08.09.2016 20:44
for all
290 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Роман-Мтт

Гайдамаки

Гайдамаки

Збір під Уманню


Сорок років поспіль

Різали гайдамаки

Панів різних та іновірців.

І ті самі сорок років

Різали гайдамаків поляки і москалі.

І гайдамаків пани

Ненавиділи лютою люттю:

Як добивали їх, 

То навіть і не ховали.

Таке ото: пилюкою тіло

Безталанної людини

Вітер – притрусить, дощик – омиє.

Ворон поклює, вовк відкусить.

А душа гуляє – літає над Україною.


Але деяких і ховали:

Закопували в землю, 

Хреста водружали, 

Відспівували…


Присипали душу козацьку, 

Молитвами наче як впокоювали.

Але не спиться гайдамакам спокійно –

Насторожі лишаються воїни, 

Навіть під землею, 

Без м’язів і шкіри, 

Лише в напівзотлілому кістяку

Жевріють їх душі.


Спали упівока, прислухалися:

Бо не дістали смерті, 

Не спокутували гріха, 

Не висохла й досі

Кров на кістлявих руках:

Ні кров ворожих солдат, 

Ні кров невинних дітей, 

Жінок чи дівчат незайманих кров, 

Тільки тому, що були поляками.

Така от біда…

Так велося тоді в ті года, 

Що діти чи рідні мали спокутувати

За одного з родини:

І образу, й гріхи, 

І долю мати одну, бо – сім’я, 

Бо дитина од матері й батька, 

Які завинили, 

Теж відповідала за тую провину.

Це той самий ворог:

Таке саме виросте

Й буде те саме вчиняти, 

Тоді так вважалося…


Зараз трохи не так –

Ніхто нікому не винен, 

Навіть у сім’ї, не те що в країні.

Кожен сам за себе, 

Сам собі отаман-брат-сват і бог.

І ніяк не можуть ладу дати тій свободі, 

За яку кобзар - Григорія син, Тарас, 

Співа нам з товстезної книги.

Та хто там її читав уважно

Чи взагалі до рук брав?

Довіку й однині

Лежати кобзарям на полицях, 

Читають їх – одиниці…


А що гайдамаки?

Лежали: чи то спали, чи прикидалися, що сплять.

І раптом почули: гримить на Вкраїні, 

Димом їдким несе над полями.


Відкопалися, з землі вилізли, 

Обтрусилися і гайда збиратися.

Під Уманню табором стали –

Побратимів своїх дочекатися.


Чекали трохи: ярами бродили, 

Зброю відкопували, 

Порох робили та кулі лили.


Перший гайдамака:

«А що пане-отамане, чи підемо сьогодні по вовкулаки?

Бо хочу собі гарну кирею з сірого хутра! (сміється)

Та трохи би поїсти, бо людей лякати

Вже набридло на пустий шлунок.»

(Вказує кістяком руки на вибілені хребці)


Гонта:

«Ні не підемо – кулі литимемо.

Чекаємо сигналу – і на Київ, чи в Холодний Яр

– біда там, десь біда там…

Порох робіть, а по вовкулаки

Відправте ватагу – кістяків з десяток, 

Хай пополюють: нам вечеря, хутро, 

а людям – трохи спокою дати треба.

Най сплять, живуть – то не їх біда, 

А наша справа й турбота.»


Другий гайдамака (обурено):


«Та скільки ж чекати?

Другий день по землі як неприкаяний…»


Гонта:

«Стули пельку й чекай, як і всі тут чекаємо!

Кожен за своє – чи мені не знати?!

Була б проклята та полячка – їх мати…

Але не вона, а я тут зараз, бо це ж я…»


Третій гайдамака:

«Іване, не смикай старе!

Кожного тут не одна душа обтяжує.

Товариство хвилюється, 

Бо хлопці без діла сидять:

Своїх заборонено їсти, 

Але ж і чужих не їдять!

Чи до них теж пересторога діє?

Сидимо як ченці, тьху ти пречиста.

Може, той, без сигналу підемо їсти?»


Гонта:

«А ну, цить усім – ще не час!

Нас покличуть…»


Сказав – як проскрипів, 

клацнув щелепою, 

І на небо глянув, і зле закричав:

«Де полковники мої?! Де хорунжі?!

