03.02.2011 17:24
-
417
    
  1 | 1  
 © Усатюк Олег

Випадкова послуга

Відчиняються двері, і входить Аврелій. Він одягнений у чорний пуловер та сині штани. В темряві він наближається до жінки, що спить. Можливо це його дружина, можливо коханка. Але безперечно вона - чарівна.Чоловiк схиляється до ліжка, і його чорна борода лоскоче їй щоку. Ну, і, нехай. Вона - спить. 

Вона завжди спить оголеною. Їй сняться Північний полюс та білі ведмеді, - думає Аврелій, і тихо виходить. За кiлька хвилин лунає скрип ліжка. Ліза обережно підіймається навшпиньки і йде до дверей. Прикладає вухо до замка. З іншого боку дверей слухає Аврелій. За якийсь час обидвоє одночасно розходяться. Аврелій підіймається пожежною драбиною на дах. Ліза випорхує у вікно. 

З шафи з`являються дві тіні в сірих плащах і чорних рукавичках. "Примари" старанно обшукують спочатку валізи господарів, а потім розкидану жіночу білизну Вони тихо перемовляються незнайомою мовою,здається кельтською,тільки з жахливим акцентом. Щоб полегшити завдання читачеві, ми будемо перекладати в подальшому їх слова на мову, зрозумілу сучасним людям. 

- Його немає, - говорить один. 

- Ну, що ж, Вірілію, підемо, - відповідає товариш. 

Вони виходять з будинку. У передпокої лунає грюкіт відра. У вікні з`являється перелякане обличчя Лізи. Вона швидко застрибує в кімнату і поспішає до ліжка. Гасне світло. 


*** 


Спочатку ранок настає в радіоефірі. В слід джазу з"являється сонячне сяйво у вікні. 

Ліза будить Аврелія. Він сажотрус, і цілу ніч працював. Повернувся додому лишень годину тому. 

- Ліза, ти знову стежила за мною? - Запитує Аврелій. 

- Ні, любий,я спала. Мені наснились полюс та білі ведмеді. 

- Не бреши. 

- Добре, не буду, я рахувала зірки... 

- Вночі потрібно спати. 

- Але ти ж не спиш, - заперечує Ліза, готуючи каву. 

- У мене робота. 

Аврелій відкриває величезну валізу. І вигрібає речі. 

- Треба тут "пускати коріння", Ліза. 

- Мені здається, що я тут колись мешкала. 

- Знаю, знаю. Твоя мати була дружиною господаря готелю. 

- Потім батька не стало. А ми втекли. 

- Отруїли? - Аврелій зацікавлено завмирає. 

- Твоя матим його отруїла? 

Ліза здивовано дивиться на співмешканця. 

- Ні. Він помер сам. 

- Дивно. 

Аврелій дістає з валізи настінний годинник і вішає його на величезний іржавий цвях. 

- Наш годинник поспішає на п`ять хвилин. 

- Про що ти говориш? Не може бути. Він такий гарний. Аврелій, він відлитий в жовтому металі, - багатозначно вимовляє Ліза. 

- Я його зупиню. 

- Навіщо, любий? Я і так постарішала на ці п`ять хвилин. 

Аврелій переводить стрілки годинника на п`ять хвилин вперед. Ліза підходить до вікна. 

- Тут був колись виноград. 

- Ліза, це був плющ. 

- Так, але виноград солодший. 


*** 


Минає перша половина дня. Аврелій в цей час спить. Ліза їде до міста. На ринку вона бере кріп, петрушку і кіло зелених томатів. На розі Столітньої і Рембранта, у Мелкіса, купує м`ясо. Запаси круп та чаю вона поповнює у закладі поважного Ревілла. Заскочивши в кафе «Магнолія» випити кави, залишається там на цілих дві години. І в захваті дивиться «Жюстіну» по tv. Двоє чужинців у сірих плащах і чорних рукавичках сидять за сусіднім столом у кутку. 

- Знаєш, Торіо, мені до вподоби цей світ. Коньяк, телебачення, автомобілі. 

- Так, тут непогано. Але, слід позбутися плащів. Одягнемо щось місцеве.  

- Ліза! - Лунає вигук біля входу.  

- Кромул! - Ліза здивовано повертає голову. - Як ти мене знайшов,коли Аврелій відвіз мене в інший кінець міста? 

- Хвала Ізгрілю, це місто не безмежне. І ось я тут. 

Кромул сідає за стіл поряд з Лізою. 

- Ліза, тобі на славу я вчора вполював дракона. Двох лицарів я змусив славити твоє ім`я, Ліза. 

- Ти дурненький, ти занадто багато книжок читаєш. 

- Ліза, будь моєю. 

- Ні, Кромул ... Я не можу ... Хоча, можливо, потім ... Коли я виросту і ми станемо старішими. 

- Ти ніколи не станеш старою. 

Ліза сміється. 

- Де перстень? Ти його сховала? 

- Так. 

- Я його вкрав у самого Ізгріля. Перстень життя. Поки він з тобою, ти не постарієш. 

- Який ти милий та смішний. 

- Ти мені не віриш? 

- Звичайно вірю. Ти можеш все! - іронізує Ліза. 

- Для тебе, Ліза. 

- Дістань мені шкуру білого ведмедя. 

Кромул встає. 

- Клянуся бородою Ізгріля, завтра шкура буде у твоїх ніг. 

Він урочисто вклоняється і виходить. 

- Це він, - шепоче один чужинець іншому. - Ти його впізнав? 

- Я його впізнаю з тисячі. 

- Вперед за ним. 


*** 


Повернувшись додому, Ліза готує обід. Вона годує Аврелія локшиною з гарячим м`ясом. 

