Гайдамаки
з рубрики / циклу «Зомбі-Україна»
Збір під Уманню
Сорок років поспіль
Різали гайдамаки
Панів різних та іновірців.
І ті самі сорок років
Різали гайдамаків поляки і москалі.
І гайдамаків пани
Ненавиділи лютою люттю:
Як добивали їх,
То навіть і не ховали.
Таке ото: пилюкою тіло
Безталанної людини
Вітер – притрусить, дощик – омиє.
Ворон поклює, вовк відкусить.
А душа гуляє – літає над Україною.
Але деяких і ховали:
Закопували в землю,
Хреста водружали,
Відспівували…
Присипали душу козацьку,
Молитвами наче як впокоювали.
Але не спиться гайдамакам спокійно –
Насторожі лишаються воїни,
Навіть під землею,
Без м’язів і шкіри,
Лише в напівзотлілому кістяку
Жевріють їх душі.
Спали упівока, прислухалися:
Бо не дістали смерті,
Не спокутували гріха,
Не висохла й досі
Кров на кістлявих руках:
Ні кров ворожих солдат,
Ні кров невинних дітей,
Жінок чи дівчат незайманих кров,
Тільки тому, що були поляками.
Така от біда…
Так велося тоді в ті года,
Що діти чи рідні мали спокутувати
За одного з родини:
І образу, й гріхи,
І долю мати одну, бо – сім’я,
Бо дитина од матері й батька,
Які завинили,
Теж відповідала за тую провину.
Це той самий ворог:
Таке саме виросте
Й буде те саме вчиняти,
Тоді так вважалося…
Зараз трохи не так –
Ніхто нікому не винен,
Навіть у сім’ї, не те що в країні.
Кожен сам за себе,
Сам собі отаман-брат-сват і бог.
І ніяк не можуть ладу дати тій свободі,
За яку кобзар - Григорія син, Тарас,
Співа нам з товстезної книги.
Та хто там її читав уважно
Чи взагалі до рук брав?
Довіку й однині
Лежати кобзарям на полицях,
Читають їх – одиниці…
А що гайдамаки?
Лежали: чи то спали, чи прикидалися, що сплять.
І раптом почули: гримить на Вкраїні,
Димом їдким несе над полями.
Відкопалися, з землі вилізли,
Обтрусилися і гайда збиратися.
Під Уманню табором стали –
Побратимів своїх дочекатися.
Чекали трохи: ярами бродили,
Зброю відкопували,
Порох робили та кулі лили.
Перший гайдамака:
«А що пане-отамане, чи підемо сьогодні по вовкулаки?
Бо хочу собі гарну кирею з сірого хутра! (сміється)
Та трохи би поїсти, бо людей лякати
Вже набридло на пустий шлунок.»
(Вказує кістяком руки на вибілені хребці)
Гонта:
«Ні не підемо – кулі литимемо.
Чекаємо сигналу – і на Київ, чи в Холодний Яр
– біда там, десь біда там…
Порох робіть, а по вовкулаки
Відправте ватагу – кістяків з десяток,
Хай пополюють: нам вечеря, хутро,
а людям – трохи спокою дати треба.
Най сплять, живуть – то не їх біда,
А наша справа й турбота.»
Другий гайдамака (обурено):
«Та скільки ж чекати?
Другий день по землі як неприкаяний…»
Гонта:
«Стули пельку й чекай, як і всі тут чекаємо!
Кожен за своє – чи мені не знати?!
Була б проклята та полячка – їх мати…
Але не вона, а я тут зараз, бо це ж я…»
Третій гайдамака:
«Іване, не смикай старе!
Кожного тут не одна душа обтяжує.
Товариство хвилюється,
Бо хлопці без діла сидять:
Своїх заборонено їсти,
Але ж і чужих не їдять!
Чи до них теж пересторога діє?
Сидимо як ченці, тьху ти пречиста.