Чи ви шукаєте добре?!

Чи ви не пам’ятаєте добре

Де ті ножі зарили?!

Я вас на порох, діти мої, розітру!

Діти ви мої - янгольські гайдамаки!

Але годі базікати –

гайда далі шукати!»


Освячені ножі


Були собі гайдамаки –

Уманню гуляли.

Палили, вбивали

Конфедератів заклятих, 

Ксьондзів і католиків.

Ножами освяченими.

І бенкетували на трупах.

А Гонта, що вбив синів своїх, 

Народжених полькою-матір’ю, 

Не гуляв – прибрався, наче чернець, 

Знайшов їх тіла і пішов ховати, 

Щоб люди не бачили…


Старий Кобзар

Те все описав, 

Закарбував на папері страшнії слова –

Суцільний хоррор…

І минуло менше як 300 годов, 

як теє все відбувалося...


Читаєш і бачиш усе перед очима:

Як гине дитина розплакана, 

Спочатку одна, а потім – інша падає

Від ножа

Освяченого…


Страшно. Сумно! Незрозуміло!!!

За яке-таке правоє діло

Треба свої діти різати?

А потім спокутувати, плакати

І бажати смерті собі самому…

Хоча за таке й смерті мало…

А найстрашніше –

То робилось усе

освяченими

ножами…


Як би там не було, 

А ножі після того

Зажили своїм життям.

Святили їх тоді багато:

Спочатку словом і святою водою, 

Потім – кров’ю чужою, 

А часом подекуди й власною.

А грошей скільки пішло:

Золото одбирали, пропивали, 

Шинкарів-жидів мордували, 

Панів всіх оббирали ц вішали - мстилися.


Та чи ми одні?

Те робили і ляхи, 

І москалі прокляті.

Такий був час: ніхто нікому не вірив, 

Вбивав за власную віру, 

За гніт панський, 

За бідність, 

Щоб тільки відомстити

За поневіряння, 

Знущання, страждання, 

За все – відплатити сповна!


І добре виходило, наче по маслу йшло:

Добре гулялось, 

Одна біда – половили всіх, 

Посудили, катували й карали.

І нікого з них не лишилося.

Бо як малі діти не дійшли згоди, 

Не змогли об’єднатися

Й вибити ворогів усіх до останнього.

Та не на часі жалітись на долю –

Було й загуло, нема до кого позиватися.


А ножі ті Україною ходили

і через сорок років:

Від рук сильних і правих

Переходили до рук

до чужого добра охочих.

Подекуди когось захищали, 

Чи лишали життя. Але

Всі якось розпорошилися:

Який прихований і досі лежить:

Чи як реліквія, чи як просто струмент.

Багато перекували чи загубилось -

Зітліли в землі приховані

Чи то десь у руслах

замулених нині річок лежать освячені.


Але були й перші ножі.

Мало хто про те зна, 

Залізняк Максим їх святив.

А потім – в Холоднім Яру прикопав.


Вважав, бідолаха той Максим, 

Що як усіх ворогів виріже, 

То потім металом святим

Має очистити душу власну

й старшин, 

і найвідчайдушніших

від крові звільнити –

всім по пальцю відтяти з рук, 

що будуть у крові купатися.

Але те не могло статися –

Повстання придушили москалі з поляками.

А ножі залишились чекати

в землі зариті десь у тім лісі.

А де їх саме Максим заховав –

Нікому не судилося знати

ні нині, ні прісно.


А потім вже святили ті самі, 

Які пустили в діло:

Прочитали молитви, 

Водою теж окропили, 

Вдарили в казана –

Загудів чавун на весь Холодний Яр, 

Аж луна пішла Україною…


Дорога на Холодний Яр


Вирушають зомбі-гайдамаки

До Холодного Яру.

Перейти їм треба до самого Дніпра від Умані.

Вночі ярками, полями, ховаючись рівчаками, 

Спостерігаючи за зірками, 

Обминають села з містами, 

В бік Черкас чимчикують.

Розмову ведуть, метикують.


Перший гайдамака:

Нашо ото так далеко ходити?

Цікаво де зараз Залізняк спочиває…

Пам’ятаєш, як гуляли, як ляхів різали?


