Рожеві півонії
з рубрики / циклу «Пил, попіл та склянка фіалок»
Розкішні луки, неозорі поля, вкриті зеленими паростками, лісосмуги з парасольками затінку – все швидко проминало повз бруднуваті автобусні вікна. Барвиста стрічка краєвидів майоріла перед очима, залишаючи залізобетонні, асфальтово-сірі міста позаду.
Час невпинно біг з автобусом наввипередки, стираючи свіжість з букету пишних півоній, які наче поснули в обіймах літнього чоловіка в окулярах та сірому спортивному костюмі. Степан Іванович з батьківською ніжністю старечими вузлуватими пальцями розправив прим’яті листочки. Блідо-рожеві кучері пелюстків віддавали терпкі пахощі квітучого саду, і набридливий запах бензину покірно відступав.
– Чудові півонії… А запашні які! – не втримала захопленого подиву жіночка у жовтій картатій сукні, що сиділа поруч.
– Так. Гарні… – погодився Степан Іванович, сховавши легку, майже невловиму посмішку в сивих вусах.
– І не шкода ж Вам таку-от красу по задушливих автобусах тягати?! – це доволі емоційне зауваження, здавалось, пролетіло повз вуха вимушеного співрозмовника. Степан Іванович примружив водянисті очі та пильніше придивився до балакучої сусідки, блимнувши на мить сонячним зайчиком окулярів.
Невеличка повнувата блондинка середнього віку прискіпливо нишпорила поглядом по запиленому салону автобуса. Було помітно, що довга мовчазна подорож ій набридла, і хотілося тільки знайти будь-який привід, щоб розв’язати розмову.
– От… Везу букет у подарунок… – зітхнувши, промовив Степан Іванович. – Для моєї Даринки.
– Дружині? – миттєво пожвавішала допитлива сусідка.
– Ні. Сестрі… – просто відповів він і зануривмся поглядом у квіти, схожі кольором на вранішнє небо. Жіночка вже відкрила була рота, щоб докладно випитати усі подробиці біографії тої сестри, але щось її зупинило на півслові. Погляд літнього чоловіка був прикутий до півоній на колінах. Вона чомусь порахувала їх – шість. Не п`ять чи сім, як зазвичай везуть у подарунок. Шість... Неприємна думка враз обдала спекотною хвилею, і жінка відвернулась та ще довго уникала дивитись у бік дивакуватого пенсіонера з квітами.
А шість блідо-рожевих півоній так само продовжували насичувати задушливий салон рейсового автобусу п`янкими пахощами літнього вечора.
Степан Іванович мовчки пестив кучеряві зачіски квітів, і все життя, наче зняте на кіноплівку, пролітало в нього перед очима. Так, і справді, букет був подарунком. Запашна ніжність живих півоній – для сестри. Мертвої. Старшої сестри, яку він вже півстоліття як пережив...
Тоді ще просто Степко, Степан Івановаич народився і жив з родиною в селі Лібухове. По війні, яка чорною плямою забруднила перші роки дитинства, на користь червоній владі забирали все і у всіх. Степкові тоді було трохи більше, ніж сім років, та з його пам`яті нікуди не ділись ні гіркі сльози матері, ні сестрині голосіння за Рудькою – єдиною коровою на селі, що пережила війну.
Невеличка родина Куценків вже п`яте покоління знаходила прихисток у піврозваленій халупці обабіч Лібухова, зовсім недалечко від лісу.
Річка, яка ще кілька століть тому подарувала назву селу, проводила зеленкувато-синю межу між маленьким городом та гущавиною високих дубів. Круті береги Лібухівки обступили вінки очерету, рогозу та лепехи, а кудлаті верболози мили свої довгі коси у річкових хвилях.
Віддалені картини недосяжного дитинства наближались, ставали чіткими та яскравими, наче їх вимальовували барвисті пензлі спогадів…
Той літній вечір 1947-го був звичайним.
Вогняний м’яч сонця вже закотився ген за обрій, і все навкруги починало розправляти затерплі, сковані спекою ознаки життя. Вітер діставав прохолоду повними пригорщами з лісової та річкової глибин, рожеві півонії в садку готувались до сну, цвіркуни витягали інструмент для вечірнього концерту, і з облуплених, колись іще за діда-прадіда розписаних, вікон привітно блимав каганець. Сутеніло...