Може, той, без сигналу підемо їсти?»
Гонта:
«А ну, цить усім – ще не час!
Нас покличуть…»
Сказав – як проскрипів,
клацнув щелепою,
І на небо глянув, і зле закричав:
«Де полковники мої?! Де хорунжі?!
Чи ви шукаєте добре?!
Чи ви не пам’ятаєте добре
Де ті ножі зарили?!
Я вас на порох, діти мої, розітру!
Діти ви мої - янгольські гайдамаки!
Але годі базікати –
гайда далі шукати!»
Освячені ножі
Були собі гайдамаки –
Уманню гуляли.
Палили, вбивали
Конфедератів заклятих,
Ксьондзів і католиків.
Ножами освяченими.
І бенкетували на трупах.
А Гонта, що вбив синів своїх,
Народжених полькою-матір’ю,
Не гуляв – прибрався, наче чернець,
Знайшов їх тіла і пішов ховати,
Щоб люди не бачили…
Старий Кобзар
Те все описав,
Закарбував на папері страшнії слова –
Суцільний хоррор…
І минуло менше як 300 годов,
як теє все відбувалося...
Читаєш і бачиш усе перед очима:
Як гине дитина розплакана,
Спочатку одна, а потім – інша падає
Від ножа
Освяченого…
Страшно. Сумно! Незрозуміло!!!
За яке-таке правоє діло
Треба свої діти різати?
А потім спокутувати, плакати
І бажати смерті собі самому…
Хоча за таке й смерті мало…
А найстрашніше –
То робилось усе
освяченими
ножами…
Як би там не було,
А ножі після того
Зажили своїм життям.
Святили їх тоді багато:
Спочатку словом і святою водою,
Потім – кров’ю чужою,
А часом подекуди й власною.
А грошей скільки пішло:
Золото одбирали, пропивали,
Шинкарів-жидів мордували,
Панів всіх оббирали ц вішали - мстилися.
Та чи ми одні?
Те робили і ляхи,
І москалі прокляті.
Такий був час: ніхто нікому не вірив,
Вбивав за власную віру,
За гніт панський,
За бідність,
Щоб тільки відомстити
За поневіряння,
Знущання, страждання,
За все – відплатити сповна!
І добре виходило, наче по маслу йшло:
Добре гулялось,
Одна біда – половили всіх,
Посудили, катували й карали.
І нікого з них не лишилося.
Бо як малі діти не дійшли згоди,
Не змогли об’єднатися
Й вибити ворогів усіх до останнього.
Та не на часі жалітись на долю –
Було й загуло, нема до кого позиватися.
А ножі ті Україною ходили
і через сорок років:
Від рук сильних і правих
Переходили до рук
до чужого добра охочих.
Подекуди когось захищали,
Чи лишали життя. Але
Всі якось розпорошилися:
Який прихований і досі лежить:
Чи як реліквія, чи як просто струмент.
Багато перекували чи загубилось -
Зітліли в землі приховані
Чи то десь у руслах
замулених нині річок лежать освячені.
Але були й перші ножі.
Мало хто про те зна,
Залізняк Максим їх святив.
А потім – в Холоднім Яру прикопав.
Вважав, бідолаха той Максим,
Що як усіх ворогів виріже,
То потім металом святим
Має очистити душу власну
й старшин,
і найвідчайдушніших
від крові звільнити –
всім по пальцю відтяти з рук,
що будуть у крові купатися.
Але те не могло статися –
Повстання придушили москалі з поляками.
А ножі залишились чекати
в землі зариті десь у тім лісі.
А де їх саме Максим заховав –
Нікому не судилося знати
ні нині, ні прісно.
А потім вже святили ті самі,
Які пустили в діло:
Прочитали молитви,
Водою теж окропили,
Вдарили в казана –
Загудів чавун на весь Холодний Яр,
Аж луна пішла Україною…
Дорога на Холодний Яр
Вирушають зомбі-гайдамаки
До Холодного Яру.