- Ми тільки день в цьому готелі, а вже якась стара карга пустила чутку, що ми коханці-втікачі, - говорить вона. 

- Весело. 

- Так, але ми тут навіть не кохались. 

- Я повний сил. 

- Ні, стривай. 

- Чому? 

- Хочу, щоб це було завтра. 

Аврелій здивовано дивиться на Лізу. 

- Завтра тут буде шкура білого ведмедя. 

- І ми будемо любитися на ній? 

- Так, Аврелію. 

- Де ти її візьмеш? 

- Мені обіцяли. 


*** 


Надвечір Ліза готується до сну. 

- Ти на дах? 

- Так. Знову будеш стежити за мною? 

- Ні. Я буду спати. Хочу побачити полюс, - каже Ліза і лягає в ліжко. 

Минає півгодини. Аврелій розмірковує: спить, чи не спить. Ми разом вже півроку, але - я досі не знаю, що вона робить вночі. Спить , чи всеж-таки стежить за мною. А можливо дійсно рахує зорі? Проклята робота. 

Аврелій схиляється над Лізою і слухає її дихання. 

- Одне я знаю точно: вона чарівна, - говорить він в голос, і виходить з дому. 

Через кілька хвилин Ліза нечутно встає і опиняється коло вікна. Озирнувшись навкруги, жінка обережно стрибає з підвіконня. 

- Дивись, Вірілію, вона зовсім роздягнена, - чути шепіт в кутку кімнати. 

- Я бачу, друже. 

- Вона нас не викриє? 

- Ні. Не думаю... 

З темряви з`являються двоє. Вони одягнені в сині джинсові костюми, на ногах - адідаси. 

- Вірілію, тутешні жінки небезпечніші за ту гидоту, яку ми сьогодні пили. Бачив її очі? 

- Я не кажу вже про шкіру. 

- Ех, Вірілію, а ми з тобою все щось шукаємо. 

- Комусь тіло, а нам лишень білизна... 

Ці двоє методично порпаються у речах. 

- Що скажеш, Господар має смак? 

- Так. І Кромул теж не дурень. 

- Годі збагнути як йому вдалось. Як він, звичайний швець, в наш світ пробрався і вкрав перстень у самого Ізгріля? 

- Ну, а сьогодні втік на Північ. Спитай мене, навіщо? 

- Навіщо? 

— А я знаю? Доки перстень з Лізою, вона - безсмертна. 

- Для неї не шкода. Але Закон порушено. Закону підкоряється навіть сам Ізгріль. 

- Послухай, друже, а чому Господар у цьому світі низький званням? 

- Він полюбив її, а в цьому світі вільним було тільки місце сажотруса. 

- Дивний світ. 

У вікні з`являється силует Лізи. 

- Дивись! Ось це так груди. 

- Обережніше, Торін. Дивись на те, на що дивитись можна. 

- На що? 

- На те, що між ними. 

- Перстень! 

- Отож ... 

- Тоді, вперед! 


*** 


- Ви його принесли? 

- Ні, Господарю, вона проділа крізь нього шнурок і носить на грудях. 

- Ти заборонив нам наближатися до неї. 

- Ну що ж ... Згиньте. Я сам його візьму. 

Чужинці зникають. Аврелій нечутно сходить драбиною до вікна, на котрому, сидить Ліза. 

- Ти знову не спиш? 

- Ой! Ти мене злякав, Аврелію. Я дивлюсь на небо ... 

- А, стежиш за мною? Що це на грудях? 

- Перстень. 

- Звідки? Кромул? 

- Він. А що? 

- Віддай його мені. 

- Поголи бороду, тоді віддам. - Ліза сміється. 

- Може щось інше? 

- Ти обіцяєш виконати? 

- Присягаюся своєю бородою. 

- Тоді, дай мені час дорахувати зорі, - мрійливо вимовляє вона. 

- Хай буде так!  

Ліза повертається до кімнати. Гасне світло. Ліза кілька хвилин дивиться у стелю, потім зітхає і перевертається на бік. 

- Ах, Кромул, можливо, коли ми станемо старішими, - шепоче вона в порожнечу. 


*** 



Проходить сто років. Настає черговий ранок. Входить Аврелій і вносить свій робочий інструмент. Він підходить до годинника, який висить на стіні. Звіряє їх з ручним і переводить стрілки на три хвилини. 

- Навіщо, милий? Вони поспішають завжди, - каже Ліза, вона вже одягнена. 

- Сьогодні все мусить бути вірним. До відновлення порядку залишилося три зірки. 

- Як швидко плине час. Уже сто років минуло ... А чому ми живі? Ах, так ... Отже. Раз ... Два ... Три ... 

Аврелій мовчки бере її долоню. 

- Прошу тебе, запали ще одну. 

Аврелій мовчить. 

- А де Кромул? Що з ним? 

- Він давно помер. 

- Шкода. Поки він жив, кожну ніч запалювалися тисячі зірок. 

- Ти згадала про нього недоречно. 

- Добре. Візьми перстень і дай мені те, що міг дати він. 

Аврелій мовчить. 

— Не можеш?  

- Візьми... 

Ліза знімає шнурок з перстнем. Кидає Аврелію. 

- Славетним буде той, хто всупереч Закону, дав можливість мені так довго бути в тілі людини і любити її, - шепоче Аврелій, беручи перстень до рук. 

- Хто ти? - Встигає здивовано запитати Ліза, перед тим як зникнути. 

Слідом за нею зникає Аврелій. Зникає все. Вікно, постіль, ведмежа шкура, сама кімната. Світло припиняється. Або просто згасає... 



1993 р.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!