У невідомість
Я не знаю, хто ти.
Я пишу тобі лист.
Я так скучила сильно.
Вже не так, як колись.
Я щоранку гадаю, - а для кого живу?
Для чого знемагаю, і чому я тружусь?
Я так скучила. Сильно.
Глушу біль у вогні.
Ти скажи мені, друже, як вчинити тоді?
Коли більше... Не можеш.
І не знаєш, вже як.
Хочеш бути красивим, а стоїш, як простак.
Ти пробач за безтактність.
А ти любиш когось?
Все життя тут - абстрактність.
"Ні комусь, ні чогось"
А я от - не любила.
Та й таки не злюблю.
Не відчую, не знайду, і себе не прощу.
Де живеш? Що там робиш? -
Все одно - не кажи.
Та й забудь ти про мене.
Як і жив, так живи.
Але все, що хотілось, ось сказати тепер:
Я б з тобою... зустрілась.
Може б... сльози хоч стер?..
