Зерна доброти
Зерна доброти
Сонце гинуло. Його останні промені купались в червоному зареві неба і відступали під натиском нічної синевирі кудись далеко за горизонт.
Я, малий та безтурботний, лежу посеред скошеної трави, на широкому ледве крутому пагорбі. Десь там, за такими ж пагорбами, видніються згасаючі вогнища, залишені людьми після тяжкої праці; від них повітря пропахло гірким димом. Раз за разом його перебивають інші запахи – запах трави та запах ночі, поки що ледве помітний і мимовільний.
Ти знаєш як пахне літня ніч?
Вона пахне холодною вогкістю, що приносить її вітер з долин, в яких сховались від чужих очей тихі, безпристанні озера. Перед цією вогкістю ти готовий впасти на коліна і пити її, задихатись від безмежної свіжості; вона пахне землею, що цілий день гинула під гарячим серпневим сонцем, а тепер, нарешті, спочила, видихнула; вона пахне яблуками та грушами, як саме літо. Скільки не ходи, не бігай вранці, вдень чи ввечері - не почуєш ти того запаху так, як в ночі, солодкого та терпкого.
Біля вуха, десь під ним, скреготить цвіркун; я обережно, боязко беру його в руку, підношу над собою і розтискаю пальці; тільки б не зашкодити – бо не пробачу собі.
Цвіркун, вдячно заскреготівши, швидко зник в густій високій зелені, яку ще не встигли скосити, бо росте вона біля метрового урвища. А в нашій зелені і не побачиш як земля закінчиться і полетиш-покотишся ти в болючу подорож по тій траві, бур`янам та кропиві вниз, прямо до болота. Я знаю, я бачив.
Дядько Микола, сусід наш, якось звалився туди; я спочатку реготав що є сили, а як виліз він з урвища – чуть не посивів, в свої-то вісім років! Весь червоний від кропиви, в реп’яхах та хмизі, лице в болоті - чорнюче та страшне; точно межевик! Думав, звалився дядько в нору до польового, а польовий і перетворив його на нечисту силу, щоб той тепер долину беріг.
Він ще й зиркнув так на мене, почав ганятись з косою і щось бурмотати ротом, повним болотної грязюки; думав я тоді «Все, заберуть мене тепер до себе духи і стану я в норі жити, з жабами гратись та лопуха боятись».
Але ні, пронесло, дісталось тоді тільки моїм вухам, що червоніли, як стиглі помідори, ще дуже довго.
По стежині, з пагорба, спускається мій дідусь - в дешевій сорочці і старих сірих штанах, босоніж, як і я. Сідає на траву, поруч зі мною; своїми змученими тяжкою працею худими руками дістає з нагрудної кишені самокрутку, коробку сірників та палить. Від нього завжди пахло табаком; табаком та старими запиленими книгами, але це ніколи не викликало ніякої відрази, навпаки, цей запах був найрідніший.
- Матір їсти кличе.
Я мотаю зі сторони в сторону носом:
- Не хочу я їсти, я слив наївся.
- Якщо не підеш - отримаєш на горіхи. А до кого прибіжиш жалітись? До мене. А потім і я отримаю, бо жалію тебе. Ееее ні, так не піде.
- Тоді не піду додому, не знайдуть – не покарають.
- А де ж ти збираєшся спати? Невже тут?
- А чому б ні? Земля така тепла, а трава – м’яка.
Дідусь потер своє неголене сиве підборіддя, і показав вказівним пальцем на сусідню галявину, що рясно обросла блакитним цвітом:
- Не можу я тобі дозволити залишитись тут. Бачиш? Це блакитновічки. Ще мій тато - твій прадід - розповідав мені історію про цю квітку.
Сталось це ще в сиву давнину, за царя Гороха. Жила на світі дівчина, прекрасна як нічна зоря, з очами що саме синє небо. Кохала вона юнака – завидного нареченого, а юнак цей, в свою чергу, кохав її.
І ось прийшов юнак зізнаватись їй, розповів, що кохає більше свого життя і не зможе прийняти відмови.
Дівчина хотіла відповісти йому, але була такою сором’язливою що не змогла мовити ні слова і втекла.
Юнак, з відчаю свого, пішов найманцем в далекі землі і пав там від ворожої шаблі, а дівчина все життя винила себе за те, що звела в могилу свого коханого, і з горя перетворилась на прекрасну блакитну квітку, що росте тепер на пагорбах і все чекає свого коханого.
Ставши квіткою, вона не перестала бути такою сором’язливою, і тому, коли хтось поруч, вона не може закрити свої пелюстки і гине вночі від холоду.
- Діду, я не хочу щоб ці квіти гинули, о ні, зовсім не хочу.
- Я теж не хочу, тому нам з тобою потрібно якнайшвидше бігти додому.
Я зриваюсь з трави і стверджувально махаю головою:
- То скоріше побігли, діду, навперегони!
Дід сміється:
- Тільки коли програєш – не жалійся.
І ми бігли.
***
Я не знав, не знав що ти біг через біль, задихався, а після робив вигляд що все добре, відходив в сторону і жадібно ковтав повітря в свої хворі легені. Я був малий і не розумів багатьох речей, багатьох слів не міг сказати...
Дякую тобі за все. Пробач, що говорю тобі це лише через стільки років. Пробач, що говорю тобі це лише на твоїй могилі.
Що б не чекало мене там, в жорстокому і непривітному житті – я ніколи не забуду того, що ти навчив мене, ніколи не втрачу того, що дав.
Ті зерна доброти, що ти посіяв в моїй душі, я пожну і розвію по всьому світі. І колись їх стебла досягнуть неба, і колись їх колосся досягне твоєї душі.
12.02.2017 17:54 