Перейти їм треба до самого Дніпра від Умані.
Вночі ярками, полями, ховаючись рівчаками,
Спостерігаючи за зірками,
Обминають села з містами,
В бік Черкас чимчикують.
Розмову ведуть, метикують.
Перший гайдамака:
Нашо ото так далеко ходити?
Цікаво де зараз Залізняк спочиває…
Пам’ятаєш, як гуляли, як ляхів різали?
Другий гайдамака:
А ти пам’ятаєш,
Як пирували на базарах,
Посеред пожарищ і куп м’яса,
Ксьондзів цькували, розбирали їх –
Не жалкували, і все за віру.
А зараз що? Не бачу я храмів…
Перший гайдамака:
Так он же –хрести!
Другий гайдамака:
Не має там храму, сама лиш споруда,
Пуста вона нині, і в свято, й в неділю.
Не відчуваю, що там хтось прихистить
Хоч одну душу живую…
Оце йду і дивуюсь:
Може то не ми мертвяки?
Може то ті – теперішні люди, що тут живуть?
Не взнаю України…
Не знаю, чи в Україні ми,
може цю землю інакше вже звуть?
Третій гайдамака:
Ні, поки ще Україна.
Вчора під ранок вловили одного –
Лісом брів п’яний, то його питали,
А він одповідав: «Пака єсчьо Украіна»
А як Гонта поближче підійшов,
Роздивитись москальську пику,
То він і сконав – його й поїли.
Перший і другий сміються, третій гайдамака продовжує:
Бідолаха перед тим розповів,
Що год нині – 2013
Від Рождества Христова.
Питали його про міста.
Багато є нових.
Але і старі полишались,
Деякі переназвались.
Каже на Запорожжі тепер велике місто,
А Дніпро всюди люди погатили.
Перший гайдамака здивовано:
Як погатили?! Ото в них тепер сила!
А нащо погатили? Млини ставлять чи що?
Підходить Гонта:
Бачиш, серед поля світиться в далині:
Тут, там, сям, повсюди? То села.
То тепер дає їм Дніпро
Світло й тепло. І інші річки
Перегатили по всій Україні.
Жаль ми не знали того, а тільки те,
Що вода не лишень лиху силу має чи рибу дає.
І як вони те зробили –
Сам не знаю, швидше за все,
приклали силенну силу купи людей.
Але те дурбецало не пояснило – сконало.
А тепер дивіться: серед поля
Мерехтять вогні,
білі й червоні –
то тепер у людей за коней
машини. Швидкі які, бачте?
Збивають один одного на смерть.
Багато чудасій тут стало,
Поки ми спочивали.
Але ви не дивуйтесь –
Головне у людей те саме:
Поїсти, поспати, в теплі бути,
Бо то такі ж, як і раніше, люди.
З одного лише ніяковію:
Чого це підняли нас на Маковія…
Де маємо йти? Чого?
Просто так не будили б…
От Холодний Яр – перегребемо,
І відчуваю, що треба на Київ,
Треба туди нам буде чимчикувати.
Але спочатку до лісу – ножі відшукати!
Чого так тягне туди?
Ви браття часом нічого дивного не чуєте?
Мені наче постійно щось гуде у вусі,
Знайоме, а не можу згадати…
Третій гайдамака:
І мені гуде…
Інші гайдамаки разом та один поперед одного:
І мені гуде, наче військо йде…
А мені бомкає, як литаври…
А мені як дзвін, чи то гармати…
Гонта:
Годі гадати.
Кличуть нас до Холодного Яру…
Як дістанемось – там уже розберемось,
Задля чого нас треба було будити.
Розвідка
На другу ніч початку пригоди
Гонта вислав дозори.
Перед ранок всі позбиралися:
Діляться тим, що дізналися.