Степко сидів на лаві, бавився з нещодавно знайденим рудим кошеням, а мати – нестара худа жінка з сивим волоссям – перешивала доньці свою святкову спідницю. Даринка поралась десь на подвір’ї. Тільки тринадцяту весну зустріла вона, а вже он яка вимахала – висока, чорнява – уся в батькову породу. Раптом почулися голоси. Дівочий тонким дзвіночком перегукувався з хрипким басом. Мати хутко підхопилась, покинувши недошитий одяг, а Степко схопив кошеня і притис до себе.
До хати, спираючись однією рукою на дівоче плече, майже ввалився брудний чоловік, зачепившись за поріг.
– Помагайбі! – привітався чоловік та стиха додав – слава Україні!
– Він знає нянька! – не втрималась Даринка. Її сірі очі, перелякані та водночас радісні, здалися Степкові схожими на блискучі зоряні цятки, які він так любив рахувати, лежачи горілиць на лаві під вікном.
– Проходьте, сідайте… – материн погляд помалу теплішав. – То Ви знали мого Івана?
Мати кивнула і Даринка заходилоася крутитись біля печі, намагаючись знайти, чим би пригостити неочікуваного гостя.
– Чом знав, знаю і зараз. Високо злетів Ваш сокіл, Ганно Пилипівно... Так високо, що навіть не знаю, як ми викрутимось тепер...Так-от… – мовив чоловік і дістав якусь річ із кишені та поклав на стіл. – Чи впізнаєте ось, оце?
Степко витягнув шию, щоб краще розгледіти невеличкий темний предмет.
– Так, це я дарувала Іванові... – мати узяла маленьку різну іконку в руки, піднесла до світла. – Праворучиця... Богородице, спаси і помилуй нас... – і всі в хаті перехрестилися.
– Я – Павло, чи ж досі не признали хрещеного батечка? – посміхнувся гість.
Як тут признаєш, коли скрізь тільки доноси та розстріли... – гіркі слова матері були важкі, наче камені зі старого млина.
Степко так і не наважився підійти до свого хрещеного, а стояв у кутку, забувши про кошеня.
– Даринко, доню, сходи, принеси батьків старий одяг, а то що ж це… Ще накличете лихо на наші бідні голови. – мати взяла недошиту спідницю та несподівано озирнулась, намагаючись пронизати поглядом подорожнього наскрізь. – Чи він ... живий?
– Та-ак, живісінький, оце вранці бачив! – посміхнувся Павло. – Що ж до одягу – то це почесна форма, може трішки забруднилася в дорозі.
– Почесна? – Степко нарешті підійшов до гостя і став поруч, обдивляючись зелену, притрушену дорожнім пилом куртку та подрате галіфе.
– Еге ж, синку, форма Української армії, що повстала на боротьбу з червоною холєрою...
– Та тихіше ж Ви, кажу! – гримнула мати. – Ото біда вже буде, як, не доведи Боже, хтось чужий почує... – мати підвелась і поклала шитво до шафи. – Степко, краще загаси каганця, побалакати можна і в темряві, а то іще сусіди запідозрять…
Хлопчина, обпікапючи пальці, швидше кинувся виконувати материне прохання, коли сестра увійшла з купою чистого одягу.
– Дякую, Даринко Іванівно, дякую... – Павло обережно прийняв сорочку та штани з рук дівчини. – А що, у вас так доноси часто пишуть? – поцікавився він. – Бо я тут у наших визвольних справах, такби мовити...
– Так ... – місячні промені сіяли зерна холодної блакиті в маминих очах. – Того тиждня забрали всіх Охріменків – «за протівлєніє совєтской власті», а позавчора сам комісар Максимов підпалив хату Терлецьких – мовляв – вони співчувають повстанській армії... Отак-то… – тихий голос мами огортав Степка, заколисував, пом`якшуючи гостроту її невеселих слів…
Іще довго дорослі разом з Даринкою розмовляли, а семирічне хлоп`я дивилося вже десятий сон...
Минули десятиліття, а той страшний ранок ще досі приходив у нічних жахіттях. Ревище пострілів розривало повітря на шматки, величезне полум`я вирувало навколо пошарпаної хатини, його тріскучі язики лизали стареньку стріху... Степан Іванович ніколи не зможе стерти зі скрижалей спогадів той рипучий голос командира Максимова, що нібито забивав іржаві цвяхи в пронизливу тугу материного плачу.
Він не пам`ятав, як зміг разом із сестрою вивернутися з пазурів того радянського пекельника, згадував тільки, як Даринка тягнула його крізь задимлений сад. Вони дерлися крізь кущі шипшини, топтали ногами блідо-рожеві півонії, які випещували усієї родиною.
