Несподіване щастя
з рубрики / циклу «Коли розцвітає бузок»
Пригасають в пам’яті вони.
Але не забудуться ніколи
Зустрічі із рідними людьми.
…Зустрічі бувають непотрібні,
А бувають раз і назавжди.
Від останніх чисті і тендітні
У душі лишаються сліди.
Дмитро Нірода
Вітер куйовдив волосся своїм холодним подихом і вона, кутаючись у ніжно- рожеву шаль, намагалася йти швидше. Зграя голубів, що тільки-но мирно воркувала, випурхнула з-під ніг, тріпаючи крильми. Дівчина усміхалася, дивлячись на них. Старий двірник, проходячи повз, усміхнувся й собі, сказавши, що вона незвичайна. «Але чому?» - сміялася, тримаючи на руці білого воркотунчика, що смачно ласував зернятами.
«Шановні пасажири.., - пролунав дзвінкий голос над сонним вокзалом, - поїзд номер…» Сполохані голуби знову злетіли в небо. Дівчина глянула на квиток і, почувши знайомий номер поїзда, рушила до колії. Її каблучки цокали по сірому асфальті перону, відбиваючи такт годинникової мелодії, що дзвеніла в повітрі. Зупинившись біля чергової групи пасажирів, вона дивилася, як наближається поїзд, виблискуючи на сонці своїм залізним тілом.
«Ваш квиток?»- усміхнена провідниця чемно запросила заходити у вагон та займати своє місце, якийсь дядечко допоміг підняти валізу по сходинках. Там, всередині, пахло кавою і корицею; тепло одразу огорнуло змерзлі руки. На столику лежали квіти. Рожеві бутони троянд на білому лакованому тлі віддзеркалювалися ще ніжнішими кольорами. Проте їх власника вона не виявила, і, зручно вмостившись, занурилася у світ «Теплих історій».
Згадалася розмова з батьками перед від’їздом за чашечкою ароматного чаю з м’яти. І пухнастий кіт, що задоволено муркотів, отримавши щось смачненьке. «Через кілька годин буду вдома», -стомлено заплющивши очі, думала вона. Подумки згадувала чи нічого не забулася купити, чи виконала всі замовлення і уявляла як приємно буде знову зустрітися з рідними…
…Вона здивовано подивилася на юнака, що зайшов у купе. Світлий колір сорочки дуже пасував до витончених рис його обличчя- відмітила вона, готова зануритися у свою книгу. Його місце виявилося навпроти. «Здраствуйте, це- вам. У вас дуже гарні очі, »- ледь усміхаючись, мовив він, простягаючи ті ж прекрасні рожеві троянди. Збентежена такою неочікуваністю, вона спочатку розгубилася, а потім посміливішала і розговорилася. І коли юнак дістав гітару- налаштувалася на справжнісінький концерт.
Три години промайнули так швидко, що дівчина не встигла й зоглядітися. Неймовірний голос і чудові пісні наповнювали звичайний вагон і пасажири уявляли себе у великій концертній залі, забувши про те, що вони кудись їдуть.
…Вона опам’яталася, притискаючи до грудей троянди. Сама собі не вірила, що таке може бути і що це не ілюзія її уяви. Скільки їздила поїздом- і нічого особливого, а тут- справжня казка…
Виявляється, він- той юнак, що стояв позаду неї в черзі за квитком. Вона була дівчиною його мрії: точно така, як і у снах, ніжна, тендітна, завжди усміхнена і трішечки замріяна… Йому здавалося, що в її очах помістилося небо, яке випурхувало з- під вій разом з дитячою щирістю. Не тямив себе, думав, що це знову сон, проте виявилося, що її- туди ж, куди і йому…
Сонце огортало своїм промінням сірі відтінки міста, але тепер кожен розмальовував будинки кольорами власної радості. «Ще трішечки, »- шепотіла, пробираючись крізь натовп. Сьогодні вона теж готує сюрприз своїм рідним- вони ж не знають, що вона їде додому. Та ще й з подарунками! Півторагодинна поїздка автобусом- і ось знайома стежинка… Рідна…
Вона йшла, і здавалося, що за спиною- крила. Не вірила у дива аж до сьогодні. Випадкові незнайомці дивувалися її очам, що світилися щастям, але хіба ж хтось міг зрозуміти їх глибину? Щастя приходить тоді, коли не чекаєш, наповнює душу трепетним світлом і лагідною мелодією з небесних висот. Щастя- це коли тебе чекають найрідніші у затишній оселі, у наймилішому куточку на планеті Земля, і коли тобі є на кого чекати.
Вона ще не раз зустрінеться із тим, хто поселився в серці назавжди. Тепер точно знала, що життя починається заново, із чистої сторінки, на якій вимережиться їхня спільна історія, їхнє щастя. Життя може змінити одна- єдина випадкова зустріч, але ж випадкового нічого не буває!
***
Місто поволі розплющує очі. Сонце осяює всі найменші куточки:чи, бува, не заховалася там десь сірість? На широкій асфальтовій дорозі все частіше з`являються цяточки, що потім перетворюються на чорні і білі BMW та Mercedes-и . Перші перехожі, поспішаючи, намагаються на ходу вловити смак сьогоднішньої погоди.
Через декілька хвилин я спускаюся із своєю валізою з восьмого поверху. Потім-затісна маршрутка, де, зазвичай, доводиться стояти на одній нозі (майже як під час балетної вистави), і, нарешті, - гамірний перон залізничного вокзалу. Вітер грайливо торкається мого волосся, а погляд звично відшукує повноправних мешканців цього міста-голубів.Чомусь здалося, що тільки вони безтурботно воркують, радіючи сонцю і сьогоднішньому дню. Натомісць, людські обличчя міняються, як в театрі: здивовані й засмучені, усміхнені й похмурі. Ось-ось диспетчер оголосить про прибуття поїзда, і всі ці люди, що стоять поряд із величезними сумками, валізами, набудуть нового статусу- "пасажир".
...На чотири години мене впустило в своє помешкання вагонне життя. Ліниво зиркнуло спросоння і широко, й втомлено позіхнуло, війнувши цигарковим димом. Майнула думка: "Впустити б сюди сонечко?Тут кожен у своїй скорлупці..."
Повітря згущувалось і важчало. Надійшла дрімота, млосно погойдуючи. Валіза... Потяг... Вагон... Відшліфовані до звичності фрази провідниці... Відлуння вагонних розмов: хтось голосно смакував масними словами про політику, комусь боліли сімейні перипетії, вихлюпуючись наріканнями, хтось ділився заробітчанськими враженнями...
Я поринаю у легку дрімоту, хвилі якої виносять мене до загадкових троянд на звичайнісінькому вагонному столику. І десь далеко позаду залишилися втома, гамір і... буденність.
Травень, 2016
