Чай з м`яти
Цей вечір не схожий на інші. Це вечір старих нових друзів, довгих розмов і м’ятного чаю. Вечір відкриттів. Ми ніби заново знайомились. Скільки ми не бачились? Років 5?
Коли ти поїхав, ми були ще зовсім маленькими, гордо називали одне-одного найкращими друзями… З часом цей термін набув приставку «колишні»… Та хіба бувають колишні найкращі друзі? Хіба можна припинити розповідати свої таємниці людині, яка пильнує їх ретельніше ніж власні?
Перший рік ми сильно сумували одне за одним. Довгі телефонні розмови, смс-ки, паперові листи…
Заради тебе я в соціальних мережах реєструалась. Мені тебе бракувало.
А потім... Нові друзі, нові знайомі. І ось вже не зі мною ти п’єш наш м’ятний чай, і не зі мною ділишся таємницями.
Здається, саме тоді я заприсяглась не дружити з хлопчиками. В найкращі подруги набрала дівчаток, які зі мною досі, і які бережуть таємниці так само міцно, як беріг їх ти. Ти ж дружив з хлопцями, бо вони не погано знались на футболі. Саме тоді я вперше прийшла на футбольне тренування дівчачого клубу. Мені здається, якби футбол був людиною, він виглядав би як ти. Певне за це я і люблю його.
Через три роки ми звели спілкування до рідкісних привітань зі святом, неодноразово змінювали мобільні номери, та згодом перестали повідомляти про це одне одному.
Певне і забули б про взаємне існування, якби не нагадування ВК. Навіть соромно.
Ще через рік осад колишньої дружби, що зародилась ще у дитячому садочку, почав розчинятись в насиченому розчині перших симпатій, перших вечірніх прогулянок та статевого дозрівання. В цей час у дівчаток виростають груди та формується талія, а хлопчики крім стрілялок та гонок тепер цікавляться ще й дівчачими грудьми та таліями.
Ми, здається, жодного разу не списались за цей рік.
І от зараз. Повідомлення від тебе з пропозицією зустрітись. Ти приїхав до бабуні, і раптом згадав про наш м’ятний чай.
Я радо погодилась. Готувалась до зустрічі довше, ніж до побачення, придумувала зачіски, та довго вибирала сукню, яка підкреслить груди, та приховає підкачані футболом ноги.
Аж раптом: «Давай в футбол зіграємо!)». Пам’ятає ж.
Що ж, значить блакитний спортивний костюм та звичний високий хвіст. Воно й на краще.
Довгий дворовий матч з новими старими друзями та випадковими знайомими. Зійшлись на рівному рахунку, коли на футбольне поле ліг вечір та заморосив дощ.
Ми знали що робити в таких випадках. В дитинстві ми проживали цілі осені на горищі твоєї бабусі, просто розмовляючи, слухаючи дощ та потягуючи м’ятний чай.
- Ба, в нас гості, ми з Женькою дощ на горищі послухаємо!
Я сумувала за цією фразою. І за горищем.
- Добрий день, Олександра Степанівна!
- Женічка, скільки можна повторювати?! Називай мене просто Степанівна! Я покладу чайник, десь у мене ще було трішки м’яти…
Я завжди любила цю привітну жіночку. Деякий час вважала її третьою бабунею, а вона часто випадково зараховувала мене до своїх внуків.
- Жень, ну де ти застрягла? Піднімайся! – усміхнене лице визирнуло з горища – Я тут наше одіялко знайшов!
- Це те, яке ми колись розірвали навпіл, перетягуючи на себе?
- Саме воно! – на лиці з’явилась збентежена усмішка – Залазь!
Стара рипуча драбина. Колись я добряче гепнулась з неї. Рівно 13 сходинок. Перша, друга, третя…
Дивно, ми спілкуємось так, як колись, ніби й не було цієї прірви в 5 років. Восьма, дев’ята, десята… Тільки не дивитись вниз…
- Ей, ти все ще боїшся висоти?!
- Не смішно!
Добре ж знає, що боюсь. Ще відтоді, як разом на старий горіх залізли. Майже на самісіньку верхівку. Тоді я озирнулась, і зрозуміла, що тут до біса високо, що мама скоро кликатиме додому з вікна і що я геть не тямлю як злізти.
- Тримай руку!
Його широка долоня легко вміщує мою маленьку руку і він без зайвих зусиль підіймає мене.
Горище зовсім не змінилось. Тут все ще тепло, затишно, стукає дощ і пахне травами.
Вмощуємось на гігантських (як колись здавалось) подушках.
- Я принесу чаю.
Озираюсь в пошуках чогось нового тут. Схоже Степанівна добре розуміла ціну цього горища для двох дітей, тож нічого вирішила не займати.
- Ти без цукру?
- Звісно
- Запали свічки, вони в ящику, я вже піднімаюсь.
Розкладаю свічки, дістаю з кишені коробку сірників та підпалюю їх по одній. Я не палю, але сірники завжди зі мною. Дитяча звичка.
- Все ще бавишся сірникам?
- Це незмінно.
Тепер, коли ми сидимо зовсім поруч і говоримо про все зразу, я починаю роздивлятись тебе. А ти змінився. Став справжнім красунчиком! З такою зовнішністю і таким почуттям гумору буде не складно знайти собі дівчину!
Ми випили цілий заварник чаю, як завжди, але розмови не припинили. Здається вже була пізня ніч, але Степанівна ще сиділа в своєму кріслі перед телевізором та в’язала щось. Добре, що батьки в від’їзді, зараз дивно звучатиме виправдання про вечір на горищі з старим другом.
- Тато недавно привіз смачнючу сангрію, вип’єш зі мною?
- А як на рахунок споювання неповнолітніх? Тут не всім присутнім виповнилось 18.
- Ти не далека від цього.
Він повернувся зовсім скоро з сангрією. Без келихів.
-Як колись?
-Як колись!
Колись ми розливали виноградний сік в бутилки з-під вина і пили його з горла, думаючи, що швидше подорослішаємо.
- Дійсно смачна!
Ми знову сидимо зовсім поряд. Обійнявшись. Моя голова лежить на його плечі і ми про щось говоримо… Я й не зчулась, як наші губи злились в поцілунку.
Наша дружба закінчилась?
- Завтра я від’їжджаю в Валетту. Пробач. Сильно хотів тебе побачити. Попрощатись. Певне не вийшло.
- Все в порядку, мені не звикати, ми вже прощались тут 5 років тому.
Мені навіть не боляче. Просто в душі знову стало трішки пусто.
- Ти ж привезеш мені сувенір, коли повернешся знову через 5 років?
- Звісно!
Мило усміхаюсь. Я й справді бажаю йому успіху.
- Значить на цьому місці через 5 років?
Ми злазимо драбиною з 13-ма сходинками. На дворі вже світає.
- Так, і на цей раз чаєм і сангрією ти не відмажешся.
-Добре, і не забуть про сірники, щоб підпалити свічки.
Ми міцно обіймаємось.
- Давай я тебе відведу додому.
- Не варто, я ще на пробіжку зараз.
- Бережи себе!
- І ти себе бережи!
Я тихо зачиняю за собою двері і поринаю в світанок. Я б вирішила, що це сон, якби не аромат м’яти, що надовго засів у моєму волоссі.
- До зустрічі через 5 років – тихо шепочу в ранок – Я принесу сірники.
Дах, з якого видно наше горище, 24.03.2016
