Мавка
То було у пралісі темному і густому. Не ступала там нога людини. Росло посередині дерево життя з корінням глибоким, стовбуром неохопним, кроною густою в хмарах.
Сиділа на дереві Мавка смутна. Косу чесала. Як проведе гребенем здригнеться світ людський, чорні тіні відкине, з’явиться повінь, землетрус чи моровиця. Люта була Мавка на світ людський. Тільки злобу і зраду там бачила, то ж чесала свою косу людям на загин.
Кого зачепить знову? Ніхто не врятується. Мавка знає.
Тихо у вічному пралісі. Ні вітерця, ні подиху. Темно у гущавині. Тільки галявина з деревом сіра. І ту тіні обклали. Не чути. Спокою ніхто не порушить.
Кожен волос Мавки чиєсь життя. Чиє цього разу? Не знає. Та й байдуже. Ніщо не зворушить її забуття. Ніщо не розтопить.
Хто наважиться заглянути в гущавину? Хто посміє потривожити її спокій, самотність і тугу? Не знайдеться сміливців. Доки не впаде останній мертвий волос.
***
‑ На Землю наближається астероїд. До зіткнення залишилося декілька місяців.
‑ Ви певні? Помилки не може бути?
‑ На жаль ні. Хіба дивом траєкторія зміниться.
‑ Продовжуйте спостереження.
***
‑ Наближається торнадо. Всіх мешканців міста і прилеглих районів буде евакуйовано.
Ведуча закінчила випуск новин і прискіпливо оглянула стоси паперів, що залишилися на столі. «Щось занадто багато лих трапляється останнім часом, наче новини і повинні бути такими. Але це…»
В очах заблистіла сльоза. Згадалося, що хлопець давно не телефонував. А він на війні. Зв’язок заборонено? Чи щось трапилося?
Страх не дає спокою. З ким поділитися? У кожного свій клопіт.
До психолога?
Бабуня колись про ворожку розповідала. Наче будь якому лиху зарадити може. Але… не вірила в це.
Та ще й про мольфарів колись чула.
А якщо правда?
За дверима студії вирує життя. Потік людей, машин. Сама наче мураха.
До дому не хочеться. Безсоння мучить хто знає відколи. Вже й кава не потрібна. Усе на автоматі. Наче й не жива. Скоро скрізь примари ввижатимуться.
Може поїхати в село? До бабусі? Бабусі вже немає, а хата залишилася пусткою. А раптом та ворожка ще десь є? Може й відшукати вдасться?
Сама дивувалася такому рішенню, але чи залишилася ще якась логіка? Щось наче кликало втілити його. Чи просто втікати. Щоб забути. Не думати.
А може навпаки? Знайти щось загублене? Втрачене?
На збори декілька хвилин і розвалений автобус уже везе її розбитими дорогами в рідну, але давно призабуту місцину. Довга подорож втомлює і впевненості, що варто було це робити все менше. Але відступати запізно.
Приїхала коли впала повна темрява. Автобус скрипнув і зупинився.
Дорога. Поле. Куди тепер? Ледве пригадала потрібний шлях. Ноги самі понесли слідами дитинства.
А от і хата. Занедбана. Але ж своя.
Сяк – так навела лад і нарешті вклалася на піч. Снилися їй якісь жахіття про жінку темну із зорями в очах. Але лютий то блиск. Жахливий. Недобре віщують ті очі. І гребінь в руках, наче вила гострі. От - от настромить на нього.
Прокинулася від власного крику.
То був сон? Тільки сон?
Полегшення це не принесло. Роззирнулася. Навколо темрява. Середина ночі. Тиша здається такою зловісною. Десь із боку лісу вогники палахкотять.
Може здалося?
Наступного ранку стала питати людей чти знає хтось ту ворожку, про яку бабуня розповідала. Ніхто не знає. Один тільки дідок сказав
‑ Ти дівонько в крайній хаті попитай. Там найстаріша баба нашого села живе відлюдно. Може вона знає.
‑ Спасибі дідусю.
Помчала туди.
Справді. На краю села хатинка похилена. Невже тут живе хтось?
Постукала.
Нічого не чути.
Скрипнула дверима. В хаті темно. На печі баба сидить. Наче з казки якої. Чи з легенди.
‑ Знаю чого ти тут дівонько. Неспокій тебе мучить. Місця не знаходиш. Зачаєний жах чуєш. Відчуваєш його?
‑ Відчуваю.
Прошепотіла дівчина, здивована такою обізнаністю. І холод потік за плечі.
‑ Не бійся мене дівонько. Не мене боятися треба. Ніхто крім тебе твоєму лиху не зарадить. Але чи повіриш мені?
‑ Розкажіть бабусю. Я вже всьому готова повірити.
‑ Кохання в серці несеш?
Дівчина кивнула, нервово ковтнувши.
‑ Тебе Мавка вибрала. Давно в цьому лісі її не чули, не бачили, а тепер прокинулася. Біль носить. І навколо розсипає. Заспокоїш серце її не лише коханого врятуєш. Страх зачаєний переможеш.
‑ А як же її заспокоїти? Як підступитися?
Сумніви не полишали дівчину. Дивно все звучало. Та й не зрозуміло.
‑ Цієї ночі після опівночі вийди на зустріч своїм жахіттям. Іди за блукаючими вогниками. Далі сама розберешся.
‑ Дякую Вам
‑ Головне не бійся.
Як не боятися? Холодом повіяло з-за лісу. Страх десь всередині. Зачаївся. Незрозумілий. Непізнаний.
Вночі знову наснилася та жахна жінка з довгими косами зеленими, що наче водорості обплутати хочуть.
Прокинулася. Майже вчасно. До півночі декілька хвилин. Телефон підсвітив годинник.
Іти? Чи ні? Що вона хоче відшукати в нічному лісі?
Нарешті зважилася. Вогники вже блимають десь попереду. Наче запрошують.
Треба йти. От уже й село минула. Дерева велетами відкидають темні тіні. А в небі повня. Місяць, наче величезне око, спостерігає. Осудливо?
Що там казала баба? Мавка? Та сама? Хіба таке можливо?
А вогники вже ведуть стежками в гущавину.
Перед нею дерево величезне. А он і Мавка. А очі приплющені. Спить? Ні. Гребінь із лезами в руках. Але що це? На кого вона схожа?
‑ Невже це я!?
***
‑ Професоре! Астероїд змінив траєкторію! Зіткнення не відбудеться!
