Спалений лист
Привіт, мій далекий хлопчику! Як ти там? Чи ситий, чи тепло вдягнений? Чи спиш ти ночима? Кому зараз ти розповідаєш про свій важкий день та п’яний вечір? Хто зараз дякує тобі за розмови та подумки обіймає тебе перед сном? Сьогодні перелистувала галерею. Твоїх світлин там більше, ніж моїх власних, ба навіть більше ніж сов… Зараз ми не спілкуємось, але я говорю з твоїми фотографіями, уявляючи, що це ти сидиш тут, поряд зі мною… Я ж досі розповідаю тобі про свій день, досі чую «чудо» тим голосом, який так і не довелось послухати… Закохатися в літери? Моніторити всі сайти, де є найменший натяк на твоє існування? Дивна я… Ти говорив: «Чудная!» А ким я була для тебе? Черговою інтернет-знайомою? Любителька сов з заходу країни? Гуманітарний хімік, що фанатіє від чаю, гончарить та, часом, щось пише? Дівчинка, що пасувала для лампових розмов, наскільки це було можливо, в міру двох моніторів і 870км між ними. Ти вперто не бачив в мені дівчини, тієї в яку закохуються, тієї, котру цілують… І все ж, нічого не заважає мені перед сном вкладати тебе поруч, хоча б іграшковим ведмедиком, але поруч… Знаєш, здається я божеволію… Я втрачаю відчуття реальності, з кожним днем заходжу все глибше в себе тому, що там – ти, такий далекий і такий близький… Коли ми обірвали спілкування, щось ніби зникло. Це «щось», здається, завжди було зі мною, а зараз зникло. Друзі помічають зміни, але я вперто заперечую це! Божевільні вихідні, подорожі, дахи, на яких так легко писати… Майстерня, шкільна рутина, від якої я тікаю все частіше… Тренування, які я намагаюсь відновити, творчість серед ночі, обереги, скульптура, есе… Листи От тільки зараз всі листи для тебе і про тебе, навіть ті, котрих я ще не написала. І яких я ніколи не відправлю, хоча б тому, що не знаю адреси, але неодмінно спалю. Можливо західний вітер донесе тобі те, чого я так і не наважилась сказати… Ти знаєш, любий, мені говорили, що я колись втечу від реальності у свій внутрішній світ, але ж чомусь ніхто не сказав, що це трапиться так швидко… Мені вже нестерпно тут, де так багато прагматиків. Мені боляче дихати, весь час бракне кисню, а вони ще й переводять його на пусті обіцянки… А я? Я мовчки задихаюсь… Особливо зараз, коли ти, моя киснева маска, рятуєш життя іншим, не мені. Хотіла відправити тобі листа, але знаю, що залишусь без відповіді. А мені потрібна відповідь! Мені потрібно бути потрібною. Тобі. Все, що я можу – це писати на мокрому від сліз папері листи, що ніколи не знайдуть свого адресата, але які так необхідні мені… Щоб остаточно не збожеволіти… Просто будь щасливим, мій далекий хлопчику!
Глибоко в собі, 04.03.2016
