біла троянда
Біла троянда на довгому стеблі. Як символічно! А ти ж навіть не знаєш, що я не люблю білі троянди, я люблю жовті. Це все дурниці, що про них говорять. Для мене це квіти сонця, літа, тепла.
Пелюстки квітки такі холодні, від цього холоду німіють пальці. І ти… такий холодний, що німіє серце… Я знаю, що моя любов помирає, проте, я ще півсвідомо відтягую цей момент.
А ти таки боягуз! Звик пасувати перед першими труднощами. Хочеш втекти? Втекти від болю, розчарувань? Ні, мій милий, тобі лише здається, що це можливо, що ти сховаєшся від усього цього. Ти не любиш мене, тобі лише здається. Тобі здається, що ти шалено закоханий, що я завдаю тобі болю, граюсь тобою. Але це не так. Ти мучиш мене своїми почуттями, ти як жорстокий тиран, вбиваєш мою любов до тебе, витягуєш її разом з венами... і кажеш, що кохаєш до нестями… Кого? Мене? Чи, може, себе поряд зі мною?!
Мені так боляче, ніби нитки, що нас зв’язували - живі, вони рвуться, залишаючи по собі глибокі сліди. Та я не оглянуся. Я піду. Ми не дві половинки, ми переплутали. Ми занадто різні. Проте як забути тебе????? За ввесь цей час ти став таким рідним, близьким. Скажи, як?
Сиджу в кімнаті при запалених свічках. Грає улюблена пісня. А я страшенно боюсь думати про тебе, про те, що ти є, що ти був…Так, без тебе погано, шалено боляче, але з тобою ще гірше. З тобою я втратила себе, забула про те, що люблю, чим займаюсь… Ти пробач, я вже точно знаю, що не люблю тебе і не любила, просто ти змусив мене так думати. Та я звільнилась. Поглянула в дзеркало… ”ПРИВІТ, Я ПОВЕРНУЛАСЬ…”
Львів, 25.01.10