Другий гайдамака:

А ти пам’ятаєш, 

Як пирували на базарах, 

Посеред пожарищ і куп м’яса, 

Ксьондзів цькували, розбирали їх –

Не жалкували, і все за віру.

А зараз що? Не бачу я храмів…


Перший гайдамака:

Так он же –хрести!


Другий гайдамака:

Не має там храму, сама лиш споруда, 

Пуста вона нині, і в свято, й в неділю.

Не відчуваю, що там хтось прихистить

Хоч одну душу живую…

Оце йду і дивуюсь:

Може то не ми мертвяки?

Може то ті – теперішні люди, що тут живуть?

Не взнаю України…

Не знаю, чи в Україні ми, 

може цю землю інакше вже звуть?


Третій гайдамака:

Ні, поки ще Україна.

Вчора під ранок вловили одного –

Лісом брів п’яний, то його питали, 

А він одповідав: «Пака єсчьо Украіна»

А як Гонта поближче підійшов, 

Роздивитись москальську пику, 

То він і сконав – його й поїли.


Перший і другий сміються, третій гайдамака продовжує:

Бідолаха перед тим розповів, 

Що год нині – 2013

Від Рождества Христова.

Питали його про міста.

Багато є нових.

Але і старі полишались, 

Деякі переназвались.

Каже на Запорожжі тепер велике місто, 

А Дніпро всюди люди погатили.


Перший гайдамака здивовано:

Як погатили?! Ото в них тепер сила!

А нащо погатили? Млини ставлять чи що?


Підходить Гонта:

Бачиш, серед поля світиться в далині:

Тут, там, сям, повсюди? То села.

То тепер дає їм Дніпро

Світло й тепло. І інші річки

Перегатили по всій Україні.

Жаль ми не знали того, а тільки те, 

Що вода не лишень лиху силу має чи рибу дає.

І як вони те зробили –

Сам не знаю, швидше за все, 

приклали силенну силу купи людей.

Але те дурбецало не пояснило – сконало.


А тепер дивіться: серед поля

Мерехтять вогні, 

білі й червоні –

то тепер у людей за коней

машини. Швидкі які, бачте?

Збивають один одного на смерть.


Багато чудасій тут стало, 

Поки ми спочивали.

Але ви не дивуйтесь –

Головне у людей те саме:

Поїсти, поспати, в теплі бути, 

Бо то такі ж, як і раніше, люди.


З одного лише ніяковію:

Чого це підняли нас на Маковія…

Де маємо йти? Чого?

Просто так не будили б…

От Холодний Яр – перегребемо, 

І відчуваю, що треба на Київ, 

Треба туди нам буде чимчикувати.

Але спочатку до лісу – ножі відшукати!


Чого так тягне туди?

Ви браття часом нічого дивного не чуєте?

Мені наче постійно щось гуде у вусі, 

Знайоме, а не можу згадати…


Третій гайдамака:

І мені гуде…


Інші гайдамаки разом та один поперед одного:

І мені гуде, наче військо йде…

А мені бомкає, як литаври…

А мені як дзвін, чи то гармати…


Гонта:

Годі гадати.

Кличуть нас до Холодного Яру…

Як дістанемось – там уже розберемось, 

Задля чого нас треба було будити.


Розвідка


На другу ніч початку пригоди

Гонта вислав дозори.

Перед ранок всі позбиралися:

Діляться тим, що дізналися.


Гонта сидить слухає, довкола нього зібралося з десяток гайдамаків


Перший гайдамака:

Та тю на тебе, свята ти людино, 

який ще такий Януковіч?

Невже яничарського роду?


Другий гайдамака:

Та кажу тобі – сам чув!


Третій гайдамака:

Що ти чув, трухлява макітро без мізків?

От що ти там розумієш?

Москальська мова звідусіль, 

А кажуть, що Україна!

Хоч мир царить – війни немає…


Четвертий гайдамака:

Крим тепер – наш, це вже Україна.

(всі недовірливо гомонять)

А частина земель – відійшли до Москви.

(і мапу виймає,

Всі зацікавлено дивляться)


Гонта:

Де узяв мапу?


Четвертий гайдамака:

Далекобійник пристав посцяти, 

А ми вийшли і поздоровкались!


