Східний біль
з рубрики / циклу «Пил, попіл та склянка фіалок»
Нещодавно скінчилися зимові канікули, але все ще хочеться вранці подовше поблукати солодкими стежками сну... Прокидаєшся - а надворі густа січнева ніч ніяк не звільнить небосхил для світанку. Тільки під час шкільної ранкової зарядки крізь білі фіранки видно, як бере початок нова сонячна мандрівка.
Суботній ранок - перша нагода надолужити недоспані будні. Тому третьокласник Сашко так неуважно слухав маму - знову не дала додивитися сон - яка у пришвидшеному темпі збиралась на роботу. Вона одягалась та мимохідь пояснювала синові, як розігріти сніданок у новенький мікрохвильовці, взтої в кредит.
- Годі тобі вже шлунок псувати отими бутербродами та сухими сніданками! - теплий светр ніяк не хотів віддавати заплутаний ланцюжок із хрестиком. - Агов! Ти що, заснув?
Сашко, замотаний у теплу ковдру, хитнув головою.
- Пам`ятаєш, які кнопки натискати, я вчора тобі показувала? Та не грій дуже довго, тарілкою пальці попечеш... Коли щось незрозуміло, телефонуй мені... Усе, я побігла! - мати на хвилинку завагалась на порозі - чи поцілувати сина чи вже швидше бігти до "Дитячого світу", де вона працювала касиром. Оскільки часу до початку робочого дня залишалось обмаль, службовий обов`язок узяв гору, і жінка поспіхом вилетіла з квартири.
Хлопчина, замкнувши двері, ходою сонного ведмедя, якого раптово розбудили взимку, подався на кухню. Кап-кап-кап - холодні краплі неслухно вислизали з крану і з веселим зойком стрибали на брудну тарілку.
- Іще посуд мити... Он - кілька тарілок та чашка з ложкою.... А я зараз теж тарілку буду брати, потім теж мити... - Сашко зітхнув. На столі стояла невеличка каструлька з вареною картоплею. - А що, як раз для мене порція... нагріти може її прямо так, у каструлі? І тарілки зайвої не треба буде мити! - майнула лінива думка.
- Так і зроблю! - вирішило хлоп`я та поставило каструю просто до мікрохвильовки. - Тут натискаю, ага, 2 хвилинки, та-ак...
Якби мікрохвильова піч могла, вона б крикнула чи заплакала вголос. Але, не маючи такої можливості, їй довелось увімкнутися, блимнути червоним оком світлодіода і, непомітно вилаявшись, вимкнутись.
Сашко натиснув кнопку ще раз. Ніякої реакції. Торкнувся пальцем каструлі - холодна. Щось не те, треба дзвонити мамі...
Як виявилось, мати вже прийшла на роботу. Сашко глянув на годинник - майже дев`ята. Мололець, встигла! Хоча що там іти - до того "Дитячого світу" якісь десять хвилин швидкої ходи.
Вислухавши чергову порцію звинувачень у недостатній кмітливості, та стерпівши порівняння з сусідським сином, " який іще в другому класі, а вже сам уміє варити ту картоплю, а не лише підігрівати", Сашко полегшено зітхнув - мама обіцяла прибігти та подивитись, що там не так. І чому новенька мікрохвильова відмовляється працювати. Хлопчина змовчав про каструлю - подумає, що зовсім ледар - і, діставши чисту тарілку, почав перекладати жовтуваті шматочки картоплі.
За вікном сірів звичайний січневий ранок. Одягнуте в хмарне хутро небо, невдоволено заховало сонце до своїх глибоких кишень.
Мобільний телефон голосно нагадав, що теж не проти поснідати. Нова гра потребувала багато енергії, тому заряджав Сашко свій девайс майже щодня, а вчора чомусь забув.
- Де ж я поклав зарядку? - хлопчина залишив гармидер на кухні та пішов до своєї кімнати. - Я вчора іще вночі трохи пограв... Тут немає, і тут ...
Чорний хвостик зарядного пристрою визирав з-під старого радянського ліжка.
- Ось ти де! - і хлопчина поліз під шатро співучих пружинок. Водночас він почув, як у дверях дзвякнули ключі.
- Мамо, я... - але Сашко не встиг ні доказати, ні вилізти з-під ліжка. На півслові гупнув неймовірної сили башатоголосий грім. Водночас підлога та стіни здригнулися, а вікна вибухнули фейерверком прозорих та гострих скалок, бризнувши скляним цунамі до кімнати.
- Не рухайся! Сиди там! - переляканий третьокласник занімів від жаху та закивав головою, забувши, що мати не бачить його під ліжком. У вухах чувся тоненький дзвін. Стало холодно. Розбиті вікна вже не захищали від зимового подиху. Крізь вибите скло вітер жбурляв пригорщі задушливого диму, поступово наповнюючи болем і страхом нещодавно затишну кімнату. Надворі на різні голоси розривались сигналізації машин. Хтось несамовито кричав.
Сашко чув, як мати шурхотить чимось, підходячи ближче.
