Випадкова послуга
Відчиняються двері, і входить Аврелій. Він одягнений у чорний пуловер та сині штани. В темряві він наближається до жінки, що спить. Можливо це його дружина, можливо коханка. Але безперечно вона - чарівна.Чоловiк схиляється до ліжка, і його чорна борода лоскоче їй щоку. Ну, і, нехай. Вона - спить.
Вона завжди спить оголеною. Їй сняться Північний полюс та білі ведмеді, - думає Аврелій, і тихо виходить. За кiлька хвилин лунає скрип ліжка. Ліза обережно підіймається навшпиньки і йде до дверей. Прикладає вухо до замка. З іншого боку дверей слухає Аврелій. За якийсь час обидвоє одночасно розходяться. Аврелій підіймається пожежною драбиною на дах. Ліза випорхує у вікно.
З шафи з`являються дві тіні в сірих плащах і чорних рукавичках. "Примари" старанно обшукують спочатку валізи господарів, а потім розкидану жіночу білизну Вони тихо перемовляються незнайомою мовою,здається кельтською,тільки з жахливим акцентом. Щоб полегшити завдання читачеві, ми будемо перекладати в подальшому їх слова на мову, зрозумілу сучасним людям.
- Його немає, - говорить один.
- Ну, що ж, Вірілію, підемо, - відповідає товариш.
Вони виходять з будинку. У передпокої лунає грюкіт відра. У вікні з`являється перелякане обличчя Лізи. Вона швидко застрибує в кімнату і поспішає до ліжка. Гасне світло.
***
Спочатку ранок настає в радіоефірі. В слід джазу з"являється сонячне сяйво у вікні.
Ліза будить Аврелія. Він сажотрус, і цілу ніч працював. Повернувся додому лишень годину тому.
- Ліза, ти знову стежила за мною? - Запитує Аврелій.
- Ні, любий,я спала. Мені наснились полюс та білі ведмеді.
- Не бреши.
- Добре, не буду, я рахувала зірки...
- Вночі потрібно спати.
- Але ти ж не спиш, - заперечує Ліза, готуючи каву.
- У мене робота.
Аврелій відкриває величезну валізу. І вигрібає речі.
- Треба тут "пускати коріння", Ліза.
- Мені здається, що я тут колись мешкала.
- Знаю, знаю. Твоя мати була дружиною господаря готелю.
- Потім батька не стало. А ми втекли.
- Отруїли? - Аврелій зацікавлено завмирає.
- Твоя матим його отруїла?
Ліза здивовано дивиться на співмешканця.
- Ні. Він помер сам.
- Дивно.
Аврелій дістає з валізи настінний годинник і вішає його на величезний іржавий цвях.
- Наш годинник поспішає на п`ять хвилин.
- Про що ти говориш? Не може бути. Він такий гарний. Аврелій, він відлитий в жовтому металі, - багатозначно вимовляє Ліза.
- Я його зупиню.
- Навіщо, любий? Я і так постарішала на ці п`ять хвилин.
Аврелій переводить стрілки годинника на п`ять хвилин вперед. Ліза підходить до вікна.
- Тут був колись виноград.
- Ліза, це був плющ.
- Так, але виноград солодший.
***
Минає перша половина дня. Аврелій в цей час спить. Ліза їде до міста. На ринку вона бере кріп, петрушку і кіло зелених томатів. На розі Столітньої і Рембранта, у Мелкіса, купує м`ясо. Запаси круп та чаю вона поповнює у закладі поважного Ревілла. Заскочивши в кафе «Магнолія» випити кави, залишається там на цілих дві години. І в захваті дивиться «Жюстіну» по tv. Двоє чужинців у сірих плащах і чорних рукавичках сидять за сусіднім столом у кутку.
- Знаєш, Торіо, мені до вподоби цей світ. Коньяк, телебачення, автомобілі.
- Так, тут непогано. Але, слід позбутися плащів. Одягнемо щось місцеве.
- Ліза! - Лунає вигук біля входу.
- Кромул! - Ліза здивовано повертає голову. - Як ти мене знайшов,коли Аврелій відвіз мене в інший кінець міста?
- Хвала Ізгрілю, це місто не безмежне. І ось я тут.
Кромул сідає за стіл поряд з Лізою.
- Ліза, тобі на славу я вчора вполював дракона. Двох лицарів я змусив славити твоє ім`я, Ліза.
- Ти дурненький, ти занадто багато книжок читаєш.
- Ліза, будь моєю.
- Ні, Кромул ... Я не можу ... Хоча, можливо, потім ... Коли я виросту і ми станемо старішими.
- Ти ніколи не станеш старою.
Ліза сміється.
- Де перстень? Ти його сховала?
- Так.
- Я його вкрав у самого Ізгріля. Перстень життя. Поки він з тобою, ти не постарієш.
- Який ти милий та смішний.
- Ти мені не віриш?
- Звичайно вірю. Ти можеш все! - іронізує Ліза.
- Для тебе, Ліза.
- Дістань мені шкуру білого ведмедя.
Кромул встає.
- Клянуся бородою Ізгріля, завтра шкура буде у твоїх ніг.
Він урочисто вклоняється і виходить.
- Це він, - шепоче один чужинець іншому. - Ти його впізнав?
- Я його впізнаю з тисячі.
- Вперед за ним.
***
Повернувшись додому, Ліза готує обід. Вона годує Аврелія локшиною з гарячим м`ясом.
