Інстинкт білійця
фантастично один світ - один колір
Безкраї молочні простори цієї рівнини нагадували свіжу домашню сметану, яка повільно колихалася між краями тарілки світу, що пролягали від його очей до самого обрію. Колись тут було море. Воно і залишило ці нашарування білого піщаника, що плавно перетікав з одного пагорбу в інший. І подібно до сирного супу, в якому плавають шматочки свіжої петрушки, так і на цих молочних бульбашках подекуди виникали світло-зелені цятки кущів, самотні знаки оклику невисоких дерев або невеликі галявини, що розстилалися плямами по західних їх схилах.
Легкі небесні баранці ліниво паслися в висоті. Над квітами, що нагадують наші земні грицики, які облюбували в більшій мірі північні схили пагорбів, пурхали місцеві метелики з прозорими крилами. Сніговою ковдрою виглядала більшість південних і східних схилів: їх видуває місцевий вітер, і обпалює сонце, поліруючи поверхню довгі роки, місцями навіть до блиску. Вони були подібні до морської гальки: гладкі, слизькі, місцями зі слідами практично непомітної ерозії. І якби ви опинилися тут до полудня, зайшовши з південного сходу на край цієї долини, то в яскравих променях вона нагадувала б вам поверхню молочного пористого шоколаду.
Вайбл, що стоїть зараз на вершині вапняної гори, однієї з тих, що оточували долину з південного сходу, впізнавав цю картину з першого погляду: зі своєю сумкою, набитою рослинами, він уже не раз продирався додому саме з цього боку. Його будинок стояв на іншому боці цієї напівпустелі. Стіни житла білійця були з вапняку, на якому він зараз зоглядаючись топтався. Камінь для їх домівки добували саме тут і тягнули волоком через цю місцевість. Коли няньки розповідали йому, ще маленькому, про це, він завжди дивувався і не вірив. Може тому колись давно він і обрав шлях через ці гори з чіткими кубічними виїмками, щоб переконатися, що всі казки няньок правда? А може тому, що за цими горами росли найкращі рослини, але рідко хто з білійців наважувався кататися туди? Це вже не важливо. А важливо, що сліди від глиб – то готові дороги додому: не треба шукати більше шлях – став на колію, видавлену тисячі циклів тому якоюсь частиною його домівки і котись.
Будинок звідси ще не видно. Але Вайбл знав, що скоро перед ним знову виростуть стіни, схожі на гладкі аркуші паперу, з рівними краями і ідеальними правильними кутами. Вікон на цих стінах не було. Світло потрапляло в будівлю через дах: склоподібний дах, створений з полімерного прозорого слизу білійських будівельників, пропускав світло вдень, а частину накопичував і міг віддавати його потім всю ніч.
І Вайбл знав, що пройшовши дві третини шляху рівниною, він побачить відблиски сонця на даху, які і будуть потім найкращим орієнтиром. Навіть в негоду дах виглядав неприродною сірою плямою, нагадуючи шматочок похмурого неба на тлі цього зефірного ландшафту.
Оглянувши обрій, Вайбл глибоко вдихнув, скрутився і помчав по схилу гори в долину, розлякуючи відпочиваючих під камінням дрібних гірських устриць і гризунів, що нагадували наших зайців-біляків, тільки набагато менше в розмірах, та й замість вух у них були м`які ворсисті мандібули. Розторопні устриці засліплювали блиском перламутровим лусочок потурбованих, що не встигли прийти в себе і зорієнтуватися, зубастиків, хапали бідолах і їли. Вайбл, в свою чергу, підбирав необачних устриць на шляху, харчуючись молюсками під час руху. Їх луска приємно хрустіла, він перемелював її своїми щелепами до стану суспензії, що нагадувала розчин вапна або розкислу крейду.
Білійцю завжди подобалася ця частина шляху: він відчував близькість будинку, їжі було в достатку, погода в цій місцевості майже завжди була сухою і сонячною. Чого ще бажати від життя? Живий, повернувся тай годі бажати більшого! І нехай далі зберігає його і його сумку Великий щетинистий Вольта.
