Критична взаємність
– Паскудно! Безталанно! Огидно!
– Хлопче, можливо не всім варто писати? Я от не вмію танцювати джайв, проте не комплексую через брак таланту!
– Літературні висоти опущені у багно срамоти. Феєрія ніжних передзвонів перетворилася у трагічну комедію каламбурів.
Критичні зауваження лунали звідусіль. Поетичного простака шматували гонорові собаки. Кожен намагався увірвати свій шмат солоденького. Про пощаду годі й мріяти. Ніхто не змушував приходити у літоб’єднання та возвеличувати власні творіння до небес перед їх прочитанням.
– Мені завжди подобалася фраза Марка Алмунда, перепрошую за російську мову: «Всё искусство абсолютно бесполезно. Бесполезно, но не бессмысленно – это разные вещи», – підбивала підсумок голова літературного об’єднання. – Так, от від вашої поезії немає ні користі, ні символізму. Вона порожня, і водночас переповнена незрозумілими означеннями. Наприклад, після цієї фрази я перестала вас розуміти :
Кам’яне море розтануло сиропом,
Повільні Боги варять напій із єнотів.
– Проте не засмучуйтеся, – тоном педагогічного працівника із багатолітнім досвідом продовжувала керівниця. – Талант потребує щоденної праці, тому не лініться – працюйте над собою.
За великим столом перебував засоромлений юнак. Микитка вже безліч разів пошкодував не тільки, що прийшов на засідання літераторів, але що і навчився писати, читати, думати. Проте, ні, міркувати він не умів. Аби голова кумекала, то залишився вдома.
– Ви не правильно… ну це, як його модерн… постмодерн...тут відсутні рамки, – відчайдушно захищався хлопчина.
Обличчя Микити було червоне, пашіло злістю і напруженістю. Він намагався розповісти про поезію, власні переживання при написанні, проте слухачі чули мугикання, переплетене із окремими словами. Що вони значили ніхто не знав, та й бажаючих зрозуміти не було. Наступний учасник готувався вразити публіку черговим шедевром. Що його чекає критика чи похвала? Він не знає, а тільки намагається прискорити момент подачі власної страви.
Підперши голову рукою Микита переглядав власні творіння. По декілька разів перечитував строфи і не розумів, чим відрізняється від попередніх декламаторів. Десь всередині пульсувало бажання втечі із кімнати з використанням помпезної лайки. Проте, через декілька хвилин з’явилося почуття помсти, потрібно довести, що я талановитіший ніж вони. Необхідно вразити їх майстерністю слова, а якщо не вийде, то вправністю рук і заточеного язичка. Хоча подібні роздуми швидко розвіюються із зміною оточення.
Перебуваючи у власному світі чуттєвих медитацій Микита не чув виступи інших. Він ледь не проґавив закінчення засідання. Метушня оточуючих оживила юнака та нагадала про потребу вирушати додому. Вже йдучи на зупинку громадського транспорту його наздогнала Марія.
– Місцями круті рими видаєш, – з веселими нотками промовила дівчина. – Не засмучуся через їх кудкудакання. Старим курям просо завжди гірке.
– Серед птиці й орли трапляються. А їх точка зору для мене важлива.
– Хлопче, тобі точно дев’ятнадцять? Адекватних зараз не друкують. Нормальна поезія затопила світ. Всі навпаки, намагаються витрусити її як пісок із вух.
– Я звик орієнтуватися на норми літературного об’єднання, читав класику, варився у їх середовищі, тому і намагаюся бути на рівні із ними, – набравши повні груди повітря продовжив Микита. – Про моїх котиків-муркотиків, що грають у футбол місяцем ніхто не дізнається без їх прихильності! Крабову сонату не надрукують без їх рецензії.
– Дійсно, що б стати неадекватом, потрібно навчитися бути нормальним, – промовила Марія та різким рухом зняла наплічника. – Потрібно занотувати фразу! Це ж геніально!
– Що?
– Неважливо. Перенасиченість інформацією руйнує мозок. Спробуй опублікувати власні творіння у мережі. Існує безліч ресурсів, але як на мене найкращий «Рифмач». Мої твори схвально оцінили. А я буду бігти у мене ще запланована нічна зустріч
– Дякую! – єдине, що зміг вимовити Микита. Хоча його почуття були переповненні. Дівчина стала втіхою його переживань, і не зрозумілою для серця.
Марія на прощання обняла юнака і рушила геть
– Може якось зустрінемося!? – вигукнув Микита, але так і не почув відповіді. Тільки звабливе цокання каблучків доносилося до нього.
Йти додому не було бажання. Микита кружляв кварталами міста перебуваючи у власних роздумах. Декілька разів заходив у пивниці, що б поповнити творчий потенціал. Споглядаючи на зоряне небо, ліхтарі, і обличчя перехожих у голові народжувалися і відмирали рими. Кращі із них миттєво потрапляли на папір потріпаного блокнотика. Згодом, вони переплавляться у повноцінні вірші.
