під лісом. А біля нашої схованки поставили кремезного німака з кулеметом. Крізь щілини нам було видно і його, й інших німців, які безперестанку набирали воду з колодязя.
Приходили по воду моя мати і Петрова, але до нас їм підійти не вдалося. А мені, чи від жаху, чи від того, що поснідав чимось солонуватим, так хотілося пити, що аж потріскалися і ятрилися губи. І як тільки сніжинка залітала в щілину, негайно діставав її соломиною. Цілу добу, не ївши, не пивши, задубівши від холоду, пролежали ми на одному боці. На другий бік повернутися не могли, бо під нами була настелена солома і німець міг почути шарудіння.
Мій батько з сусідами тоді сховались у криівці, викопаній у лісі, недалеко від хати. Задихаючись від нестачі кисню і не знаючи, що діється нагорі, вони над ранок вибрались із криївки. Довідатися, що там у домівках, послали двадцятирічного Мишка. Німець, який стояв біля нашої схованки, підпустив його ближче і без жодного пострілу взяв у полон. Привів у нашу хату, де, судячи з наявності телефонних апаратів, розташувався командний пункт і, вигукуючи слово "партизан", передав німецьким офіцерам.
Мати, бабця і діти були в другій половині хати. Почувши голос Мишка, моя мати прибігла до німців і по-німецькому почала переконувати, що це не партизан, а її син. Німецької мови вона навчилася від німецьких дітей у 1914 році на Дніпропетровщині.
Усі чекали біля криївки сигналу від Мишка. Моєму батькові почувся умовний свист, і вони рушили до нашої хати, а вірніше - на вартового. Німець відразу застрочив з кулемета. Всі попадали і повзком, поза пеньками, втікли в ліс.
А ми подумали, що стріляють по нашій схованці, і, нажахані, зірвалися на ноги, ледь не розваливши стінку. І все здавалось, що кулі ось-ось прошиють не голову чи ноги, а груди.
Почувши стрілянину, всі німці вибігли з хати, залишивши перед дверима лише вартового. Скориставшись цим, мати і Мишко через сіни перебігли на другу половину хати. Мишка заховали на печі, накривши коноплями, і поклали зверху спати мого молодшого брата Володю. Повернувшись до хати і не знайшовши "партизана", німці почали допитувати маму і бабусю. Бабця зомліла, і її відливали водою. Врятувало їх те, що стало розвиднятися, - і російські танки ринулись на наш хутір. Бій тривав недовго. Німці відступили на Радивилів, підбивши в полі і лісі чотири танки.
Нам, підліткам, було цікаво побачити, що там, у лісі, в окопах після бою. Отоді я вперше побачив убитого російського солдата. Він був ще зовсім юним, чоло залите кров`ю, а очі мертво дивилися в небо. У цей час недалеко на дуб сів крук, і я уявив, як він їх видзьобуватиме. А десь удома на нього чекає мати і не знає, що він лежить ось тут на сирій березневій землі біля стежки, яка веде на Крупець. Не раз я це пригадував, ідучи до школи. І коли навчався у п`ятому класі, написав навіть вірш "Після бою", який, мабуть, починав моє входження в літературу.
...Де щойно на хвилину зупинялась електричка, був другий переїзд, через який я інколи повертався зі школи. Так іти було далі, але веселіше, бо вулиця Біла Криниця простягалась аж до переїзду. А під час війни німці вибудувапи тут мало не фортецю, обгородили колючим дротом, начіплявши на дріт різних брязкалець.
Однієї темної ночі весь хутір не спав. Цілу ніч біля переїзду строчили кулемети і вибухали гранати. А це, виявляється, собака зачепився ланцюгом за дріт і брязкотів, доки його не вбили.
Охороняли переїзд здебільшого мадяри. І коли там не було німців, за умовними сигналами воїни УПА спокійно його проїжджали. Раз ішов я через цей переїзд до своїх родичів у Крупець. З лісу на санях з кулеметом і автоматами під`їжджали повстанці, а з боку Радивилова наближався товарний поїзд. Біля переїзду паровоз лунко випустив клуб пари. Це пролунало наче постріл. В одну мить повстанців на санях не стало. Вони залягли на снігу, наставивши зброю на мадярів. На щастя, не стріляли, а то я опинився б між двох вогнів. Коли ж поїзд проїхав, вони обмінялися з охороною сигналами і подалися через переїзд на Крупець.
Від цього переїзду прямо в ліс і понині в`юниться доріжка. Тоді вона вела до лісничівки, де жив лісничий, поляк. П`ятирічним хлопчиною новорічного ранку пішов до нього посівати. Мороз аж тріщав, було багато снігу.
До цього я посівав ще у двох хатах, що стояли в лісі недалеко від лісничівки. Там на мене напав гусак, звалив на сніг і довго сичав, щипав, бив крилами, доки з хати не вибіг дядько Олександр. Посівачу зазвичай давали від п`яти до двадцяти грошів. А коли посіяв лісничого, то мені вручили цілий злотий. Я радий вибіг з хати, забувши про біль, якого завдав мені гусак.