Подорожній вже котився добрих дві години. Набита рослинами сумка перекидалася по кулі хитросплетінь кінцівок. Вайбл почав потроху сповільнюватися: скоро повинна з`явитися річка. Він закотився на черговий пагорб, плавно спинився, розправився і піднявся, щоб оглянути місцевість. Сумка лежала на землі, надійно придавлена щупалецем. Він підняв її обережно, оглянув на цілісність матеріал, схожий на природний льон. Залишившись задоволеним від побаченого, поставив її на місце, знову надійно притиснувши кінцівкою. Після білієць ще раз уважно оглянув місцевість, шукаючи знайомі орієнтири.
Ландшафт став однорідним: горбисті хвилі білкового крему майже вирівнялися за висотою, і тепер земля навколо більше нагадувала білі натягнуті простирадла, які злегка колихав вітер. Вайбл знову скрутився, закинув всередину свою ношу і попрямував далі – до річки залишалося якихось півтори тисячі обертів. Незабаром він побачив потік.
На березі білієць різко звернув і покотився вгору за течією – до знайомого броду. І про себе відмітив, що з кожним разом все краще і краще орієнтується тут, набагато ближче викочуючись до переправи. А далі дорога стане простішою. Головне, що він встиг пройти вже третину шляху, як і намічав, не заблукав, як в перший раз, і найсуттєвіше – йому не доведеться ночувати в пустелі.
Котитися берегом було легко і приємно. Вилизаний хвилями гладкий пляж достатньо напитався теплом за день і тепер приємно грів скручені в сферу кінцівки. Хвилі манної каші, закуті в прадавнє русло, повільно перевалювали одна через одну, неспішно обганяли драглисті згустки, що зачепилися за дно. Рідка маса в річці неспішно неслася, іноді пирхаючи: час від часу з глибини потоку піднімалися бульбашки, наповнені густим білим димом і лопалися, коли хвилі билися об них, а потім смішно і лякливо відскакували, але не швидко і різко, а якось сонно, розімліло. Створюючи легкий приємний бриз, що обдував білійця, білий дим ненадовго огортав берег і стрімко розсіювався.
Вайбл впевнено рухався до броду. Залишалося зовсім небагато. Переправа була популярним місцем: підхід до неї був витоптаний настільки, що тут навіть утворилася невелика заплава. Ось вона вже і з`явилася в полі зору мандрівника.
Білієць підкотився до краю, повільно випростався, перегрупувався в півсферу і увійшов в річку. Вільними кінцівками він обмацував дно, щоб не потрапити на ділянку з розігрітим карбідом або в яму з густим силіконом, підгрібав щупальцями, що б потік його не переніс на глибоку ділянку. Час від часу перевіряв, чи не намокла його дорогоцінна сумка. Кілька разів йому доводилося навіть плисти, бо великі згустки якраз теж повільно перетинали брід, зачепившись за його дно. А в цілому він подолав цю ділянку шляху без особливих проблем. Вибравшись на протилежний берег, білієць обтрусився, а потім розпластався щоб обсохнути.
Кілька дрібних гризунів, відчувши запах свіжого накипу на шкірі Вайбла, що встиг утворитися за час перебування в річці, підповзли і почали об`їдати загрубілі покриви. Бачачи, що санітари безтурботно обідають, білієць підняв голову і почав виглядати хижих устриць, щоб вчасно відганяти їх пронизливим писком. Волохаті зубастики наїдалися, відповзали, підтягувалися нові гризуни. Так тривало майже півгодини.
Вайбл за цей час доволі відпочив і висох. Він піднявся, випростався, дбайливо зняв з себе чистильників-гризунів, скрутився в сферу і різко обтрусився. Дрібні пластівці білястого накипу посипалися з нього, як стиглі фрукти з дерева, утворивши невеликий горбик з кратером, в якому стояв білієць. Знімаючи залишки грубої шкіри вільними кінцівками, він відкотився трохи в бік, і волохаті санітари накинулися на це царське пригощання. Вайбл покотився далі, і останнє, що він чув, це був захоплений вереск устриць, які весь час чекали, коли ж кур’єр зникне, щоб накинуться на гризунів. Але гінцеві вже було не до них – треба продовжувати шлях.
Тепер Вайбл впевнено котився виїждженою гладкою стежкою. Йому стали зустрічатися інші кур`єри, не часто, іноді він обганяв їх. Часом обганяли його: молоді білійці – легкі і маневрені, хвацько обходили Вайбла, правда торохтіння напівпорожніх сумок спринтерів не надавали особливої цінності їх швидкості.
