Коронований лев
з рубрики / циклу «Пил, попіл та склянка фіалок»
що захищали Батьківщину під час АТО
– Кава…Леви…Дощ… Такі прості, непов’язані між собою слова. Духмяний напій, дикі тварини та явище природи…
На перший погляд нічого спільного немає: кава – леви – дощ. А якщо змінити послідовність? Дощ-леви-кава…Перед нами з туманності архетипів вимальовується низка образів. Дощ може бути позначенням для шлюбу/ поєднання небесного та земного. Лев символізує маскулінність у чистому прояві... – старенький лектор перегорнув сторінку свого затертого нотатника.
– Архетипів, які доводять теорію можливості ситуацій, яким немає пояснення у звичайному світосприйнятті індивіда... кг-гм, стривайте... не та сторінка чи що? А, ось!...Образів, які використовував у своїх доробках сам Карл Гюстав Юнг… Професор заплутався у хащах своїх рукописів та навіть не помітив, що в аудиторії поменшало слухачів…
Андрій прямував порожніми коридорами, відчуваючи, як лункі кроки цвяхами вбивались у його стомлену свідомість. Іще трохи – і – свіже повітря! Іти, бігти далі від задушливих, розпечених травневим сонцем аудиторій та сонних лекцій, що неначе витягують мозок у пласку стрічку.
Нарешті! Фойе. Двері. Свобода! Але майже одразу вулиця зрадницьки дихнула в обличчя немилосердною спекою, а вітер обпік щоки розпеченим пилом.
Сонце в кашкеті з важких хмар насмішкувато знущалося – та що, на парах не сиділося? Андрій поклавши мобільний у кишеню, вперто спустився вищербленими сходами та пішов далі від старовинної будівлі університету.
Вулиці зміїлися потертою бруківкою, ведучи все далі. Клаптики прохолодних затінків, вплетені у мереживо провулків не давали стояти на місці, тихенько підштовхуючи: не зупиняйся…
– Кава-леви-дощ… те, чому немає пояснення у світосприйнятті звичайного індивіда... – ця словесна маса не йшла йому з голови. – Дощ-леви-кава… Гм, нісенітниця якась! – Андрій хитнув головою, наче струшуючи набридливі та незрозумілі слова, що так в’їлися у думки.
Несподівано небо здригнулося, блимнуло і загарчало – відривчасто й сердито. Набурмосені хмари стали повільно стікати зливою по стінах цегляних будинків, нікого і нічого не залишаючи сухим. Дощ…
Андрію здавалось, що це розплавлена депресія виливається на землю, змішуючи у безжальній пилюці усі надії та сподівання, що лише можуть бути. Якесь там поєднання земного і небесного, про що розповідав професор?
Праворуч мелодійно дзеленькнув дзвоник, Андрій інстинктивно озирнувся. Що там? Кав’ярня? О, те, що треба.
Напівпідвальне приміщення з маленькими вітражами на вікнах було оформлено під середньовічну австрійську кнайпу з кам’яними стінами та дерев’яними меблями. Стелю тримали на своїх металевих плечах величезні леви. Мабуть тільки вони своєю впевненою могутністю й надавали якогось таємничого відтінку усьому невеличкому залу.
Відвідувачів не було. Андрій сів за перший же столик і кинув винуватий погляд на своє мокре взуття, що залишило низку дрібних веселих калюжок на підлозі.
– Пане, бажаєте кави? – прошелестіло вгорі.
Змішаний запах літнього дощу і свіжозмеленої кави примусив звернути на себе увагу. Юнак підняв голову, зрозумівши, що аж надто замислився. Біля нього стояло тендітне дівчисько у одязі середньовічної селянки.
– Пане, бажаєте кави? – ввічливо запитали вдруге.
– Так, будьте ласкаві…
– Якої саме? У нас багатий вибір: «Смак південної ночі», «Гаряча смола», «Зефірні хмаринки», «Ранок вершника», «Сила Лева» і…
– А що за «Сила Лева»? – студента зачепила «звіряча» назва, особливо після лекції з купою образів великих хижаків.
