Останні краплини
Тиша. Теплий літній вітер ласкаво колихає берези за вікном, за одним із сотень таких вікон. Для кожного з них, там, за вікном, залишилось щось особливе, близьке, дороге.
Але тепер його немає і ніколи не буде.
Не чути автомобілів, співу пташок, розмов - є лише вони, вони і тиша. Інколи цю тишу зривають звуки, на які з часом перестаєш реагувати - тихий плач, урчання старої медичної апаратури, поодинокі кроки за дверима.
Але з часом і ці звуки згасають. Відтепер і назавжди є лише вони, тиша і білі стіни дитячої онкології.
— Міс, можна я не помру? — хлопчик, без волосся на голові, з живими блакитними очима. Ще мить тому лежав в ліжки, а тепер дивився на неї.
Літня, за шістдесят, санітарка здригається всім тілом. Звикнути до такого не можна. Не вміє людина до такого звикати...
— Ну що ти таке говориш, мій хороший. Звісно ти не помреш... — в очах тихо проступають гарячі каплі, що рясно течуть по щоках жінки, як би вона не намагалась їх стримати, як би не намагалась подавити в собі біль.
— Міс, розумієте, в моєї мами скоро день народження. Я зробив їй подарунок... Сам зробив. Як я подарую його, якщо помру?
Йому не потрібно майже нічого. Його вже ніщо не врятує. Він хоче тільки дожити до дня народження мами, вручити їй подарунок, найцінніший у його і її житті. Подарунок з дешевого картону і кольорового паперу. Через біль, що пронзала тіло, він вставав, брав тремтячими ручками ножниці і віддавав останні краплини свого життя для неї...
Ці краплини. Вони глибші за будь які океани.
15.01.2017 21:20 
