
«А за вікном зимова ніч» — Переспів
© Ольга ШнуренкоНенавиджу самотні ночі - cама до себе веду розмову…
Ненавиджу самотні ночі - cама до себе веду розмову…
і стільки болю та розпуки в сумних обіймах самоти…
Холодний ранок. Холодний день.
Холодні руки і холодний чай.
Самотність...
Яке приємне і страшне,
Це відчуття водночас.
Коли нас охоплює самотність - народжується багато думок, та завжди потрібно залишатись собою...
у просторі лун
таємних процесій речей
уривки мелодій мовчання і тиші...
Нікого й словом зрадити не змушу,
нема близьких, далеких теж нема...
Сумний ліричний вірш про кохання, яке минуло... Як минає все в колооберті життя...
чи знаєш ти
куди іти,
тікати, бігти
чи повзти...
Так раптово увірвалась осінь
В літо це, як в радість мою сум...
Холодно із літом привіталась зовсім,
А зі мною низкою похмурих дум.
Чи є ще хтось, хто боїться своїх побажань, хто боїться висловлювати власні думки вголос і на будь-який подразник у вигляді дзвінка телефону, чи розмови з знайомим реагує, лишаючи маленькі нотатки на папері?
Скинуто, зтрушено
Небом розкраяне...
Силою змушений
Жити зі зграями...
...стрімко розкручена долею куля
на нитці на срібній у просторі неба.
а небо те - стеля білою було
хати саманної...
І сунуть хмари,
душа напружена, як дзвін.
Думки почвари,
Мене сприймають лиш самим...
літо нині якесь таке... - наче його лихоманить від спеки і дощів...а, може, то ми надто прискіпливі до погоди?..
...і днина сховається в захід,
за спину серпанкову мрії.
небо дірявим дахом
у ночі в зірках зоріє...
о, час!
ти майбуття.
нажаль, не сцілюєш минулим -
воно в полоні забуття...
...і спотикнеся
в турботі квапливий.
не вбережеся,
коли упадеш...
мовчить душа...
в ній оселилась пустка...
Парад святковий, настрій теж.
О, день новий, куди ведеш?! –
Усе мовчить, усе гаразд,
Стара картина, новий намаз.
задумалось про свою фортуну...- чи була вона фортуна удачі?..
а чи навпаки...дурниця, звичайно, але чомусь задумалося про те...
...в темряві на землі,
відрізаної від Батьківщині
зрадниками і москалями,
міркую в задумливості у біді
і відповідей не знаходжу...
Як набридла ця тривога,
Що ламає душу.
Черговий вечір переходить у ніч,
Не залишає нічого важливого...
..це коли нарешті увійшла весна господинею і зима знехотя, але відступає...
згадую, Музо, тебе... -
як стрімко ти бігла по зорям між зір!
і був тобі шлях - уквітчаний промінь веселки...
а простору меншає...
менше і менше його...
для світу немає вже місця...
у час війни зими з весною чого тільки не лізе в голову...навіть недолугі фантазії на тему пекла...
у бентежний, цей темний час
налаштуєш собі нічліг
себто хату з вікном і дверима
хай там буде тахта і стілець...
Пробач мені моє самотнє Я,
що в дзеркалі тебе я не впізнав.
Що я забув що ти - це є сім-Я,
І все примарне МИ кругом шукав...