Дихай повільно
Він справді виглядав дещо інакше, ніж зазвичай. Нова футболка вмостилася на плечах зовсім незграбно, руки тремтіли, легко погойдуючись поблизу підлокітників, черевики досі тримали на собі вранішню вологу. Дивився він лише донизу, наче визирав свої зіниці в тих ледь помітних відблисках роси.
- Ти спав цієї ночі?
Здається, це запитання його злякало. Він різко подивився мені в очі і навіть підсунувся на стільці вище, наче обирав зручну позу для того, аби почати довгу розмову. Дивакуваті людські рухи. Інколи вони занадто банальні, а подекуди – геть розкривають усі людські таємниці.
- Я… мабуть.
Наважившись нарешті підійти ближче, я присіла поруч на ноги і поклала свою голову йому на коліна, чекаючи поки він занурить свої довгі пальці в моє незграбно зачесане волосся. Тривала ціла вічність, поки я вслуховувалась у його занадто важке дихання і намагалася второпати, що з цим чоловіком сьогодні не так. Переді мною розплелося кімнатне море: хвостаті стільці-риби метушливо ковзали перед очима, все гойдалося, ніби прикликало вітер. А волосся залишилось незрушеним. Волога з черевиків зникла. Натомість на стінах осіла дивним плетивом струмочків водяна пара.
- Сьогодні ти залишишся без чаю.
Чи правильні слова я зараз вимовляю… У момент, коли найближчі раніше люди стоять на надто віддалених кінцях своїх думок. А до банальності звичне переплетення пальців залишається лише спогадом з недалекого минулого.
- Мі, пригадуєш наше останнє літо в набережному будиночку. Ти ще тоді позбулася свого довгого м’ятного плаття і заріклася ніколи не починати пити міцний алкоголь. І я так боявся торкнутися тебе, твого занадто близького тіла, а ти не відходила від мене ні на крок. Ні на крок… І я подумав тоді, що жінок не обирають. Вони вільні бути там, де хочуть, і поруч з тими, хто їм не байдужий. О, а твій синій гребінець. Ти щоранку вмивала його водою з океану і шепотіла при цьому цитати з улюблених книг. Дивачка. Я спостерігав за тобою, як за маренням зі сну.
Я хотіла відповісти, але раптом відчула, як пальці його лівої руки раптово торкнулися моїх губ, даючи знати, що мій голос зараз зовсім не доречний…
- Мі… Ти пробачиш мене? Усі мої банальні поривання змінити щось у собі врешті не закінчуються нічим хорошим. Я забув, де ти зберігаєш свої перші малюнки. Забув про наших дітей. З ними все в порядку? А, хоча, нічим перейматися. Ти завжди опікувалася ними із деяким надлишком. Я нещодавно знайшов наше старе фото. Оте, де ти схилилася вперед від сміху, бо я розповів тобі про свій чудернацький сон. Мі... мені зараз здається, що то був єдиний момент, коли я бачив тебе щасливою.
Учора я ходив до батька, і він сказав мені, що я занадто багато проводжу час наодинці, і що тепер моє обличчя не годиться навіть для надгробної світлини. Уявляєш, він уже думає про мою смерть! І знаєш, що я відповів йому? Я, я сказав, що довкола занадто багато людей, яким можна сказати це ж саме. Ми з ним ще ніколи так довго не мовчали.
А ще мені спало на думку, що тобі варто переїхати. Так, можеш орендувати будинок, в якому ми жили взимку. Там, здається, уже з’явилася електрика, і ти випікатимеш вівсяне печиво. А потім розноситимеш їх сусідам. І вони посміхатимуться тобі доречніше, ніж тоді, коли ми вперше з ними зустрілися.
Здійснення мрій – не що інше, як перетин майбутнього з тим, що нам найбільше імпонує, що відрізняється від рутини і має відтінок незвичності. Коли стикаємося з цим, то говоримо, що трапилося щось дивовижне, навіть магічне, і надалі все відбуватиметься зовсім по-іншому. Небо залишиться небом. Метушня – метушнею. Очі будуть такими ж зеленими. Руки, як завжди, труситимуться перед нарізанням хліба. Але все буде зовсім інакше. Хіба не так?
Він перестав торкатися моїх губ і порухом руки дав знати, що я можу йти. Отак просто встати з його колін - і піти. Наче я та жінка, про яку він щойно розповідав.
Коломия, 25.07.16
