Віолончель
Концерт закінчився. Години, дні, місяці репетицій позаду. Інструмент важко повис на руці. Його чарівна музика замовкла. Та втомлена жінка у розкішній вечірній сукні, що стояла на сцені філармонії поруч з оркестром і слухала бурхливі оплески знала, віолончель оживе знову. Зовсім скоро. Тільки б прийшло завтра.
Та до завтра ще треба дочекатися. Ще не все. Попереду шлях додому. А вдома…
‑ Знову приперлася так пізно! Музикантка! З ким вже була? Все концерти тобі!
Чоловік верещав і червонівся. З порога.
Скулилася. Стати б тепер непомітною. Що колись відчувала? Не пам’ятала. Та хіба вона винна, що в нього виступів немає? І вже давно.
А той все не вгавав
‑ Ти не можеш бути як всі? Чого тобі бракує?!
Страшно дивитися. Обіймає руками інструмент.
‑ Мовчиш?! Усе мовчиш?! Та постав ти врешті свою бандуру!
Брутальна рука вхопила тонкий гриф. «Обережніше! Тільки обережніше!».
«Хрусь» переломилася шия, струни дзенькнули, повисли пасмами.
Все. Не буде більше музики.
