Туманна казка
Ніч... Тиха і холодна… Місто охопив туман… Сивий, наче мара туман. Одне за одним зникають вогники у сусідних віконцях. Все більше людей лине у кольорові сни. А я не можу заснути. Зробивши собі міцну каву із гвоздикою я замкнула свою кімнату, можливо цим і замкнувшись в собі. Сіла на підвіконник і споглядала нічне місто…
У глибині ночі височіла Ратуша і вершечки дерев та дахи будинків. Ліхтарі освінули безліч вулиць, і лавочки у парку під моїм будинком. На них сиділи закохані пари огорнуті німим туманом... Про щось гомоніли, цілувалися, сперечалися…
І я згадала той наш вечір, такий самий холодний і туманний – осінній… Ми сиділи на лавочці і на нас світили яскраві маленькі сонечка – ліхтарики і хоч трішки зігрівали нас. Та нам і не було холодно, адже нас зігрівала Любов, чай з термосу і твої пісні. Я так любила звуки твоєї гітари. Вона звучала так як мелодія мого серця. Я була щаслива навіть відчуваючи присутність німого незрячого туману, який, наче ворог проникав у кожну шпаринку моєї душі. Він хотів знати все. Він залишав мене без почуттів, але тільки на мить… бо ти закривав мене від нього і оберігав.. Ти був поряд і очі горіли від щастя, а серце кричало «кохаю»…!!!
Та чомусь я зараз одна тільки з спогадами про те кохання, а Ти там на низу з іншою і їй присвячуєш пісні і оберігаєш її… Я не підійшла твоїм форматам – занадто дивна і занадто закохана…
Ковток кави… Зараз я хочу бути туманом, злитися із своїм ворогом. Хочу просто розчинятися і проникати у будь-який куточок міста, вулиці, душі. Огорнути місто і його жителів.
В кімното стало важко дихати, захотілося порції осіннього повітря. Відчинила вікно…
До мене донісся звук твоєї гітари… Серце зловило уже знайомий ритм її мелодії, але… я швидко зачинила вікно і розстроїла струни свого серця, як піаніно, щоб не ловило звуків чужої мелодії, присвяченій не мені.
Допила вечірню філіжанку кави і просто вдивлялася і ніч, чорну як вороний кінь… Жаль, не було на небі зорів, їхнього блиску такого, як був у твоїх очах.
Різні думки лізли у мою голову, але якісь не зрозумілі не могла їх впорядкувати, можливо уже хотіла спати…
На годиннику була 4 година ранку. На дворі сіріло, вже не чорно, але й не біло, а саме сіро. Такий стан зараз і в мене… Людина сірого… чи сіра людина і безліч таких словосполучень. На лавочках нікого не має, крім одинокого туману, але і він полегенько зникав, ховався, щоб його ніхто не впізнав, із-за будинку вставало Сонечко, а я лягала спати. Закуталася у теплу ковдру, притулилася до своєї подушки із «Міккі» і полинула у світ в якому я стала туманом… А коли прокинулася, радісно посміхалася у очі Сонцю…
15.07.2010