– Це…кава…чорна… – Дівчина знітилась, ніби бовкнула щось недозволене. – У нас багате розмаїття …Різні сорти кави…
То добре, добре! – Андрій нетерпляче повів плечима. – Приносьте «Силу Лева».
– Але ж пане, ви недослухали…
– То несіть вже… – цей неперевершений аромат кавових зерен, який, здавалось, так лоскотав його свідомість, що вже починав дратувати... Чи скоро йому принесуть хоча б яку каву? Несила ж чекати…
Дивний, схожий на мелодію чарівної сопілки кавовий запах все глибше пронизував сутність молодого чоловіка, надаючи вогняного відблиску його очам…
Ну, от, дочекався-таки… Чимала кружка була прикрашена керамічним гербом з головою лева посередині… Кава… Паруючий напій укусив за язика, збентежив серце… так, не проста ця кава…
Андрій на мить відчув, що цей напій сповнив його неперевершеної сили, наче в його крові прокинулась відвага ї якась незвична могутність…
– Ти диви, й справді «сила лева»… Йому стало спекотно і захотілося скоріше вийти на вулицю. – Дякую, приємний смак у Вашої кави!
Юнак поклав гроші у стилізовану левову пащу на касі та вийшов із кав’ярні.
Дощ уже припинив свої мандри Старим містом і тихо зник, розвісивши прозоре намисто з краплинок на підвіконнях, окрайцях дахів та деревах. Повільними кроками наближалося хмарне надвечір’я, загорнуте в сірий плащ сутінок.
Андрієві набридло блукати історичними вулицями Львова, тож він вирішив вийти на проспект і поїхати додому. Він упевнено пішов прямо, уздовж цегляного будинку, повернув ліворуч і… Спинився, невзмозі й поворухнутися від подиву: проспекту НЕ БУЛО! Не було ні мобільного кіоску МТС, ні маршрутної зупинки, ні самого тротуару! Перед ним була невеличка площа, викладена затертими камінцями, а навколо сплелися в дружніх обіймах незвичні будинки з цегли та дерева…
Не туди повернув? Та ні, начебто все правильно... Десь він таке вже бачив… Точно, на сторінках підручника з історії зустрічались малюнки, під якими був напис «Архітектура раннього середньовіччя».
Юнак заплющив очі, потім знову подивився навкруги – старовинна площа не зникала! Тоді він озирнувся і швидко побіг назад – таж сама вулиця, така ж бруківка та будинки, але ніякої кав’ярні там не було. Порожньо. Ні людей, ні тварин. Тільки віддаля чувся гомін живих голосів. Андрій зупинився в розпачі і подивився на високе небо, затемнене окулярами останніх сутінок... Що робити? Нічого не спадало на думку. Він притулився спиною до прохолодного боку кам`яного будинку і замислився...
Ніч чорнильною плямою насувалась на місто. У вікнах починали майоріти жовті прапорці вогників. Неширока вулиця ставала барвистою, наче вкрилася картатим простирадлом з жовтих і чорних клаптиків світла й тіні. Під стінами було досить темно і важко було щось розгледіти.
Раптом за спиною Андрія почувся шепіт:
– Так, веди його, тихенько!
– Сам князь Данило нам за нього стільки грошви віддасть, що – вйо-о!
Хлопець озирнувся. Ховаючись під стінами, до нього крадькома наближалися люди в темному одязі. Але якось дивно – два темні силуети тягли за собою когось третього, меншого на зріст, який сердито щось бурмотів. Андрія, закутаного у рятівний плащ тіні, не помічали. Набравши в легені якомога більше повітря, він крикнув:
– Стояти!
У ту ж саму мить його мобільник, притиснутий у кишені до цегляної стіни увімкнув першу ж мелодію. Раммштайн. «Du Hast» заревів лунко й вочевидь досить сильно налякав тих людей, бо вони кинули тягнути третього та побігли вулицею, репетуючи: «Це кара, кара Господня!».