Все частіше Вайбл помічав інших білійців на паралельних курсах – торованих доріжок ставало все більше, вони частіше перетиналися, розбігалися неймовірними розвилками або просто пролягали поруч, утворюючи широку дельту. Цю частину шляху кур’єр знав вже дуже добре – в сьомий раз за все своє життя біліеєць повертався додому, і саме цими стежками, що розширювалися. Вони б нагадали нам автостради, які при зменшенні відстані до міста, стають ширшими, їх розвилки – більш заплутаними, а рух на них – інтенсивнішим.
Сонце, яке подолало дві третини своєї денної дуги, почало хилитися до землі. До цього часу Вайбл вийшов на фінішну пряму: купол його будинку, осяяний рожевими променями світила, що тулилося на ночівлю, вперше показався на небокраї. Подорожніх, що неслися в його напрямку, ставало все більше: вони просувалися тими самими стежками, що і білієць. Іноді Вайбл навіть обганяв окремих з них, обходячи на вигинах, а інших – нерозторопних чи недосвідчених, доводилося навіть відштовхувати в бік, щоб розчистити собі дорогу. Старих повільних кур`єрів, що неспішно перевалювалися оберт за обертом і займали своїм важким тілом всю ширину битого шляху, взагалі доводилося зіштовхувати на узбіччя, звідки вони повільно вибиралися.
Починалася гонитва з часом. Найгірше було на поворотах, де білійці різного віку накопичувалися через нерозторопність старих і зіткнення з розторопним, але недосвідченим молодняком. Вправні кур`єри, такі як Вайбл, воліли взагалі зійти з дороги і прокататися по довколишніх пагорбах, ніж втрачати час в подібних "товкучках".
Дах будинку виблискував все яскравіше: він повністю промалювався на горизонті, і поволі починали з`являтися стіни будинку. Здавалося, що вони вириваються з горбистої поверхні. Їх прямі чіткі лінії настільки різали око, вибивалися із загальної картини, що ми – люди, не втрималися б і попрямували до них лише задля того, щоб поцікавитися, роздивитися краще і зрозуміти, як вони там з`явилися. Але білійцям це було не цікаво: ці гігантські стіни і блискучий купол – це їх прихисток, орієнтир для кур`єрів і... І ще щось, що вони мало розуміли, але завжди знали, що їм просто сюди треба.
Вайбл відчуваючи, що мета близька, прискорився. Він тепер не просто котився, а мчав додому! Сонце готувалося зайти за край зефірних рожевих пагорбів, коли білійцю залишалося якихось тисячу обертів до бажаного фінішу. Зараз він бачив будівлю повністю. Велетенська конструкція створювала довгу тінь, в якій ворушилися і створювали течію вже навіть не сотні, а добра тисяча білійців, які прагнули потрапити додому. Тут була постійна штовханина, кур’єри місцями збивалися в двошарові чи триярусні купи, створювали великі загони чи розпадалися на дрібні групи, і тільки лише для того, щоб швидше пробитися до входів в будівлю.
Підкочуючись до непролазного скупчення кур`єрів, Вайбл без коливань набрав ще більшу швидкість, відштовхнувся і легко, як м`ячик, вистрибнув над загуслим, майже нерухомим натовпом. Приземлився він на голови одноплемінників вже через кілька секунд: м`яко спружинив і покотився вже по них. З моменту, коли білієць в останній раз брав участь в цій штовханині, пройшло вже три місцевих роки. І тут – згори, він побачив освітлені круглі входи в будинок, куди вливався, просувався, проштовхувався весь цей натовп.
А внизу, під собою, він встиг помітити роздавлені, ще вологі рештки самих повільних і слабких – все як завжди. На подібні особливості шляху Вайбл раніше не звертав уваги, але в це повернення картина понівечених світлих нутрощів і кремового лускатого ошмаття шкіри, чомусь закарбувалася йому в пам`яті. Пообіцявши собі розібратися з цими наче звичайними враженнями пізніше, Вайбл подвоїв зусилля, пробираючись до будинку ворухливим килимом білійців.