Гайдамака починає сміятися, товариство теж злісно регоче, Гонта посміхається, гайдамака продовжує:


То залізли в його машину

(товариство перелякано, але з повагою перешіптується)

І вигребли геть там все.


Гонта:

А що той нещасний, хоч при пам’яті?


Четвертий гайдамака:

Тут така справа, пане отамане, 

Він – турок, як з’ясувалося!

Але ми трохи погомоніли з ним –

По турецькі співати – то діло не хитре.

Він розказав, що як наче той – чумак…


Товариство знову здивовано напівшепотом гомонить, гайдамака продовжує:

Давно чумакує, возить все, 

Зброї – не знає! Питаємо: людей наших крав, продавав?

Каже – ні, тільки городину продавав.

Відкрили його ту мажу, подивилися –

Дійсно, гниллю якоюсь смердить, 

Каже, везе якісь, прости господи, 

Манда-ріни – то люди тепер їдять…

Все то так дивно.


Другий гайдамака(дивлячись в карту):

Великого Лугу більше не має – вирубали –

самі села, міста та дороги.

А Дніпро щось розлився і не спадає.

А літери – наче наші (читає): Кийв, Запоріжжя, 

Дні-про-п-п-пет-ро-вск? Черкаси! Ого які великі стали!

А ось де нам треба – у-ро-чи-ще Холодний Яр!


Кобзар-привид


Ідуть собі тишком-нишком, 

Полями, лісами. Ніч третя минає.

Раптом: щось біліє там на узбіччі, 

Наче як мішок невеличкий.

Підходять, а то – дитина!

- Ти звідки тут?


- Доброї ночі, панове!

А що, не взнаєте?


- От дивина: дитина, а голос наче як в дядька!

Ти що за вражина, а ну – відповідай!


- Чи є серед вас Іван Гонта?! –

кричить малий у натовп.

Розступаються гайдамаки, 

Гонта виходить, дивиться на нього:

- Ти хто такий будеш?


Малий починає співати уривок з оригінальної поеми Шевченка:

"На городі пастернак; Чи я ж тобі не козак, не козак? Чи я ж тебе не люблю, не люблю? Чи я ж тобі черевичків не куплю? Куплю, куплю чорнобрива. Куплю, куплю того дива. Буду, серце, ходить, Буду, серце, любить".


«Кобзарю?! Чи ти старий друже?!»


«Та я! А що, Іване, не впізнав?!»


«Що за чудасія? Не розумію.

Ти ж був старий і ледве ходив, 

Не бачив нічого».

«Це там, Гонто, я був старцем, 

А тут дано мені мою дитячу подобу:

Бачу все й добре граю.

Але так само ходжу під Богом –

На небо гріхи не пускають.

Не простили мені ті гуляння на трупах, 

Ті танці і пригощання.

А це от сказали: йди на дорогу, 

Тобі треба зустріти товаришів.

Я і пішов. Присів тут і сиджу, 

Вже другу ніч».


«А де ж твоя кобза?»


«Кобзи немає: деки погнили, порозривані струни…

Але маю з собою литаври я невеликі, заграти?»


«А нумо заграй!»


Кобзар дістає з придорожніх кущів малі литаври і дві булави для гри на них, починає вибивати перші такти козацького маршу.


«Ох, і гарно шкварить!

Як і при життю! А нумо, браття!»

І Гонта давай танцювати, 

Колінця викидати, 

А інші зомбі-гайдамаки

Спочатку переглядалися, 

А потім і собі подалися

До того таночку серед поля

Під Місяцем і зорями.


І танцювали, і сміялися, 

Аж нарешті поспинялися.


«То як ти жив, як ми розсталися?»


«Жив я після того ще двадцять років.

Ходив Україною, поки не вмер.»


«А де Залізняк, де інші? Часом не знаєш?»


«Залізняк згинув десь у Сибіру, 

Інших теж позасилали, 

Але тільки тих, кого москалі впіймали.

А ляхи – ті не жаліли… Всіх начисто

Перевішали, порозрубували, і на тому все…

Гомоніла Україна, гомоніла, 

Тай затихла на три століття, 

Приспали москалі її сильно, 

Було, пам’ятаю, було:

Декілька разів привставала –

Кліпала очима, кисляками заліпленими, 

Але ненадовго – москаль душить і не дає встати…

А от тепер щось не спиться їй –

Знову баньки продирає, позіхає, 

Але ще не прокинулась.»