Андрій підійшов ближче. Перед ним на бруківці сидів і намагався зняти з голови мішок невеличкий хлопець. Андрій допоміг йому підвестися і спитав:
– З тобою все гаразд?
– Так... Ви відведете мене додому? – прошепотів хлопчина, зазираючи в очі.
– Так, звичайно, лише покажи дорогу! – відповів Андрій. – А як тебе звуть?
– Лев. Мій батько князь …
- Князь Данило Галицький... – недослухавши мовив студент і відчув, як запаморочилось у нього в голові. Жовті вогники свічок вискакували з вікон і танцювали веселий танок, взявши темряву за руки...
– Дякую за порятунок! Я не хотів кричати одразу, думав сам з цими крадіями впораюсь... – хлоп`я набурмосило тоненькі брови. - А це… Хай це буде Вам, мені тато ще подарує.
І врятований князенко поклав йому на долоню металевий підвісок.
– Так… Дякую... – розгубився Андрій, міркуючи, що все-таки сталося… Чорно-жовті плями ще швидше замиготіли, закололи очі шаленими іскрами, вуха пронизав гомінкий окрик – Агов!
– Агов! Підніми ноги! – жіночий окрик здавалось ішов зверху. Чиясь нетерпляча рука струснула його за комір сорочки.
Андрій розплющив очі та побачив, що за плече його тримає прибиральниця, а він і сам досі знаходиться в лекційній залі.
– Вставай давай! Уже всі аудиторії порожні, я зараз і цю домию та й піду собі.
Юнак посміхнувся. Невже все це… Був лише сон? Цікаво – подумав Андрій, але несподівано відчув щось холодне, затиснуте в долоні.
На ній лежав, виблискуючи сріблом підвісок, діаметром з невеличку сливу. У самому центрі була вигравована голова лева, увінчана короною...
Швидкий потяг останнього курсу студентства незчувся, як підійшов до кінцевої зупинки. Вагони травневі лекції та семінарів уже минули, потягнувши за собою держіспити та захист дипломної. Підвісок з коронованим левом, що так незвичайно потрапив до нього, Андрій не виймав з лівої кишені сорочки. На шиї носити – завеликий, та й хрестик є, а так – і поруч, і нікому очей не мозолить. Вважав – на щастя.
І справді, на сторонній погляд, іспити він склав доволі легко, диплому роботу захистив більше, ніж вдало. Хоча секрет був простий – він і сам знав, що вчив багато, та над дипломним проектом працював і день, і ніч. Та все ж таки вірив, що коронований лев, вибитий невідомим майстром на срібному підвіску, надає йому впевненості у собі. А ця риса характеру конче потрібна молодому перспективному архітектору.
Але, як це нерідко трапляється, плани людини на життя і плани Всесвіту на цю людину не співпадають...
Закрутилося непередбачуване колесо долі, і от, восени, Андрія мобілізували. Навчання, військова дисципліна, зброя, встав – виморився – впав... Де той далекий сон про князенка Льва? Далеко, далеко він блукав загубленими стежинами спогадів про мирне життя...
Непривітний жовтневий світанок зустрічав бійців набридливими обіймами туману, що мокрими пальцями торкався і обличчя, і одягу, і наметів. Усе навкруги – наче прошите холодними нитками вологи.
Пристрої нічного бачення іще не доїхали волонтерськими шляхами, а очі зрадницьки сліпли в майже непрозорому «молоці». Одне втішало: вони не бачать, але ж і їх не видно...
Дешева розчинна кава, яку мабуть назвали кавою тільки номінально, пекла язика і зовсім була не схожа на ту чарівну «Силу Лева», що він пив колись. Андрій подумки повернувся у ту середньовічну кнайпу...
Минуло менше, ніж півроку, а здавалось – ціле життя. Уже йшов четвертий день, як снайпери перестали приділяти їм увагу. Андрій посміхнувся, пригадавши бачених у фільмах кілерів. Ексклюзивне авто, фірмовий одяг, гора м`язів та стильна зачіска, ще й на додачу купа морально-етичних принципів – ось обов`язкові атрибути такого майстра-вбивці.
