Сповідь на диктофоні
з рубрики / циклу «Пил, попіл та склянка фіалок»
який віддав життя
за незалежність України
Вересневе сонце у своїй золоченій бричці наближалося до обрію, який синів десь далеко за чорною стрічкою лісосмуги. Серед степового безмежжя стояла група чоловіків у військовому одязі, з кілограмами важкого знаряддя, що увесь час підморгувало зеленими цятками вогників.
− Фіксую час: 17:13. Так, тепер за планом обшукуємо сектор Д – 66, шосту чверть... – командуючий групою з розмінування природних об`єктів гортав сторінки нотатника. – До заходу сонця маємо повернутися до нашого табору. Торік під Дебальцевим іще точилися бої. Дійте, хлопці, за інструкцією! І Бог нам у поміч...
– Іване Дмитричу, погляньте, а там що за пагорб? – один із техніків показував на невеликий земляний насип, метрів сім-вісім заввишки, що ховався під густою ковдрою степу.
– І справді... На мапі не позначено... – кремезний, схожий на стриженого ведмедя командуючий, намагався крізь бінокль просканувати зелену пухлину на тілі пожовкого осіннього різнотрав`я.
– Мабуть, курган якийсь безіменний. До Гострих Могил, чи до Савура далекувато... – Іван Дмитрович прибрав бінокль і сказав, знітивши плечима, – та чи мало їх, таких, забутих і не названих на наші землі? Усіх не перерахуєшь... А цей ще й з каменюкою на верхівці.
– На нього теж лізти... TalonIV сам би все перевірив – ніби синхронно зітхнули техніки.
– Мені почулося, хлопці? Чи як? – командуючий саркастично посміхнувся. – Роботів на всіх іще не вистачає.
– Так, ми вже йдемо.
Четверо техніків, обвішані електронним приладдям та схожі через те на кіборгів майбутнього, попрямували до кургану.
Осінній вітер, осідлавши кудлате перекотиполе, прочісував невидимим гребінцем сиві пасма ковилу.
Чорними хустинами пов`язали голови дикі маки, до наступної весни заплющили очі анемони і волошки, давно згасли свічки горицвіту, розлетівшись сухим попелом понад степом.
Поховавши під забутими курганами бабине літо, на крилах останніх лелек відлітав до Вирію вересень.
І тільки на тому пагорбі, здавалося, ще панував серпень. Трави – вже не соковито-зелені, але й не висушені сонячними променями, схилялися у поклоні кам`яному ідолу, який мовчазним вартовим застиг на верхівці.
Прилади для пошуку вибухівки заспокійливо і вправно блимали зеленим – жодних небезпечних "сюрпризів" не було. Несподівано, наче змовившись, усі технічне знаряддя вимкнулось. Командуючий грубо й голосно вилаявся.
– Але тільки що усе працювало, Іване Дмитровичу!
– Навіть зарядні пристрої не працюють!
– А у мене у голові дзвони б`ють!
– Дивіться, у мене навіть смартфон вимкнувся!
Дорослі чоловіки, досвідчені спеціалісти з розмінування об`єктів, обступили Івана Дмитровича та галасували не гірше за школярів на перерві.
– Відставити! Струнко! – два слова нагайкою хльоснули повітря, і в напруженій тиші почувся низький голос степу.
Командуючий суворо дивився на чотирьох техніків, що стояли, скам`янівши, ніби після зустрічі з Медузою Горгоною.
– Паніка – шлях до смерті! Забули?! – вигукнув Іван Дмитрович і додав уже спокійніше – хіба я сам не бачу, що це геопатогенна зона? Мій кишеньковий компас оскаженів – магнітна стрілка, он – крутиться, як секундна на годиннику. Який, до речі, щойно спинився.
– А-а діяти як нам, пане командире?
− А як діяли наші діди-прадіди? То позвикали до роботів та ґаджетів усіляких... Треба перевірити, що то за купа сміття у підніжжя тої кам`яної баби лежить. Піднімаймось. По черзі, за мною, уперед!
Іван Дмитрович, поклавши годинника з компасом до кишені, сміливо рушив назустріч невідомому.
За кілька хвилин просто перед ними постав похмурий вусатий чоловік з кривим мечем в кам`яних руках. Жовтувато-сірий камінь, оживлений майстерністю невідомого скульптора, майже на одну третину вгруз у земляне лоно старого кургану. Нерухомий ідол забутого степового божества не сам зустрів саперів-техніків. Біля його подертих мохом колін лежав скелет у залишках брудного військового одягу.
Скільки вереснів отак пройшло повз нього? Один, два чи більше? Промені втомленого за день сонця тендітно торкалась білого черепа з дірою у скроні. Шовкові трави постелили останню постіль невідомому. Вітер з негодою не займали одяг і сумку загиблого, наче жаліючи.
– Так, хлопці, тут справа кримінальна... – командуючий підійшов до того, хто був колись такою ж людиною, і зробив знак рукою технікам підійти ближче.
Минув час, коли годинник життя навічно спинився, а загиблий усе це тримав пістолет у руці. Куля, пробивши скроню, вийшла прямо у груди степового ідола, залишивши саму подряпину на шершавому піщанику. Командуючий торкнувся плеча мовчазного свідка тисячі тисяч подій. Замислився: скільки смертей бачив цей забутий кам`яний вартовий?
– Іване Дмитровичу, приладдя працює! Усе в нормі! – вигук одного з техніків витяг його з марева філософських думок.
– От і добре, давайте перевіряти...
Камуфляжний одяг з шевронами ДНР, табельна зброя, жодних документів у сумці з речами – що робив цей хлопець серед степу, залишається тільки здогадуватись. Солдат при виконанні чи дезертир, який втратив надію?