- Ми тільки день в цьому готелі, а вже якась стара карга пустила чутку, що ми коханці-втікачі, - говорить вона.
- Весело.
- Так, але ми тут навіть не кохались.
- Я повний сил.
- Ні, стривай.
- Чому?
- Хочу, щоб це було завтра.
Аврелій здивовано дивиться на Лізу.
- Завтра тут буде шкура білого ведмедя.
- І ми будемо любитися на ній?
- Так, Аврелію.
- Де ти її візьмеш?
- Мені обіцяли.
***
Надвечір Ліза готується до сну.
- Ти на дах?
- Так. Знову будеш стежити за мною?
- Ні. Я буду спати. Хочу побачити полюс, - каже Ліза і лягає в ліжко.
Минає півгодини. Аврелій розмірковує: спить, чи не спить. Ми разом вже півроку, але - я досі не знаю, що вона робить вночі. Спить , чи всеж-таки стежить за мною. А можливо дійсно рахує зорі? Проклята робота.
Аврелій схиляється над Лізою і слухає її дихання.
- Одне я знаю точно: вона чарівна, - говорить він в голос, і виходить з дому.
Через кілька хвилин Ліза нечутно встає і опиняється коло вікна. Озирнувшись навкруги, жінка обережно стрибає з підвіконня.
- Дивись, Вірілію, вона зовсім роздягнена, - чути шепіт в кутку кімнати.
- Я бачу, друже.
- Вона нас не викриє?
- Ні. Не думаю...
З темряви з`являються двоє. Вони одягнені в сині джинсові костюми, на ногах - адідаси.
- Вірілію, тутешні жінки небезпечніші за ту гидоту, яку ми сьогодні пили. Бачив її очі?
- Я не кажу вже про шкіру.
- Ех, Вірілію, а ми з тобою все щось шукаємо.
- Комусь тіло, а нам лишень білизна...
Ці двоє методично порпаються у речах.
- Що скажеш, Господар має смак?
- Так. І Кромул теж не дурень.
- Годі збагнути як йому вдалось. Як він, звичайний швець, в наш світ пробрався і вкрав перстень у самого Ізгріля?
- Ну, а сьогодні втік на Північ. Спитай мене, навіщо?
- Навіщо?
— А я знаю? Доки перстень з Лізою, вона - безсмертна.
- Для неї не шкода. Але Закон порушено. Закону підкоряється навіть сам Ізгріль.
- Послухай, друже, а чому Господар у цьому світі низький званням?
- Він полюбив її, а в цьому світі вільним було тільки місце сажотруса.
- Дивний світ.
У вікні з`являється силует Лізи.
- Дивись! Ось це так груди.
- Обережніше, Торін. Дивись на те, на що дивитись можна.
- На що?
- На те, що між ними.
- Перстень!
- Отож ...
- Тоді, вперед!
***
- Ви його принесли?
- Ні, Господарю, вона проділа крізь нього шнурок і носить на грудях.
- Ти заборонив нам наближатися до неї.
- Ну що ж ... Згиньте. Я сам його візьму.
Чужинці зникають. Аврелій нечутно сходить драбиною до вікна, на котрому, сидить Ліза.
- Ти знову не спиш?
- Ой! Ти мене злякав, Аврелію. Я дивлюсь на небо ...
- А, стежиш за мною? Що це на грудях?
- Перстень.
- Звідки? Кромул?
- Він. А що?
- Віддай його мені.
- Поголи бороду, тоді віддам. - Ліза сміється.
- Може щось інше?
- Ти обіцяєш виконати?
- Присягаюся своєю бородою.
- Тоді, дай мені час дорахувати зорі, - мрійливо вимовляє вона.
- Хай буде так!
Ліза повертається до кімнати. Гасне світло. Ліза кілька хвилин дивиться у стелю, потім зітхає і перевертається на бік.
- Ах, Кромул, можливо, коли ми станемо старішими, - шепоче вона в порожнечу.
***
Проходить сто років. Настає черговий ранок. Входить Аврелій і вносить свій робочий інструмент. Він підходить до годинника, який висить на стіні. Звіряє їх з ручним і переводить стрілки на три хвилини.
- Навіщо, милий? Вони поспішають завжди, - каже Ліза, вона вже одягнена.
- Сьогодні все мусить бути вірним. До відновлення порядку залишилося три зірки.
- Як швидко плине час. Уже сто років минуло ... А чому ми живі? Ах, так ... Отже. Раз ... Два ... Три ...
Аврелій мовчки бере її долоню.
- Прошу тебе, запали ще одну.
Аврелій мовчить.
- А де Кромул? Що з ним?
- Він давно помер.
- Шкода. Поки він жив, кожну ніч запалювалися тисячі зірок.
- Ти згадала про нього недоречно.
- Добре. Візьми перстень і дай мені те, що міг дати він.
Аврелій мовчить.
— Не можеш?
- Візьми...
Ліза знімає шнурок з перстнем. Кидає Аврелію.
- Славетним буде той, хто всупереч Закону, дав можливість мені так довго бути в тілі людини і любити її, - шепоче Аврелій, беручи перстень до рук.
- Хто ти? - Встигає здивовано запитати Ліза, перед тим як зникнути.
Слідом за нею зникає Аврелій. Зникає все. Вікно, постіль, ведмежа шкура, сама кімната. Світло припиняється. Або просто згасає...
1993 р.