Гонта сидить слухає, довкола нього зібралося з десяток гайдамаків
Перший гайдамака:
Та тю на тебе, свята ти людино,
який ще такий Януковіч?
Невже яничарського роду?
Другий гайдамака:
Та кажу тобі – сам чув!
Третій гайдамака:
Що ти чув, трухлява макітро без мізків?
От що ти там розумієш?
Москальська мова звідусіль,
А кажуть, що Україна!
Хоч мир царить – війни немає…
Четвертий гайдамака:
Крим тепер – наш, це вже Україна.
(всі недовірливо гомонять)
А частина земель – відійшли до Москви.
(і мапу виймає,
Всі зацікавлено дивляться)
Гонта:
Де узяв мапу?
Четвертий гайдамака:
Далекобійник пристав посцяти,
А ми вийшли і поздоровкались!
Гайдамака починає сміятися, товариство теж злісно регоче, Гонта посміхається, гайдамака продовжує:
То залізли в його машину
(товариство перелякано, але з повагою перешіптується)
І вигребли геть там все.
Гонта:
А що той нещасний, хоч при пам’яті?
Четвертий гайдамака:
Тут така справа, пане отамане,
Він – турок, як з’ясувалося!
Але ми трохи погомоніли з ним –
По турецькі співати – то діло не хитре.
Він розказав, що як наче той – чумак…
Товариство знову здивовано напівшепотом гомонить, гайдамака продовжує:
Давно чумакує, возить все,
Зброї – не знає! Питаємо: людей наших крав, продавав?
Каже – ні, тільки городину продавав.
Відкрили його ту мажу, подивилися –
Дійсно, гниллю якоюсь смердить,
Каже, везе якісь, прости господи,
Манда-ріни – то люди тепер їдять…
Все то так дивно.
Другий гайдамака(дивлячись в карту):
Великого Лугу більше не має – вирубали –
самі села, міста та дороги.
А Дніпро щось розлився і не спадає.
А літери – наче наші (читає): Кийв, Запоріжжя,
Дні-про-п-п-пет-ро-вск? Черкаси! Ого які великі стали!
А ось де нам треба – у-ро-чи-ще Холодний Яр!
Кобзар-привид
Ідуть собі тишком-нишком,
Полями, лісами. Ніч третя минає.
Раптом: щось біліє там на узбіччі,
Наче як мішок невеличкий.
Підходять, а то – дитина!
- Ти звідки тут?
- Доброї ночі, панове!
А що, не взнаєте?
- От дивина: дитина, а голос наче як в дядька!
Ти що за вражина, а ну – відповідай!
- Чи є серед вас Іван Гонта?! –
кричить малий у натовп.
Розступаються гайдамаки,
Гонта виходить, дивиться на нього:
- Ти хто такий будеш?
Малий починає співати уривок з оригінальної поеми Шевченка:
"На городі пастернак; Чи я ж тобі не козак, не козак? Чи я ж тебе не люблю, не люблю? Чи я ж тобі черевичків не куплю? Куплю, куплю чорнобрива. Куплю, куплю того дива. Буду, серце, ходить, Буду, серце, любить".
«Кобзарю?! Чи ти старий друже?!»
«Та я! А що, Іване, не впізнав?!»
«Що за чудасія? Не розумію.
Ти ж був старий і ледве ходив,
Не бачив нічого».
«Це там, Гонто, я був старцем,
А тут дано мені мою дитячу подобу:
Бачу все й добре граю.
Але так само ходжу під Богом –
На небо гріхи не пускають.
Не простили мені ті гуляння на трупах,
Ті танці і пригощання.
А це от сказали: йди на дорогу,
Тобі треба зустріти товаришів.
Я і пішов. Присів тут і сиджу,
Вже другу ніч».
«А де ж твоя кобза?»
«Кобзи немає: деки погнили, порозривані струни…
Але маю з собою литаври я невеликі, заграти?»
«А нумо заграй!»