«Нівроку, старий, новини» -

Каже Гонта і дивиться на дитину.

«Ну то що, коли вже нас дочекався, 

То гайда з нами. Знаєш, куди йдемо?»


«Ні, не знаю. Кажи, а я вже за вами, 

За вами – за козаками. Хоч ви військо й так собі, 

Але що за бій без литаврів, 

І де б ви їх взяли?

А в мене – вже є!»

Сказав хлопець і хитро примружився.


«То святий дух із тобою!

Толку в битві від тебе ніякого, 

Але будеш грати, щоб

Хлопцям веселіше було».


«Я ще трохи бачу, 

Але не дороги, ліси чи людей.

Наперед трохи бачу, 

як воно буде…»


Притих Гонта, дивиться:

«Добре малий, добре козаче…

То що нас чекає?»


«Зараз нічого – тільки дорога.»

Сказав, засміявся.

І Гонта сміється:

«Так і я наперед бачити можу!»

Але різко спинився, 

Щось пробурмотів, 

Рукою махнув – усім уперед.

Потихеньку рушили далі

І мовчки пройшли цілу ніч.


Холодний Яр


Чотири ночі йшли гайдамаки

І, нарешті, дісталися Холодного Яру.

Пішли відразу в Поташний –

Де було звично.

Розібрали роботу: одні ножі кують, 

Інші кулі ллють, треті – порох роблять.


Аж ось Гонта тихенько всіх обійшов, 

Кличе за собою.

Виходять до ставка вони, 

А там казан гуде навпроти водойми.


Гонта:

Бачте, діти, що вам весь час гуло?

Згадали? Тільки раніше тут висів справжній.

А нині кам’яний поклали.

Так стукати в нього – толку мало.

А гуде воно у нас в головах справно.

Тепер дивіться:

Як рушаєш на північ – гуде дужче.

Коли рушаєш на захід – тривожно гуде, 

Але тихо.

А якщо повернеш на схід –

Наче на пожежу дзвонять.

Тільки на півдні мовчить, наче…

Це є наш дороговказ:

Маємо три шляхи.

Вільні обрати любий, 

Тільки на турка нам не можна –

Немає звідти наказу!

Я відчуваю це, хоч говорити про те

Досить дивно…

Того слухайте, діти, що я думаю:

Нас поки мало.

Але певен: з часом, 

Прибудуть іще наші побратими.

То чекаймо їх тут, доки позбираються, 

А самі трохи оглянемось:

Походимо поміж люди, послухаємо:

Більше дізнаємось, що тепер із Вкраїною, 

А там вирішимо, як бути, 

Коли зрозуміємо, нащо нас піднято

Із землі сирої бродити країною.


Потім виставили дозори, 

Щоб ходили навколо лісу і слухали.

І дійсно так і сталося:

Прибули й знайомі, й незнані, 

Але всі свої – гайдамаки, повсталі

З землі, з пилюки, з небуття.

Всіх Гонта приймає.

Ходять мертві гайдамаки Україною, 

Спостерігають за народом.

При Гонті наради щодня:

І від щойно присталих, і від своїх

Гонта новини збирає, міркує, 

З товариством мізкують, 

Намаються зрозуміти, 

Нащо ж їх із землі покликано.


Так минуло три місяці.

Закінчувалась осінь, 

Гайдамаки бродять лісом у пошуках, 

Продовжують вже звичні свої справи, 

Аж чують – гудить казан.


Київ


Цить лишень! здається, дзвонять. Чуєш?.. ще раз... о!.. "Задзвонили, задзвонили!" — Пішла луна гаєм. "Ідіть же ви та молітесь, А я доспіваю". Повалили гайдамаки, Аж стогне діброва…

(Уривок з поеми Т. Г. Шевченка «Гайдамаки»)


Підійшли до казана – таки добре гуде.

Направляє на Київ.


Вирушають у путь мерці-гайдамаки.

Йшли пішки, ночами, щоб людей не лякати.

Так і сяк – дісталися. Всі тут:

Гонта, кобзар-дитина, 

Селяни, козаки, старшина.

Заходять до міста.

А на них ніхто не зважає –

Ніби й не помічають їх.

Простують на Майдан.