У тому дворі, де мене пововтузив гусак, після війни сталася трагедія. У дядька Олександра, в хліві на горищі, ночували троє повстанців. І хтось про це доніс. Чекісти оточили дім і почався нерівний бій. Дах на хліві був із черепиці і від куль став наче решето. Але повстанці не здавались, завзято відстрілювались. У цей час лісом проходив лісник. Чекісти примусили його піднятися драбиною і сказати, щоб хлопці здалися. На це повстанці відповіли: мовляв, передай, що катам не здаємося. А згодом, заспівавши "Ще не вмерла Україна", пострілялися. Щоразу, проходячи там, уявляв цей бій і думав, чи знають про цю трагедію родичі загиблих і де закопані тіла мужніх патріотів.
За переказами, у сиву давнину тут сталася ще одна трагедія. Жила сім`я Чорнобаїв, у яких була дочка-красуня. Вона не схотіла виходити заміж за нелюба, і той вирішив помститися: найняв чаклуна, котрий зачаклував усю сім`ю. Батько, мати і шестеро діток поховані недалеко від хати, тієї, в якій полягли повстанці. Живою залишилася лише дочка-красуня. Тому й хутір наш було названо - Чорнобаї.
...Найперша стежина водила мене до школи і з бабусею до церкви в село Башарівку. На цій стежині в 1944 році мене мало не вбили чекісти. Вони рухались на підводах з Радивилова ловити в нашому чи сусіднього селі бандерівців, а я поспішав зі школи додому. Добігши до стежки, повернув у поле. Вони ж подумали, що то втікає повстанець, і зчинили стрілянину. А я вирішив, що військові побачили зайця і хочуть його підстрелити. І рвонув ще швидше, аби проминути ту небезпечну смугу. Лише після сьомого пострілу, коли куля просвистала десь біля скроні, здогадався, що стріляють по мені.
Мене оточили, побачивши замість повстанця звичайного хлопчину з сумочкою, стали допитуватись, де в мене болить. Між ними тоді була така розмова: "Сколько?" - "Три. А ты сколько?" - " Два. А ты?" - "Три". Я збагнув: це стільки разів стріляли по мені. На прощання один з офіцерів з натяком сказав: "Ну, пацан, сто лет будешь жить, беги".
Наступної весни чекісти все-таки впіймали кількох повстанців. Вистежили криївку в полі і змусили їх здатися. Серед них були Козіброда Володимир, Ковальчук Митрофан, Гнида Григорій. Пов`язали за спину руки, кинули на сани і повезли до Радивилова. Дорогою наш односельчанин Гострий, який ще при поляках був підпільником-комуністом, заліз у сани і Козіброду та Ковальчука закатував ножем: повідрізував вуха, повиколював очі.
Про це звірство стало відомо повстанцям. Більше місяця за ним полювали, - і таки вбили біля млина в Батькові. Поховали Гострого біля стіни башарівської церкви. А де тіла закатованих - ніхто не знає. Убив Гострого повстанець із Батькова. Незадовго до своєї смерті Гострий привів у наш двір цілу зграю чекістів і "яструбків". Серед останніх був і хрещеник дідуся Володимир Цимбал.
Дід Василь жив у другій половині хати. Батько ж мій тоді воював на фронті. До діда підвели повстанця, який здався чекістам. Він засвідчив, що у дворі є криївка і він у ній ночував. А зблідлий дідусь усе доводив, що той переплутав хату чи хутір. Тим часом "яструбки" і чекісти із шомполами в руках нишпорили скрізь: у дворі, садку, стодолі, хліві, на горищі. Але криївки так і не знайшли. Коли вони пішли, дід довго плакав і молився. Минуло чимало часу, поки я дізнався, що тоді трапилось. Про все це я писав у своїх віршах.
У ті часи всі ночі видавались нескінченно довгими і напруженими. Господарювали матері з дітьми. Коли вночі загавкають собаки, ніхто вже не спав, усі перелякано молились. Все могло статись: пограбування, катування. Щоб хоч якось захиститися вночі, кожен хуторянин повісив у садку дзвін, вірніше - металевий диск. З хати, через вікно, до дзвонів були протягнуті мотузки. І тільки собаки починали гавкати - по всьому хутору лунали дзвони. Але таких хитрощів вистачило не надовго.
Однієї ночі завалували собаки. Я раз, другий бемкнув, раптом почулися матюки і хтось аж зі свистом потягнув мотузочка за вікно і побіг. Наш собака захлинався гавкотом, сусідський заскавучав і замовк. Затих і дзвін. Через кілька годин прибігла заплакана, налякана тітка Мартена. Ми пішли до неї і побачили жахливу картину. Все порозкидано. Забрали борошно, крупи, сало, м`ясо, мед... Грабіжники були в бандерівській формі, в хату влізли через вікно. Жінку з трьома дітьми загнали в куток і погрожували розстріляти за те, що не відчинила дверей і не нагодувала. А вони, мовляв, віддають життя за самостійну Україну.
Як розвиднілось, побачили сліди від коліс і борошна, що сипалося з мішка. Сліди вели до переїзду біля "заготзерна", а далі - в місто. Стало зрозуміло, що під виглядом повстанців грабували "стрибки" чи чекісти, отже, скаржитись було нікому.
