Близьких не раньмо нам людей
Близьких не раньмо нам людей
Черствим, бездушним егоїзмом,
У мушлі затишній своїй
Не прикриваймось силогізмом.
Для кого найдорожчі ми,
Нас люблять просто й неповторно,
В них вже немає заборол
Й разять їх стріли невідпорно.
І значення уже нема
Чи ненароком чи навмисно.
"За що? За що? – кричить душа, -
Тонке розірвано намисто?
За що сполохано любов,
Що ланню в сяйві трепетала,
Байдужість грубо роздира
Цей теплий сонячний світанок?"
Любов беззахисна й вона
З відлунням зачаїться болю.
Тож схаменімося на мить
Й ступнімо хоч на йоту вгору…
Для кого найдорожчі ми,
Нас люблять щиро й без користі.
Збудімо ж сонне каяття!
Хай вистачить на це нам хисту…