До споруди залишалося півсотні обертів. Вайбл вже чітко розрізняв, як окремі кур`єри втискувалися в круглі, яскраво освітлені проходи і губилися в нутрощах гігантської будівлі. Сонце майже сховалося за горизонт і тільки його тоненький-тоненький сегмент, облямований сяючою дугою лискучого рожевого світла, іскрився на стику дня і ночі.
Старі кур`єри починали зупинятися і завмирати на ночівлю. Молоді і завзяті, з великим запасом енергії, продовжували ломитися до стіни. Досвідчені, сильні, такі як Вайбл, збиралися в загони і прямували до омріяних проходів разом – тактика відпрацьована неодноразовими спробами встигнути ще до сутінок потрапити додому. Вайбл приєднався до однієї з груп, м`яко влившись в невелике кільце білійців, надійно зачепившись за двох "сусідів". Декого він навіть впізнав: один був поруч, інший – навпроти нього. Це сприяло кур’єру – його навіть не намагалися скинути, бо довіра в команді зросла. Більше ніхто до групі не пристав, і вони впевнено продавлювали собі шлях до самої стіни. За два оберти до входу кільце перешикувалося в сектор, і всі, міцно стуляючи тили, по черзі вкотилися в тунель.
Вайбл потрапив в вузьку яскраво освітлену нору, розраховану на одного дорослого білійця, четвертим. Тут вже можна було не хвилюватися за брак енергії – світло рясно лилося з усіх боків. Кур`єр тепер спокійно просувався до ясел: без штовханини, боротьби, навіть навпаки – трохи розслаблено, що дало змогу навести лад у думках і відпочити після суцільної метушні.
Тим часом на вулиці згас останній сонячний промінь, і менш успішні гінці завмерли, залишившись ночувати зовні. За час ночівлі частина з них втратить свої щупальця або, що більш сумно, свої сумки, які розірвуть мародери устриці. Також їм загрожували паразити, які забиралися і на тіло, і в цінну ношу, після чого весь шлях ставав просто черговою марною спробою дістатися додому. Вайбл вже одного разу втратив свою сумку наприкінці шляху, знав і розумів, чим загрожує ночівля на цьому завмерлому до ранку тирлі, тому подумки навіть похвалив себе за те, що встиг дістатися до будинку вчасно.
Він продовжував рухатися. Тунель розширився – показалася широченна зала ясел. В акуратних заглибленнях сиділи маленькі прозорі білійці, між ними повзали няньки. Вайбл обійшов зал колом, шукаючи свій сектор, де колись ріс сам. Знайшов свою яму – вона була порожня. Він витягнув сумку і поклав її в чарунку, після чого випростався і підняв вгору половину кінцівок. Так він сигналив нянька, що яма – готова.
Одна з няньок його помітила і почала випускати спеціальний феромонний коктейль. До неї підповз малюк і причепився до нижньої частини тулуба, а потім, швидко і смішно перебираючи щупальцями, перебрався ближче до голови. Нянька, притиснувши личинку для надійності парою своїх кінцівок, повільно покотилася до кур`єра. Діставшись ями, вона дбайливо опустила в неї малюка і пішла.
Вайбл поглянув на майже прозорого майбутнього білійця. Кур’єр був щасливий, коли дитина схопила сумку, розірвала її і почала перебирати принесені рослини. Вайбл дуже старався, коли збирав їх в цей раз: тут були червоні грибкові кульки з півночі планети, фіолетові стрілчасті бутони м`ясистих хризантем з західних рівнин, і жовті з зеленими пухирчатими виростами коренеплоди з отруйних екваторіальних лісів. Останні ще й весело пищали, коли малюк їх сильно стискав, перед тим як спробувати на смак! Але найголовніше: все це було настільки смачним, корисним і життєво необхідним майбутньому кур`єру! Він запам`ятовував запахи, кольори, отримував мінерали і цінний протеїн для свого тіла.
Ще трохи подивившись на дитину, Вайбл покотився уздовж стінки залу до виходу. Вранці він покине будинок і відправиться в свою восьму подорож навколо цієї планети. Попереду його чекають чергові три довгих місцевих роки, які він проведе в дорозі. Але білієць був щасливий. Йому треба тільки почекати до ранку біля виходу і знову – в путь! Адже чергові покоління кур’єрів вже чекають від нього смачної їжі, яскравих фарб і хвилюючих запахів, запам’ятавши які, вони будуть шукати їх наново і наново усе своє подальше доросле життя.