Кобзар дістає з придорожніх кущів малі литаври і дві булави для гри на них, починає вибивати перші такти козацького маршу.
«Ох, і гарно шкварить!
Як і при життю! А нумо, браття!»
І Гонта давай танцювати,
Колінця викидати,
А інші зомбі-гайдамаки
Спочатку переглядалися,
А потім і собі подалися
До того таночку серед поля
Під Місяцем і зорями.
І танцювали, і сміялися,
Аж нарешті поспинялися.
«То як ти жив, як ми розсталися?»
«Жив я після того ще двадцять років.
Ходив Україною, поки не вмер.»
«А де Залізняк, де інші? Часом не знаєш?»
«Залізняк згинув десь у Сибіру,
Інших теж позасилали,
Але тільки тих, кого москалі впіймали.
А ляхи – ті не жаліли… Всіх начисто
Перевішали, порозрубували, і на тому все…
Гомоніла Україна, гомоніла,
Тай затихла на три століття,
Приспали москалі її сильно,
Було, пам’ятаю, було:
Декілька разів привставала –
Кліпала очима, кисляками заліпленими,
Але ненадовго – москаль душить і не дає встати…
А от тепер щось не спиться їй –
Знову баньки продирає, позіхає,
Але ще не прокинулась.»
«Нівроку, старий, новини» -
Каже Гонта і дивиться на дитину.
«Ну то що, коли вже нас дочекався,
То гайда з нами. Знаєш, куди йдемо?»
«Ні, не знаю. Кажи, а я вже за вами,
За вами – за козаками. Хоч ви військо й так собі,
Але що за бій без литаврів,
І де б ви їх взяли?
А в мене – вже є!»
Сказав хлопець і хитро примружився.
«То святий дух із тобою!
Толку в битві від тебе ніякого,
Але будеш грати, щоб
Хлопцям веселіше було».
«Я ще трохи бачу,
Але не дороги, ліси чи людей.
Наперед трохи бачу,
як воно буде…»
Притих Гонта, дивиться:
«Добре малий, добре козаче…
То що нас чекає?»
«Зараз нічого – тільки дорога.»
Сказав, засміявся.
І Гонта сміється:
«Так і я наперед бачити можу!»
Але різко спинився,
Щось пробурмотів,
Рукою махнув – усім уперед.
Потихеньку рушили далі
І мовчки пройшли цілу ніч.
Холодний Яр
Чотири ночі йшли гайдамаки
І, нарешті, дісталися Холодного Яру.
Пішли відразу в Поташний –
Де було звично.
Розібрали роботу: одні ножі кують,
Інші кулі ллють, треті – порох роблять.
Аж ось Гонта тихенько всіх обійшов,
Кличе за собою.
Виходять до ставка вони,
А там казан гуде навпроти водойми.
Гонта:
Бачте, діти, що вам весь час гуло?
Згадали? Тільки раніше тут висів справжній.
А нині кам’яний поклали.
Так стукати в нього – толку мало.
А гуде воно у нас в головах справно.
Тепер дивіться:
Як рушаєш на північ – гуде дужче.
Коли рушаєш на захід – тривожно гуде,
Але тихо.
А якщо повернеш на схід –
Наче на пожежу дзвонять.
Тільки на півдні мовчить, наче…
Це є наш дороговказ:
Маємо три шляхи.
Вільні обрати любий,
Тільки на турка нам не можна –
Немає звідти наказу!
Я відчуваю це, хоч говорити про те
Досить дивно…
Того слухайте, діти, що я думаю:
Нас поки мало.
Але певен: з часом,
Прибудуть іще наші побратими.
То чекаймо їх тут, доки позбираються,
А самі трохи оглянемось:
Походимо поміж люди, послухаємо:
Більше дізнаємось, що тепер із Вкраїною,
А там вирішимо, як бути,
Коли зрозуміємо, нащо нас піднято
Із землі сирої бродити країною.