У реальності все було інакше: тут І жінка, І юнак, І непримітний літній чоловік могли зняти солдата, сплюнути, запалити цигарку І спокійно жити собі далі. Просто, як порахувати до десяти...
Андрій пригадав вірш, переписаний з нотатничка в одного бійця з позивним Писар. То був без чверті багатодітний батько – після народження двох дівчат, його дружина знову була при надії. Але життя склалося так, що зараз Писар сидів біля військового намету та вів щоденник, щоб хоч подумки наблизитись до любої родини.
Поставивши убік червону кружу із залишками кави, Андрій дістав і свою записну книжку. Зітхнувши, пробіг очима невеличку зграю рядків...
Пальці міцно гвинтівку затиснули -
10, 9 - ще рано, ще трішки...
8, 7 - чиїсь мрії нездійснені
Вже прямують до цвинтаря пішки.
6 і 5 - сила вітру змінилася,
За годину почне сутеніти...
Так- 4- і смерть зачаїлася...
Не зустрінуть цього батька діти.
3 і 2 - і затримано дихання,
Заіржавіли завчені гасла...
Раз - і постріл... Та тільки безвихідно
Свічка в храмі за когось загасла...
Важка крапля впала на сторінку, розпливаючись на першому слові брудно - синьою плямою. Пригорщі таких самих крапель стали падати на інші слова, розчиняючи літери. Злива почала змивати ефемерні паркани туману навкруги. Андрій сховав записника І посміхнувся, згадавши, як випадково потрапив на лекцію до психологів-першокурсників:
– Так, що ми маємо? Кава вже була, ось пішов дощ... Не натрапити б на «левів»...
І враз, ніби у відповідь на його думки, розлетілася червоними скалками керамічна кружка, яких серед маси пластикових І так було небагато.
– Тривога! Снайпери! – гримнув набатом голос командуючого. Майже одразу Писар, що сидів неподалік схопився за ногу і непритомний впав, послизнувшись на скропленій туманом траві.
«Схопити, відтягнути, поки не влучили йому ще кудись!» – блискавична думка тільки блимнула в голові Андрія, а руки вже відчували вагу пораненого.
– Писар трьохсотий! – крикнув він і не впізнав свого голосу. Його було ледве чутно за ритмічним перегукуванням пострілів. Андрій уявив собі обличчя Писаревої дружини і відчув, що зараз буде іще постріл. Більш влучний.
Снайпер цілив у того, хто щось писав – а чи то щоденник, чи розвід матеріали – байдуже.
«Не встигну, не встигну...» – стукотіло серце. Мить – і Андрій вже закрив Писаря собою.
Голос командира злився з громом другого пострілу, але Андрій цього вже не чув.
Він лежав на спині, розкинувши руки, з розірваним одягом на грудях. Очі були заплющені І солдат, здавалось, просто вирішив трохи перепочити та впав горілиць у жовтневу багнюку.
– Іще один двохсотий! – троїстою луною задзвеніло у вухах. – Запишіть – Андрій Левковець... – чиїсь руки грубо рвонули форму на грудях. – Ні! Трьохсотий, трьохсотий! Живий!!!
Біль гарячою голкою прошила ліву сторону під пахвою, віддаючись у всьому тілі. Андрій застогнав І спромігся нарешті розплющити очі. Його командир посміхався на всі 32 І сунув під ніс якийсь металевий огризок:
– Щасливий ти, Левковець, а щоб тобі!!! Ну ти, справжнім левом стрибнув на Писаря – живий він, живий – он, там лежить вже перев`язаний... – змахнув рукою у бік намету. – Ось, дивись, якась цяцька тебе врятувала, певно дівка подарувала, га? – І реготнувши, командир тицьнув йому в долоню кулю і все, що залишилось від срібного підвіска з коронованим левом.
