18.01.2016 23:36
Без обмежень
201 views
Rating 5 | 3 users
 © Вікторія Івченко

СКРИПАЛЬКА

Був Щедрий вечір. Я поверталася з роботи додому. Серед перехожих не одразу розрізнила жіночу постать, закутану в тепле пончо. Але ще раніше я почула її гру на скрипці. Так, то була скрипалька, яка грала «ОДУ РАДОСТІ» Бетховена. І деякі інші відомі мелодії. Музика лилася з-під пальців виконавиці то срібним струмочком, то могутнім потоком… Поруч, з динаміка радіопристрою, линув оркестровий супровід імпровізованого концерту.

Я завмерла. Стояла, мов зачарована, слухала. Далі підійшла до скрипальки і поклала у її торбинку гроші.

В магазинчику навпроти працювала моя знайома Євгенія, котра продавала сувеніри й різну біжутерію. Серед того дріб’язку траплялися й справжні витвори мистецтва – з кераміки, дерева, глини. Авторські ляльки-мотанки. Витончені ювелірні прикраси зі скла і шкіри.

Я запитала про скрипальку, яка грала навпроти. «Вона з Луганська, – почула у відповідь. – Виступала у великих концертних залах Донецька. Має записи класичних творів у власному виконанні. Відома серед шанувальників класичної музики».

«Як же її звати?»

«Не наcмілилась запитати. Навіщо завдавати болю людині?»

Тоді я не втрималася й сама підійшла до виконавиці. Поцікавилася, як звати, чи не можна придбати диски? Дівчина охоче розповіла про себе, навіть візитівку подарувала: «Ми вже нарешті влаштувалися тут, у Києві. Будемо з концертами виступати. Нас з моїм рідним братом запрошують досить часто!»

Роздивившись маленький шматочок картону, прочитала:"Татьяна Михай".

Наступна розмова знову відбулася у тому ж магазині, де я завжди милувалася чудовими прикрасами і сувенірами. Євгенія до того ніколи про себе нічого не розповідала, а тут сама повідала мені таку історія. Вона – з Донецька. За рік до окупації міста російськими наймитами перебралася туди остаточно – разом із чоловіком. У Києві лишилися батьки Євгенії.

Коли захоплювали Донецьк, подружжя опинилося в самому вирі подій. Спершу з’явилися «зелені чоловічки» з автоматами. Заходили у магазини, брали все, що хотіли… Нікого поки що не чіпали. Один якось зізнався при Євгенії, що є військовим найманцем... з Сибіру. Характерною говіркою похвалився: «Я белке в глаз стреляю с дальнего расстояния». Себто – снайпер. Моя знайома тоді наважилася спитати: «Так людина – то ж не білка!»

«А какая мне разница? – почула у відповідь. – Платят хорошо, вот и стреляю. В кого – не имеет значения».

Дуже швидко «зелені» перейшли у наступ на мирне населення. Усіх студентів – вкупі з іноземними – зігнали в один з чотирьох гуртожитків Донецького національного університету, самі ж поселилися у трьох інших. «Я у негра кроссы отжал!» – якось почула Євгенія розмову під вікнами свого будинку (вони жили неподалік од університетського містечка). «Я себе тоже такие хочу!» – відповів другий «зелений». «Так иди, бери у кого хочеш!» – порадив перший.

Відтак грабіж у місті став нормою. Але то – не найстрашніше. Євгенію невдовзі перестрів «дєтіна» з автоматом і запропонував… піти у кущі за рогом їхнього будинку. «Я пару месяцев сидел в лесопосадке, женщин не видел!» – пояснив той свій намір.

На щастя, цю ромову почув чоловік моєї знайомої, який працював охоронцем у супермаркеті. Просто підійшов непомітно ззаду – й огрів «зеленого» по голові.

Тієї ж миті вирішили тікати. Взяли по маленькій сумці з документами та грішми – і вийшли за межі «оцепления» (територія навколо їхнього будинку вважалася «стратегічно важливою»).

Подалися на вокзал. Дивом не потрапили на потяг, який ішов з Донецька на Київ. Пізніше дізналися, що усіх чоловіків з того потягу «повстанці» захопили в полон і примусили працювати на себе. Подружжя благополучно дісталося до Ясинуватого, звідки згодом виїхали залізницею – до Києва, "у чому були". Але – живі.Нині мешкають у батьків Євгенії. Налаштовують власний бізнес у столиці. Усе пережите згадують, мов страшний сон. Ані про яке «відшкодування збитків» навіть не мріють. Війна.

Тим, хто безперешкодно торгує з агресором – байдуже. У них – свій БІЗНЕС. Великий. Ніякого діла до усілякого дріб’язку!

…Був Щедрий вечір. Падав сніг. Морозець трохи прихопив калюжі. Перехожі поспішали – кожний у своїх справах. Наостанок я знову підійшла до скрипальки, спитала: чи пальці не мерзнуть? «Ні, – відповіла просто. – Ось вийшла підзаробити трохи, а то ж грошей – обмаль!»

І знову заграла. Так, що серце стиснулося. Защеміло.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 19.01.2016 23:43  © ... => Тетяна Ільніцька 

І Вас зі святом! Дякую, що відгукнулися. 

 19.01.2016 09:43  Тетяна Ільніцька => © 

Важливу тему підняли, Вікторіє. Скільки таких історій? 

Мабуть, усі, хто не поділяв поглядів ДНР-ЛНР, уже давно виїхали звідти.

 І скрипальку Тетяну, і продавчиню Євгенію дуже і дуже шкода... 

Зі святом Вас! 

Публікації автора Вікторія Івченко

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше

Сторінка: 1 з 13 | Знайдено: 78
Автор: Вікторія Івченко
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Не кидай Батьківщину милу...;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;