- Синку, тебе не поранило? - великі стурбовані очі, у яких плескали хвилями тисяч емоцій, дивились на дитину згори. - Вилазь, але обережно.
Хлопчина повільно виліз зі своєї схованки. Глянув навколо і не впізнав квартири - сотні дрібних блискучих уламків, наче скляний сніг, засіяли просто все - підвіконня, перекинутий горщик з алое, підлогу, стіл зі стільцем, шафку, комод з іграшками.
- Говорити можеш? - стурбовано запитала мати, обдивляючись дитину з усіх боків.
- М-можу... - нижня губа зрадницьки тремтіла, як у самому дитинстві перед сльозним дощем. - Що це було? Мені страшно... - і Сашко занурився у мамині обійма.
- Одягайся! Пішли. Поїдемо до бабусі в центр... - жінка намагалася стримувати тремтіння в голосі. - Сподіваюсь, там безпечніше. Та й вікна вибиті, як ми тут будемо? Холодно ж! Давай, одягнешся у коридорі, там немає скла... Ступай за мною, дивись під ноги...
За якісь п`ять хвилин вони вже стояли на сходах біля під`їзду, дивлячись на рідний двір. Тепер він був чужий. Демони хаосу, осідлавши снаряди, виїхали на полювання: горіло чиєсь авто, неподалік іще одне стояло без скла, вовкулаками вили сирени, дим чорними клубками котився крізь зимове повітря. Багатоповерхівки шкірились шелепами вибитих вікон.
" Як у фільмі жахів..." - прийшов на думку доречний спогад.
- Ходімо швидше до з-зупинки! - Сашко помітив, як у матері цокають зуби, незважаючи на теплий одяг.
Вони не йшли, а майже бігли, бо йти звичайною ходою серед жахливого безладдя та спустошення було важко.
Бігли повз розтрощений дитячий майданчик, оминаючи палаючий гараж, біля якого розірвався снаряд, бігли повз рани на асфальті, нанесені уламками снарядів. Тваринний інстинкт виживання гнав їх у три шиї, так, як колись у допотопні часи той самий інстинкт загоняв першолюдей до печер шукати порятунок від гострозубих страхіть. Але зараз ці самі страхіття еволюціонували, добре пристосувались та дістають своїх жертв на величезній відстані за допомогою смертоносних ікол "Градів" та "Ураганів"...
Сашко з матір`ю завернули за куток будинка перед самим "Дитячим світлом" і не повірили очам. Двоповерхового магазину не було. Замість нього німим докором небу чорніло згарище, випльовуючи димний сморід у повітря. У матері затрусились руки: якби не та мікрохвильова, якби не Сашко, бути їй лише купкою попелу серед цих руїн.
- Мамо, дивись! Там автобус! І віконця на місці, тільки тріснуті! - Сашко показував праворуч, за спину матері. Жовтий бок маршрутного таксі здавався рятівним сонячним зайчиков у чорно-сірому світі димових жахіть.
- Біжимо, синку, може встигнемо-мати смикнула хлопця за рукав.
Знову шалений біг - серце калатало майже під самим підборіддям, погрожуючи вистрибнути мимоволі.
Повний автобус неохоче впустив Сашка з матір`ю через другі двері - стояти майже ніде.
- Ми їдемо не за маршрутом, а найкоротшою дорогою до центру... Вас це влаштовує? - спитала літня жінка з величезним пакетом у рукі. що стояла впритул до них.
- Так, авжеж, влаштовує... Нам аби далі від усього цього... - Сашко помітив сльози в маминому голосі і йому захотілось її втішити, хоча б трішки. Він зазирнув у рідні очі, сповнені болю й туги:
- Ма, ми скоро повернемось, усе буде гаразд, от побачиш!
- Боже, зовсім дитину затиснули... Проходь, хлопчику ближче до вікна, проходь!- жінка з пакетом посунулась.
- Та ні, дякую, він краще тут, зі мною стоятиме. Дякую... - відповіла мати і постаралася стати так, щоб затулити синові нижню частину вікна. Сашко бачив лише низьке небо, забруднене чорнотою згарищ, та димні Пізанські вежі, важкі плечі хмар та верхівки сірих будівель.
Він не міг бачити нерухомих людей, що завмерли у темних калюжах просто на вулицях. Одні тіла були розірвані - брудна мішанина одягу та м`ясного фаршу під саваном застиглої крові. Інші просто лежали, заснувши вічним сном за необачністю янгола-охоронця.
Мати захистила Сашка від споглядання кривавих реалій життя. Але туга та біль, всеохоплюючий біль від усвідомлення того, що милий дім не може більше бути безпечним, - залишились у нього в серці.
Пасажири автобусу їхали з однаковими мармурово - напруженими обличчями, цей біль єднав їх. Біль від прийняття самого факту, що їхня працею і здоров`ям надбана домашня фортеця, може бути знищена будь-якої миті. А самі вони - мирні мешканці: пенсіонери, студенти, старанні працівники, навіть діти - примусово вкинуті до Харонового човна, що плине у вічність. Без причин, без пояснень. Ні за що.
