Дідусева казка

Дід розказував, що вона жила в лісі. То була така вродлива мавка, що могла затьмарити найніжніші лісові квіти. Молоді сосонки милувались нею, похитуючи пухнастими кронами, а пташенята плели з горобини корони. Веселкові світанки вмивали її чистою росою, і вона розцвітала, колюча трояндочка, заполонивши увесь ліс своєю красою.

Батько-лісовик леліяв свою дитину, ховав від зимових холодів. І навіть тоді, коли навкруги гриміла стоголосим громом війна, мавка бачила тільки небесну блакить і вічноспокійні сосни.

Дід казав, що той чоловік прийшов з війни і став Володарем лісу. Я запитувала: «Чому саме він?». «Бо мав у серці любов. Любив, значить, усе… і його всі любили», - відповідав дід.

І сонце вже не було розпеченим ядром, і хмари не тьмарили його світ…

Але Володар закохався. І вона стала йому дорожчою за весь ліс. Довго він намагався підкорити її серце, холодне, як непрогріта сонцем земля!

Щасливиця! Він так її кохав! За смарагдові очі, за пшеничні коси, за теплі руки, що пахли хлібом…

Він і не жив без неї, а просто нудив світом. І врешті їх в’юнкі стежки сплелись.

Дід-лісовик тішився внуками, Володар своєю мавкою… В їх оселі завжди горіло вогнище, а лихо навіть не думало стукати в двері. Там пахло хвоєю, шипшиновим чаєм і м’ятою. Там мавка купалась в любові свого чоловіка.

Так йшли століття, рік за роком, вік за віком…

Її очі стали болотяними, а коси сивими. І ясні світанки вкутались туманами сизими. Старий Володар човгав лісовими стежками, збираючи для неї останні осінні квіти. І застудився одного разу…

Кашляв бурями – в грудях клекотів вітер, заважав їй спати. І вона просто пішла відпочити. Її не було поруч. І до межі вона його не провела пліч-о-пліч…

Щасливиця! А щастя свого не розуміла. Була йому коханою – кохати, на жаль, не вміла.