Двоє техніків-саперів обходили місцевість по периметру, а інші двоє – шукали приховану небезпеку у речах загиблого.
– Дивіться! Диктофон! – раптом вигукнули хлопці і вийняли з сумки старенький касетний Sony.
– Тут був, цілий... – техніки не випускали з рук диктофон, клацаючи кнопками та обдивляючись з усіх боків, наче якусь дивину.
– А що, панове сапери, цікаво, що там записано? Ворожі таємниці шкодять здоров`ю, повірте моєму досвіду... – Іван Дмитрович владним жестом забрав диктофон, збираючись покласти його у свій рюкзак.
– Стривайте! Я... Я теж відстоював самостійність Батьківщини! Я теж воював! І маю право знати, що там! – наймолодший з техніків з упертим блиском в очах підвівся і стояв, ніби за командою "струнко". – У мене навіть і зарядити є чим, ось... – і він протягнув на відкритій долоні три пальчикові батарейки.
– Пане Олексію, то Ви що, справді думаєте, цей електронний мотлох іще працює? – командуючий презирливо пхикнув, помітивши, як у напруженому очікуванні в нього вп`ялися чотири пари очей. – Добре. Але коли ми повернемось до штабу, у рапорті, який мені доведеться скласти, текст отого шарудіння і шкряботіння, що ви почуєте, записуватимете самі. Диктофон пролежав чи рік, чи два тут, у сумці, серед голого степу ...
– А як він працює?
– Давайте хоч спробуємо!
– А може там про заміновані об`єкти буде!
Сапери почали жваво обговорювати можливі варіанти розвитку подальших подій, як почулося гучне "клац!". Олексій, наймолодший технік, той, що саме знайшов диктофон, уже вставив батарейки і, ніби виправдовуючись, пояснив:
– Я знаю, як ним користуватися. Колись, іще до війни, у Сашка, мого друга з дитинства, був такий самий Соні. Ми ще у дворі бавились, сусідів на плівку записували. Ох, і отримали ми тоді від батьків, за те, що зіпсували касету з піснями Висоцького... - і його пальці, що раптом стали вологі та негнучкі від непроханих спогадів, написнули кнопку Play.
Кілька секунд шипіння неприємно різало слух. Командуючий і техніки-сапери зберігали тишу. Вечірній степ теж зачаївся, прислухаючись.
Потім на тлі цього шарудіння почувся надламаний парубоцький дискант:
– Мама, прості мєня...я так больше нє могу. Он ідєт за мной, мнє страшно... Я просто виполнял заданіє, мнє сказалі убрать того, которий нєдавно появился в отрядє... Я єщє нє убівал...до етого. Просто пріцелілся і спустіл курок... Он упал сразу же. Я потом полдня просідєл в укритіі. А когда стємнєло, он появілся і пошол за мной... он говоріт со мной, мама! Он в крові і сквозь нєго все відно! – судомливі схлипи на мить заповнили тишу. – Он пєл, мама! На французском, что лі... Рассказивал, сколько арій єщо нє успєл спєть, сколько ролєй мєчтал сиграть... Я нє знал, нє знал, кто он... Мама, я больше нє видєржу! Я сбєжал из лагєря, я нє хочу убівать! Тєпєрь мнє конєц, мєня точно найдут і уб`ют... Прості мєня, за всє... я взял свой старий діктофон, которим ми с Льощкой баловалісь когда–то... Он тєпєрь по ту сторону баррікад... А я больше нє могу убєгать... Мама, уже темнєєт, я не хочу слишать єго! Он сказал, что его ім`я Мефістофель! Мнє страшно, я нє видержу! Прощай, мама...
Пролунав звук пострілу і наче щось важке впало на землю. Кілька секунд чулося саме шарудіння, та коли пальці вже майже натиснули кнопку Stop, почувся спів. Він лунав іздалеку, поступово наближаючись. Глибокий чоловічий голос співав французькою, а потім, начебто спеціально для слухачів, не змінюючи ритм, проспівав:
У догоду богу злата
край на край встає війною;
І людськая кров рікою
По клинку тече з булату...
Кац! – і плівка тугою пружиною вискочила крізь тріснуте черево диктофону.
Зламався все ж таки… − зітхнув Іван Дмитрович. Техніки опустили голови, наче прощаючись з мужнім приладом, який незважаючи ні на що, спромігся виконати свою місію.
Подив і біль, гіркі спогади про тисячі втрачених життів за роки АТО читалися на обличчі колишніх військових. Кожен з них здобув досвід сапера-техніка під час мобілізації та важких буднів антитерористичної операції, коли над Батьківщиною нависла недвозначна загроза.
На Олексія було важко дивитись – чоло порізали зморшки, чорно-сині в останніх променях сонця, а сам він скам’янілими губами шепотів:
Сашко… Як ж ти так… Друже…
Збираємо знаряддя та повертаємось до нашого табору. Сонце вже майже сіло. Сутеніє. Забираємо диктофон та ходімо. – сказав командуючий. − До речі, на плівці ми чули уривок з опери Гюно «Фауст», партія Мефістофеля. Ми з жінкою іще по молодості слухали на платівці. – додав він.
Я пам’ятаю, чув у новинах, як десь недалеко, під Дебальцевим тут снайпер зняв оперного співака – стиха промовив один із техніків, але почув його лише Олексій, що ішов поруч і нічого не сказав на те.
Бурштинова намистина сонця закотилась ген за обрій, сутінки почали розгортати ковдру темряви над східною стороною степу. П’ять чорних чоловічих силуетів поступово віддалялись від шостого, кам’яного, який так і залишився стояти на безіменній могилі мовчазним вартовим.