А там повсюди

Сила силенна людей – гомонять, 

Гріються. А інші – навпроти стоять, 

Чорні, в шоломах, дивляться.


Ходили наші гайдамаки

Тим Київом, аж поки зима не настала.

А люди не розходяться – бунтують.

І дивляться козарлюги один на одного і не розуміють:

Стають прозорими, сонця не бояться, 

Уже і вдень вільно містом ходять, 

Але ніхто на них не зважає –

Не бачать люди примарного війська.

А гайдамаки й не проти:

Спокійно їм наче як, їсти не хтять, 

Дивляться на людей, мовчать.

І тільки звуки від казана гучнішають –

Ідуть за тим звуком хто куди зна.

Опинилися на Михайлівській –

Подивились Богдана, 

От пройшлися Подолом –

Дніпро привітали.

Побродили навколо храмів –

Всередину не заходили, 

Наче щось їм шлях туди перегороджує.

І так ще полазили, подивилися.

І на Майдан знову вертаються

Кожного разу.

Аж ось бачать – почали люди битися:

Ідуть стіна на стіну, кидають каміння, 

Палять з автівок резину.

Озброюються, щось кричать зі сцени.


Гонта:

Браття, бачите що відбувається?


Перший гайдамака:

Добре мені тут, дивись батьку:

Я став легкий і прозорий, 

наче душа моя оновилася, 

І інші теж таке відчувають.


Гонта:

Та я не про те – я те знаю.

Я сам стаю наче біла прозора хмаринка.

Чого воно гуде –

На Майдан нас кличе?

А люди там б’ються, кричать.

Відчуваю, що скоро поллється кров.

Тож маємо бути там.

Відтепер не гуляємо.


Голос з натовпу:

Браття, чуєте – стріляють!


По натовпу гайдамаків проноситься гомін голосів:

- Запалало по справжньому!

- Гайда дивитися!

- Може пристанемо і

Будемо битися…

- Де ти пристанеш? Он – весь, як павутиння світишся…


Так усі гуртом переходять на Майдан.

А там вже дим і постріли.

І тягне їх просто туди – знову гуде

Холодноярський казан.

І падають люди…


Дивляться гайдамаки на полеглих, 

Підходять.

Аж бачать – стоять душі. Зо два десятка.

А до них нові додаються.

Стоять, дивляться одні на одних.

Душі здивовані, перемовляються, сміються, 

Поглядають на гайдамаків.

От зібралося їх трохи більше сотні.

Один з новопреставлених виходить уперед:


Перший майданівець:

А чи всі ви тут зібралися, гайдамаки?

Час нам забирати вас.

Довго ж ви чекали притрушені пилом, 

Але дочекалися.

Тепер обирайте кожен собі провідника, 

І гайда на небо. І не баріться – ми чекаємо!


Гонта:

Як то на небо? На небо із вами?

То ви тут полягли щоб нас провести?


Другий майданівець:

Така доля, старий воїне – це частина квесту.

Велика головоломка історії:

Мало так статися, така воля божа, коли хочеш, 

Але все це для того, щоб вас заспокоїти.

Час недороблену справу завершувати.


Гонта:

Я не розумію! Я не хочу, щоб люди гинули!


Перший майданівець:

Нічого не поробиш – нас уже обрано бути провідниками.

З вами має бути малий кобзар.

Де ти дитино, чи вийдеш до нас?


Кобзар:

Так, і я тут.


Перший майданівець:

Знаєш, що ти не з нами?

Тебе наказано не брати.

Але велено передати:

Співай, малий, своїх пісень людям.

Про те що було, і про те – що ще буде.

А ви панове підходьте –

Нас чекає дорога.

Ми чекаємо на вас.

Батько Гонто, дай наказ, 

Щоб не боялися – можна підходити.

Ми йдемо на небо.


І почали підходити, братися за руки.

Плакали, сміялися, дивувалися.

Трохи гомоніли і відлітали на небо.

А внизу – курява вкривала Україну.


Летять небом, піднімаються, 

А Гонта у свого провідника і питається:

«А що ж далі буде, 

Вони ж там гинуть, воюють.

Ми спасли свої душі.

А вони? Чи зможуть завершити почате?»

