Вогняний кінь
Кінь був припнутим на випасі біля річки, позирав на людей неподалік. Ті робили свою земляну рутину, щоб отримати врожай. Врожай – то була їстівна частина рослин, які були формою життя, тобто існування самоорганізованої матерії. Кінь теж був частиною того живого матеріального світу, але не виносив нічого живого. Кінь вважав, що живе було відразне Всесвіту. Матерія, що збільшує рівень самоорганізації? Абсурд! Мутація! Пухлина! Великий Вибух десь у далекому центрі всесвіту був прийнятним, світло від давно зниклих зірок було прийнятним, закони фізики були прийнятними, але пісок з водою, що прагне сам керувати матерією був неприйнятним! Такий саме як і він пісок з водою хотів діяти всупереч усьому безкрайньому неживому матеріальному світу довкола!
Хто дав їм право бути, існувати, коли скрізь пісок рухався від вітру, а цей пісок хотів рухатися всупереч вітру? Коли тисячі галактик існували без життя, а в цій трапилася така фатальна помилка? Чому кінь є частиною цього дикого силогізму? Померти і стати частиною нормального світу неживого? Ні, він їм цього не подарує, їх треба зупинити! Вони не мають права! Раптом кінь скакнув з такою силою, що перервав перетерту мотузку і почав з диким іржанням носитися полем, підскакувати несамовито. Від того й інші коні на випасі почали здригатися, а тоді й ще один відірвався і вони вже вдвох носилися полем, перетворюючись з тварин на якихось нереальних потойбічних створінь.
Створіння ті були наче у формі коней, але були вони конями вогняними. Від їхньої потойбічної енергії усе поле запалало, й інші коні, й річка, й люди, і від того вони ніби ставали тільки сильнішими. Вже вони носилися не по земній поверхні, вже не знали гравітації, вже рухалися і в небі, а згодом і під землею довільно. Тоді почали вони усе поглинати довкола, нібито поглинали матерію разом з простором, винищуючи усе живе разом навіть із тим простором, де живе існувало. Чим більше вони поглинали, тим сильнішими вони ставали й тим більшою була їхня жага до нищення.
Так вони ліквідували увесь цей Всесвіт. Але нищачи цей Всесвіт, вогняні коні забули про жагу помсти, бо прагнення нищення заволоділо їх сутністю. Тоді заходилися вони нищити й сусідні всесвіти – навіть ті, в яких життя ніколи не існувало.
Так минала вічність за вічністю: нищили коні всесвіт за всесвітом і тією енергією живилася їхня ненависть до усього сутнього, живого і мертвого. Сп’янілі від власної всемогутності носилися вони у просторі і часі, не знаючи сили, що здатна була зупинити їх, аж поки у якомусь, ще не поглинутому ними вимірі не зародилося життя і якісь розумні його форми не приїхали «газелькою», щоб відвезти вогняних коней до бійні, бо життя було такою формою існування матерії і мало свої закони.
Житомир, 12.07.2016