– Швид-ше, швид-ше! – віддавався в стукотінні серця. – До річки, пересидімо в плавнях – сестра щосили тягнула його за руку. Кропива та зарості терену пекли та дряпали дитячі ноги.
– А далі? – міркував собі захеканий Степко. – А мама та дядько Павло? І хата горіла... Він озирнувся, та Даринка рвучко смикнула його за рукав сорочки.
– Біжимо, – цибате дівча пригиналась, десь позаду громівницею лунали постріли, – пересидимо в плавнях, а вночі підемо до лісу, там татків повстанський загін має бути...
Постріли стали гучнішими, так наче стріляли попереду. Діти вибігли на берег річки і завмерли соляними стовпами: ліс за Лібухівкою теж горів. Чорний дим застояв світанковий небокрай над палаючими смолоскипами дерев.
Так ось чому їм так легко дозволили втекти! «Пастка» – промайнула думка. «А як так? Там же нянько!» Степко рвонув було бігти до річки, та послизнувся на скропленій росою траві та покотився з берега прямісінько в зарості очерету та лепехи. Хлопчина тільки хотів підвестися й обтруситись, як тієїж миті гримнув постріл.
Тіло Даринки з гучним плескотом впало у плавні, піднявши мутні хвилі та зросивши зелені стеблини кривавими краплями. Степко хотів кинутись туди, як зверху, на березі прорипів страшний голос:
– Нє, нє, рєбята... Нє спускайтєсь... То розривной попался, їй полголови снєсло, нє трудитєсь доставать. Там нас УПАвци ждуть, прєдатєлєй Родіни єщьо багато стрілять!
Хлопчина наче скам`янів. Тільки зуби зрадницьки цокотіли. У пульсуючий глечик серця вливався в`язкий, всепоглинаючий холод. З останньою іскрою надії він поглянув туди, де впала сестра – жодної бульбашки... Червона масна пляма розпливалась ширше, злегка погойдуючись на річкових долонях…
Що було далі – хлоп`яча пам`ять милостиво сховала в найглибших своїх кишенях. Постріли грозою прокочувались над Лібуховим, пазурі диму драпали очі та стискали горло... Нічні мандри підсмаженим берегом крізь чорні зарослі куцого очерету, тисячі тисяч невтомних механічних кроків все далі від рідного села…
Вранці його знайшли неподалік від передмістя Хиріва ледь живого з пекучими ранами на ногах. Сірий дитбудинок, сірі обличчя його мешканців, сіра буденність безрадісних днів, місяців та років тепер повністю поглинали Степка. І навкруги – криваві плями радянських знамен та прапорів. Через усе життя ці два кольори – сірий та червоний – затуляли барвисту веселку його дитинства.
Вирісши в чорнявого парубка, він дізнався згодом, що того липневого ранку чиясь добра куля таки зустріла командира Максимова. І мила серцю батьківщина – село Лібухове – тепер носить ім`я того радянського вбивці, на чиїх руках багато невинної крові. Його рідної – нянька, мами, хрещеного та сестри, старшої на якісь шість років. Шлях до минулого був знищений.
Після отримання робочої спеціальності – за розподіленням виїзд до заводів Донечини, недовгий бездітний шлюб – тортури дитинства далися взнаки – та самотня старість серед чужих людей...
Тепер ось вирішив хоча б наприкінці життя відвідати місце смерті сестри, принести їй блідо-рожевих півоній, які вона так любила…
Степана Івановича висмикнув з течії спогадів гучний голос водія:
– Приїхали! Хирів.
Вечорове сонце лоскотало промінням затерплі плечі, півонії, наче клаптики ранкового неба гріли старече серце.
– Вибачте, підкажіть, чи є автобуси на Максимівку? – Степан Іванович ледве вимовив ненависну назву.
– На Максимівку? Немає тепер такого села – байдуже пролунало з каси.
– Як це так? Немає? – у грудях щось болісно защемило.
– Ось нещодавно перейменували – за законом про декомунізацію. Повернули стару назву – Лібухове. І якщо Вам, пане, туди, то... Пане! – дивоване запитання залишилося без відповіді.
Степан Іванович стояв мовчки і посміхався. Щира посмішка прикрашала засмагле старече обличчя і губи самі шепотіли: «Лі-бу-хо-ве, Лі-бу-хо-ве …» А букет з шести світанкових півоній зрошували блискучі намистини сліз