Провідник мовчить, не одповідає, 

А Гонті не йметься – далі питає:

«Чого ти мовчиш, мій друже?

Як вже така вам доля – померти, 

Щоб мертвих на небо проводжати, 

То поспілкуйся зі мною, розваж старого гайдамаку!»

А той тоді відповідає:

«Нема чого казати. Доставимо вас на місце:

Я і мої побратими. Ви своє відмучились.

Тепер іншим рятувати Україну

призначено.

А ми – на небо, спостерігати»

«За Україною?» – питає Гонта.

«Можна і так сказати…» - сказав майданівець і замовк.


Летять далі. Знову питає Гонта:

«Раз ти знаєш, то скажи, де ті ножі, що Максим зарив?

Ми шукали їх, хтіли очиститись…»

«Не переймайся. Вони глибоко.

Всі під різними деревами.

Може їх вже і немає… То було б краще для всіх.

Але це напевно, тільки один бог знає.

А наша справа проста – ми лишень провідники.

Ми ваші душі забираємо звідси».


Так дісталися на небо.

Там їх апостол Петро прийняв, 

Всіх розмістив, так як треба, і все.

Ходять прощені раєм, за Україну не згадують –

Рай він для спокою, а не для турбот.


Епілог


Відлетіли гайдамаки з Майдану, 

І стало більше вільного місця, 

Бо стара історія на тім завершилась.

А нова – почалася:

Із Кримом сталася чудасія, 

Із Донбасом сталася.

І далі ви вже знаєте, 

Як все відбувалося.

А з весни 2014 года

от Рождества Христова

В Холоднім Яру збиратися знову

Люди почали живі і освячувати зброю.

Помоляться та ідуть на війну.

І ніхто те на небі не бачить.

Тільки Гонта один, випадково наче гляне, 

Бо чує, що казан гуде над Вкраїною.

Посміхнеться, пригадає, 

І далі теплим раєм гуляє.

А на землі, у Холодному Яру

Стогнуть старі дерева –

Огортають корінням «освячені»

І стискають міцно, тримають як своє, 

Аби ніхто те минуле

Ніколи з під землі не дістав…


10 квітня 2016 р.



Запоріжжя, 10 квітня 2016 р.

Публікації: Роман-Мтт

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 05.11.2017 14:51  © ... => Каранда Галина 

статистика... 

 05.11.2017 10:34  Каранда Га... => © 

звідки такі точні цифирки??? 

 04.11.2017 18:51  © ... => Каранда Галина 

Яке шикарне побажання - розпливаюся від насолоди чути це і бачити це! Зомбаки помалу, але захоплюють літпростір України, якісь поки 0,0003%, але вони розширюються! Дякую вам щиро! 

 01.11.2017 09:45  Каранда Га... => © 

Трям!)

Вітаю з ДН!)

Хай Ваші зомбі й зомбенята принесуть вам успіх і грошенята!)

 28.04.2017 01:48  © ... 

не можу втриматися, щоб прокоментувати самого себе, але сюди це відео підходить :)))

 29.01.2017 22:52  © ... => Дарія Китайгородська 

О, красно дякую вам! 

 29.01.2017 20:34  Дарія Кита... => © 

Як і обіцяла, прочитала. Моя думка така:
1. Сценарій можна з цього зробити. Є цікаві ідеї: гайдамаки й сьогодення - це колосально!
2. Треба додати героїки, можна й сьогоднішньої, показати битву - це буде видовищно. Гайдамацька розвідка - можуть вийти класні сцени, пропишіть більш детально.
3. Слід персоніфікувати персонажів. Перший, другий, треій гадамака чи майданівець - це не діло. Людина, дивлячись кіно чи виставу, ототожнює себе з кимось. Тому їх треба наділити характерами, вималювати особу, щоб було цікаво.
4. Малий кобзар може бути провідником гайдамак у сьогодення, прикрасьте їхнє вживання в сучасні реалії курйозними ситуаціями, трохи гумору не завадить.
5. Фінал, на мій погляд, нечіткий. Хочеться чогось більш оптимістичного, чи що... ;)
Загальне побажання - більш прозора структура, менше лірики. Діалоги треба оживити.
А загалом цікава ідея - гайдамаки-зомбі. Матеріал багатющий, можна всмалити шикарний трилер-жахливчик :) Успіхів!