01.03.2016 13:57
для всіх
178
    
  2 | 2  
 © Маріанна

Віолончель

 


Концерт закінчився. Години, дні, місяці репетицій позаду. Інструмент важко повис на руці. Його чарівна музика замовкла. Та втомлена жінка у розкішній вечірній сукні, що стояла на сцені філармонії поруч з оркестром і слухала бурхливі оплески знала, віолончель оживе знову. Зовсім скоро. Тільки б прийшло завтра.

Та до завтра ще треба дочекатися. Ще не все. Попереду шлях додому. А вдома…

‑ Знову приперлася так пізно! Музикантка! З ким вже була? Все концерти тобі!

Чоловік верещав і червонівся. З порога.

Скулилася. Стати б тепер непомітною. Що колись відчувала? Не пам’ятала. Та хіба вона винна, що в нього виступів немає? І вже давно.

А той все не вгавав

‑ Ти не можеш бути як всі? Чого тобі бракує?!

Страшно дивитися. Обіймає руками інструмент.

‑ Мовчиш?! Усе мовчиш?! Та постав ти врешті свою бандуру!

Брутальна рука вхопила тонкий гриф. «Обережніше! Тільки обережніше!».

«Хрусь» переломилася шия, струни дзенькнули, повисли пасмами.

Все. Не буде більше музики.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 01.03.2016 14:05  Ольга Шнуренко => © 

З першого слова і до кінця я була напружена, як струна, передчувала такий трагічний кінець. Чоловік зламав не тільки віолончель, а й психіку дружини...