Потім виставили дозори,
Щоб ходили навколо лісу і слухали.
І дійсно так і сталося:
Прибули й знайомі, й незнані,
Але всі свої – гайдамаки, повсталі
З землі, з пилюки, з небуття.
Всіх Гонта приймає.
Ходять мертві гайдамаки Україною,
Спостерігають за народом.
При Гонті наради щодня:
І від щойно присталих, і від своїх
Гонта новини збирає, міркує,
З товариством мізкують,
Намаються зрозуміти,
Нащо ж їх із землі покликано.
Так минуло три місяці.
Закінчувалась осінь,
Гайдамаки бродять лісом у пошуках,
Продовжують вже звичні свої справи,
Аж чують – гудить казан.
Київ
Цить лишень! здається, дзвонять. Чуєш?.. ще раз... о!.. "Задзвонили, задзвонили!" — Пішла луна гаєм. "Ідіть же ви та молітесь, А я доспіваю". Повалили гайдамаки, Аж стогне діброва…
(Уривок з поеми Т. Г. Шевченка «Гайдамаки»)
Підійшли до казана – таки добре гуде.
Направляє на Київ.
Вирушають у путь мерці-гайдамаки.
Йшли пішки, ночами, щоб людей не лякати.
Так і сяк – дісталися. Всі тут:
Гонта, кобзар-дитина,
Селяни, козаки, старшина.
Заходять до міста.
А на них ніхто не зважає –
Ніби й не помічають їх.
Простують на Майдан.
А там повсюди
Сила силенна людей – гомонять,
Гріються. А інші – навпроти стоять,
Чорні, в шоломах, дивляться.
Ходили наші гайдамаки
Тим Київом, аж поки зима не настала.
А люди не розходяться – бунтують.
І дивляться козарлюги один на одного і не розуміють:
Стають прозорими, сонця не бояться,
Уже і вдень вільно містом ходять,
Але ніхто на них не зважає –
Не бачать люди примарного війська.
А гайдамаки й не проти:
Спокійно їм наче як, їсти не хтять,
Дивляться на людей, мовчать.
І тільки звуки від казана гучнішають –
Ідуть за тим звуком хто куди зна.
Опинилися на Михайлівській –
Подивились Богдана,
От пройшлися Подолом –
Дніпро привітали.
Побродили навколо храмів –
Всередину не заходили,
Наче щось їм шлях туди перегороджує.
І так ще полазили, подивилися.
І на Майдан знову вертаються
Кожного разу.
Аж ось бачать – почали люди битися:
Ідуть стіна на стіну, кидають каміння,
Палять з автівок резину.
Озброюються, щось кричать зі сцени.
Гонта:
Браття, бачите що відбувається?
Перший гайдамака:
Добре мені тут, дивись батьку:
Я став легкий і прозорий,
наче душа моя оновилася,
І інші теж таке відчувають.
Гонта:
Та я не про те – я те знаю.
Я сам стаю наче біла прозора хмаринка.
Чого воно гуде –
На Майдан нас кличе?
А люди там б’ються, кричать.
Відчуваю, що скоро поллється кров.
Тож маємо бути там.
Відтепер не гуляємо.
Голос з натовпу:
Браття, чуєте – стріляють!
По натовпу гайдамаків проноситься гомін голосів:
- Запалало по справжньому!
- Гайда дивитися!
- Може пристанемо і
Будемо битися…
- Де ти пристанеш? Он – весь, як павутиння світишся…
Так усі гуртом переходять на Майдан.
А там вже дим і постріли.
І тягне їх просто туди – знову гуде
Холодноярський казан.
І падають люди…
Дивляться гайдамаки на полеглих,
Підходять.
Аж бачать – стоять душі. Зо два десятка.
А до них нові додаються.
Стоять, дивляться одні на одних.
Душі здивовані, перемовляються, сміються,
Поглядають на гайдамаків.
От зібралося їх трохи більше сотні.
