Маєш триматися
І у дні, дні, коли я бува заходилась мокрим кашлем - нежить минув, і горло вже не боліло, та кашляла я бува страшне, - мені згадувались хвилини, дні, тижні у оздоровчому пансіонаті – три років тому, мабуть, найнебезпечніші та найстрашніші хвилини у моєму житті.
Що колись були.
...Вечір і день кашлянь за плечима, дні, що виснажують мене що далі, то більше. У палаті весело – дівчатка-сусідки збираються на нижній поверх, на дискотеку, фарбуються, теревнять.
- Ти їдеш? – до мене, а я... чую?
Я чую.
- Ні...
Відвертаюся.
“Ні” – з трикрапками.
Хтіла б сказати „так”.
Хтіла б – аби хтось – агов за плечі, ну що ти така сумна, все ж добре буде.
А я б нічого не сказала, бо ж не зрозуміє, бо ж хіба то зрозуміти – як воно, коли кожного дня, кожної ночі...
Так, задихаєшся. Так, докладаєш шалені зусилля, аби трохи відкашлятись, та то схоже на Сізіфову працю – день за днем, кашель повертається, й знову те саме, нескінченний День Бабака, нескінченна боротьба...
За себе.
Хтілось покласти голову комусь на плече і просто сказати:
„Я так втомилася боротися”.
Ця боротьба за життя. Втомилася...
- ...Ну тоді па-па, - я ж не йду, а дівчатка йдуть, бажають мені щасливо лишатися, нафарбовані, веселі – життя чудова штука, пам`ятаєш?
Коли не кашляла. Пам`ятаю.
Лишаюсь у палаті, нарешті тиша, нарешті ніхто не чіпа, нарешті покашляти досхочу. Кашляю, намагаюсь відкашлятися, виходить-не виходить, якась безвихідь день у день, не знаю, куди податися, не знаю, куди подітися, поруч виблискують коробочки з косметикою, флакони парфумів, перли на блузці – схлипую, розплачуся – не розплачуся!
Геть з палати – куди-не знаю куди, просто геть, просто нестерпно, просто...
Просто не знаю. Безглузда боротьба. Пігулок тут зась, а раз вкрала у сусідки ковток сиропу від кашлю, бо нестерпно, караєш себе за це, не знаєш, чим і як лікуватися, як купити – бо ж холодрига, а застуджуватись тобі не можна, п`єш чай, та що той чай...
Розмазую по щоках сльози. Як добре, що тут економлять на електриці. Сліз не видно. Я для всіх лишусь бравою всміхненою, оптимістичною пані. „Та все добре, то дрібниці, кашель, скоро мине”.
Я ніколи не чула до себе слів на кшталт: „Все буде добре. Обов`яково мине”.
У коридорах нікого. Всі на дискотеці, або у палатах гоняють чаї. І я теж у палату. Зрештою, чого я випнулась. Вертаю, помию чашку і вертаю.
Раптом до мене доноситься слабкий голос та й сама вже бачу.
- Поможи... підвестися... аби хтось...
От зарюмсана дурепа. Вся у собі – й навіть не одразу звернула увагу, що тут, у коридорі, на підлозі лежить чолов`яга, впав, певно, з візка чи зі своїх милиць, а, може, просто п`яний у дупу. Не думаю про це, ще до того, як він вимовив ці, найскладніші для багатьох слова – прохання про допомогу, – у голові блискавками шугали думки: знайти, когось, швидше, аби підняли.
Людина лежить посеред коридору й не може підвестися - а навкруги ні душі.
Щось белькочу на кшталт: „я зараз, я швидко”, він відводить очі – не йме віри? Вважає, що полишу? Може, то справді якийсь п`яничка – і здалось воно мені, та людина – людина на підлозі й не може підвестися – я вже чатую біля ліфту: хтось має показатися, хтось має вийти, деж ті всі санітарки – розчинились, немов ранковий туман, невже зачинились у себе й гоняють чаї, а тут людина – людина потребує допомоги, як довго тягнеться час, чую, як той чолов`яга кличе на допомогу хоч когось – певно, то відчай, певно вирішив: полишила, пішла собі, не переїхала своїм „танком” – й добре, не йняв віри – бо полишать, як і завжди, бо всі всіх зрештою лишають, так було й так буде – а йому на вигляд вже не так мало років, аби це розуміти.
Та мені зараз не до філософських роздумів, я обіцяла знайти поміч – і я її знайду, хай що він там собі думає. Нарешті біля ліфту перестріваю санітарку. „Там допомога потрібна, хлопець упав...” – починаю квапливо пояснювати - та санітарка вже біжить коридором, дзвонить колежанкам, аби помогли підняти – бо ж ще той здоровань звалився, питання досить швидко вирішується – і ось хлопчина вже у своїй палаті.
Я вертаюся до своєї. Зрештою, туди й збиралася.
Тримаю парі, що назавтра він проспиться – й навіть не згадає про цей випадок, про мене то годі й казати.
Люди чомсь швидко забувають добро. Немов є у ньому щось отруйне, лякливе – воліють зайвий раз не згадувати. Себто прийняти, бува подякувати – та все ж зайвий раз не згадувати. А от зло багатьма пам`ятається дуже чітко, мов філігранно вигравіруване. Людина швидше згадає, як ти одного дня зламала їй телефон, аніж сто троянд, подарованих тобою на знак вибачення.
Неважливо. Кашель вертається. Заходжу до палати, притуляюсь до підвіконня, заходжуся...
Нічого не змінилося. На хвильку мене торкнулось золото осяйної миті – миті усвідомлення того, що навіти ти, ось така-не така, слабка дівчинка – й те можеш на щось згодитися, можеш стати для когось рятівницею у потрібну мить. Так склались обставини. Звісно, будь поруч хтось, хоч трохи сильніший, швидший, організованіший – моя допомога виявилась би не потрібною – та у ту мить поруч була лиш я й ні до кого було більше звертатися. Отже, так вийшло, що у той вечір саме я стала потрібною, саме я змогла віднайти порятунок для того хлопця. Дякувати... та, певно, моєму кашлю. Бо хіба б не він, завіялась би на дискотеку разом із усіма на нижній поверх – і шукай, хлопчино. Як воно дивно бува виходить – печаль для однієї людини виявляється порятунком для іншої. Несподіваним, незапланованим...
А тепер порятунок потрібен мені. Та хто врятує – як і раніше прокашляю півночі, засну виснажена, прокинусь – аби почати все знову. От вже й дівчатка з дискотеки повернулися. Посмішки, враження. У Галки помада зтерлася. А у Іванни сидить, як прибита. Хто цілував Галку? А Іванку поцілують вночі. Я знаю, до неї ж щоночі, коли всі вже полягають, кавалер приходить. Лягає поруч із нею у ліжечко, всі вдають, що міцно сплять, і я теж вдаю, і намагаюсь сильно не кашляти, а потім бува й справді засинаю, бо вони там тихенько. Це ж як треба стримуватися, аби все – тихенько. Щоправда бува й не дуже, та всі, наче, звикли.
Я накриваюсь ковдрою. Прохаю про одне, кожного вечора – аби настав новий ранок. Витримати й втриматись, дихати й жити. Маю бути сильною.
Маю бути.
