Думки
Я знову виходжу на величезну площу міського вокзалу. Важко щось розібрати – всі поспішають, намагаючись не запізнитись на свій потяг, інші, більш пунктуальні, стоять під стінами вокзалу, біля маленьких потворних магазинчиків з фаст-фудом, деякі з них товпляться на перонах, хоч до прибуття залишилось ще півгодини.
Ні, подалі звідси.
Я йду через вузький прохід між однією з численних колій і дальною стіною будівлі вокзалу, яка викрашена в блідо-бежевий колір. Якби люди частіше дивились навколо, то погодились зі мною, що від нього можна з’їхати з глузду - настільки він сірий, цей блідо-бежевий колір.
Все ж, тут майже немає людей – літня, за шістдесят, жінка з клітчатими сумками та бездомний, який дрімає спершись на стіну.
Я часто бачу його тут, часто він здається мені бездиханним і це лякає. Лякає і те, що скоро цей момент все ж настане, адже зима з кожним днем стає все холоднішою, а діватись йому нікуди. Чому я хвилююсь за нього? А чим його життя цінніше за моє чи твоє? Ось і мовчи.
Я прохожу повз і кладу біля його руки десятку, більше дати не можу – проп’є. А так - купить собі щось поїсти, або хоча б «Приму» без фільтру. Пропащі люди завжди палять «Приму» без фільтру. Не помічали?
Прохід закінчується виходом до кас приміської платформи та ще ряду маленьких вокзальних кіосків. Підходжу до вікна одного з них і стукаю:
- Winston, будь ласка. Дякую.
Гарячий дим затоплює легені, але розум досі в тумані - я обіцяв кинути, але, на жаль, не собі. Тому і не кинув, тому і не збираюсь.
Запах не вивітриться і дома на мене чекатиме порція гарячої моралі та криків від моєї… Хотів би сказати «єдиної». Вона постійно твердить що це вб`є мене. А як не це – то алкоголь. А як не алкоголь – то образ життя. Не знаю що, але щось вб`є. І я вже давно зрозумів що померти тихо і спокійно мені ніхто не дасть.
Чорт, а в самої завжди є пачка цигарок в сумці. Наївна. Думає що не знаю.
Від цих думок стає смішно і я, як дурень, йду на свою колію усміхаючись, викинувши недопалок в найближчу урну.
Вона не кохає мене, я не кохаю її. Ці стосунки, скоріше, для того, щоб загасити відчуття самотності. Часто я чув як вона плаче ночами, не із-за того що не щаслива зі мною, а із-за того що я – не він.
Зараз її рани трохи затягнулись і я радий, що зміг допомогти. Але скільки це триватиме? Рік? Два? Все наше життя? Почекаю ще трохи, залишити її зараз я не можу. Знову загуляє.
Вона теж все розуміє. Моє кохання недосяжне. Як і її. Але я без неї не пропаду - я сильний. Так говорить мені мій психіатр. Тому вона всіма силами намагається втримати мене, навіть своєю нездоровою турботою. В іншому житті ми були б чудовою парою. Але це життя не наше. Ось і вся причина.
«Шановні пасажири, приміський електропоїзд... прибуває на колію… не стійте біля...».
Мій потяг. Спи спокійно, жахливе місто. Скоро зустрінемось.
Вітаю, жахливе місто №2.