Один з новопреставлених виходить уперед:
Перший майданівець:
А чи всі ви тут зібралися, гайдамаки?
Час нам забирати вас.
Довго ж ви чекали притрушені пилом,
Але дочекалися.
Тепер обирайте кожен собі провідника,
І гайда на небо. І не баріться – ми чекаємо!
Гонта:
Як то на небо? На небо із вами?
То ви тут полягли щоб нас провести?
Другий майданівець:
Така доля, старий воїне – це частина квесту.
Велика головоломка історії:
Мало так статися, така воля божа, коли хочеш,
Але все це для того, щоб вас заспокоїти.
Час недороблену справу завершувати.
Гонта:
Я не розумію! Я не хочу, щоб люди гинули!
Перший майданівець:
Нічого не поробиш – нас уже обрано бути провідниками.
З вами має бути малий кобзар.
Де ти дитино, чи вийдеш до нас?
Кобзар:
Так, і я тут.
Перший майданівець:
Знаєш, що ти не з нами?
Тебе наказано не брати.
Але велено передати:
Співай, малий, своїх пісень людям.
Про те що було, і про те – що ще буде.
А ви панове підходьте –
Нас чекає дорога.
Ми чекаємо на вас.
Батько Гонто, дай наказ,
Щоб не боялися – можна підходити.
Ми йдемо на небо.
І почали підходити, братися за руки.
Плакали, сміялися, дивувалися.
Трохи гомоніли і відлітали на небо.
А внизу – курява вкривала Україну.
Летять небом, піднімаються,
А Гонта у свого провідника і питається:
«А що ж далі буде,
Вони ж там гинуть, воюють.
Ми спасли свої душі.
А вони? Чи зможуть завершити почате?»
Провідник мовчить, не одповідає,
А Гонті не йметься – далі питає:
«Чого ти мовчиш, мій друже?
Як вже така вам доля – померти,
Щоб мертвих на небо проводжати,
То поспілкуйся зі мною, розваж старого гайдамаку!»
А той тоді відповідає:
«Нема чого казати. Доставимо вас на місце:
Я і мої побратими. Ви своє відмучились.
Тепер іншим рятувати Україну
призначено.
А ми – на небо, спостерігати»
«За Україною?» – питає Гонта.
«Можна і так сказати…» - сказав майданівець і замовк.
Летять далі. Знову питає Гонта:
«Раз ти знаєш, то скажи, де ті ножі, що Максим зарив?
Ми шукали їх, хтіли очиститись…»
«Не переймайся. Вони глибоко.
Всі під різними деревами.
Може їх вже і немає… То було б краще для всіх.
Але це напевно, тільки один бог знає.
А наша справа проста – ми лишень провідники.
Ми ваші душі забираємо звідси».
Так дісталися на небо.
Там їх апостол Петро прийняв,
Всіх розмістив, так як треба, і все.
Ходять прощені раєм, за Україну не згадують –
Рай він для спокою, а не для турбот.
Епілог
Відлетіли гайдамаки з Майдану,
І стало більше вільного місця,
Бо стара історія на тім завершилась.
А нова – почалася:
Із Кримом сталася чудасія,
Із Донбасом сталася.
І далі ви вже знаєте,
Як все відбувалося.
А з весни 2014 года
от Рождества Христова
В Холоднім Яру збиратися знову
Люди почали живі і освячувати зброю.
Помоляться та ідуть на війну.
І ніхто те на небі не бачить.
Тільки Гонта один, випадково наче гляне,
Бо чує, що казан гуде над Вкраїною.
Посміхнеться, пригадає,
І далі теплим раєм гуляє.
А на землі, у Холодному Яру
Стогнуть старі дерева –
Огортають корінням «освячені»
І стискають міцно, тримають як своє,
Аби ніхто те минуле
Ніколи з під землі не дістав…
10 квітня 2016 р.
Запоріжжя, 10 квітня 2016 р.