Декілька днів Микита намагався абстрагуватися від творчості. Він силкувався відключити мозок і поринути у світ сліпих звичок. Одного вечора він згадав пораду Марії, і вирішив опублікувати поезію, котру критикували у літературному об’єднанні.
Ресурс «Рифмач» вразив юнака. Солідне оформлення та простота доступу для новачків. Це був притон масового мистецтва, що чекає свого часу. Зареєструвавшись за декілька хвилин виставив на огляд власні творіння. Перед ним декілька разів висвічувалися правила користування, проте не замислююсь клікнув «ОК». Зазвичай приписи нікого не цікавлять.
– Вітаємо у нашій спільноті, – під творінням з’явився перший коментар.
– Чудово! Ваші рими змушують серця битися частіше! Додаю в улюблене!
– Черкаська школа майстрів вражає!
Рясний град коментарів посипався на опубліковану поезію. Всі дописи були позитивними. Це збентежимо Микиту. До цього ніхто так не відгукувався про його твори. За кілька днів він опублікував всі свої напрацювання у мережі.
Повертаючись пізно вечері додому Микита випадково натрапив на Марію.
– Вітаю! Я дуже хочу тобі подякувати! – з палаючими очима вигукнув юнак. – Рятівниця моїх нервів і талантів. Ти навіть не уявляєш, як мене оцінили на ресурсі.
– На якому ресурсі? – здивовано споглядала Марія. – Що ти верзеш?
– «Рифмач», пам’ятаєш? Ти мені його порадила!
– Дійсно, так я більше не пишу. Проза, поезія, верлібри все це так сумно. Автори змушують тебе переживати через головного герою, а що власне із ним може трапитися? Він вигаданий, мертвий, сухіший пустельного піску.
Микита був вражений. Дівчина мала відмінний талант побудови сюжетів. Вона заворожувала учасників літературного об’єднання, та навіть встигла опублікувати декілька творів у солідних журналах. І враз вона заявляє, що має огиду до письменства. Дивина.
– І чому ти вирішила себе присвятити?
– Мене вабить імпресіонізм – феєрія кольорів. Сьогодні у мене були заняття із аквареллю, – Марія поспіхом дістала телефон і почала показувати фотографії власних робіт юнакові.
Зображення містили безліч дефектів : патьоки, ляпки. Вони видавали новачка, і водночас вражав сюжет композиції. Він був живий, змушував вдивлятися у деталі. Це була нова грань таланту Марії, про яку вона навіть не здогадувалася донедавна.
–А як у тебе справи «Рифмачем»?
– Круто! Ти навіть не уявляєш на скільки це фантастично. Зі мною зв’язалися організатори і пообіцяли видати мою збірку! Ти представляєш? Поширити мою творчість. Вони обіцяють великий наклад і все це безкоштовно. І, …
Микиту неможливо було зупинити. Він захоплено розповідав про власні успіхи. У літературному об’єднанні, квартирниках та інших мистецьких заходах його поезію цькували. Всім вона здавала юнацькою. А у мережі його позиціонують як вмілого писаку. Представника нової літературної школи «міста на Че». Різкі зміни подарували безліч позитиву та впевненість у своїх силах.
– Одну книгу подаруєш мені, – відповіла Марія та прижала юнака до своїх грудей.
– І навіть не одну! Проте мене бентежить інше, – вже з меншим ентузіазмом та повільно добираючи слова провадив Микита. – Більшість творів, котрі я читав на ресурсі примітивні. Вони гірші за мої починання.
– Так це нормально, інтернет переповнений срамотою.
– Ні, справа не в цьому. Про всі твори позитивно відгукуються. Авторів зрівнюють із світовими талантами. Мені чомусь здається, що ці твори ніхто не читає.
Марічка була здивована. Вона не розуміла різкого перепаду настрою та й розмови загалом. Їй залишалося тільки кивати головою і на всі аргументи Микити відповідати мудре «Ага». Жінка поспішала і порухом ноги подавала знак втечі.
– Тому я гадаю, що мою поезію також коментували автоматично. Можливо це взагалі були інтернет тролі.
– Або люди-ганчірки, або позбавлені естетичного чуття, чи підлі підлабузники. Не будь одним із них, якщо не подобається, не коментуй чи коментуй критично! Все просто і не потрібно нічого вигадувати.
– А якщо мою поезію не оцінили? Чи не…
– Не будь дурнем! З тобою зв’язалися організатори і вони тобі запропонували друкуватися. Якщо б ти не мав таланту на тебе не витрачали час, – Марічка обняла юнака на прощання. – Удачі зі збіркою, і не сумуй.
– Ще зустрінемось! – вигукнув Микита силуету, що розчинявся у вечірньому промінні штучного освітлення.
Блукаючи вулицею юнак жваво розмовляв із своїм внутрішнім «Я». Перебирав інформацію, та аналізував події. Збірку вирішив друкувати, проте спочатку варто показати нові творіння літературному об’єднанню. І саме у цьому рішенні його розривала внутрішня дилема. Потрібно доказати власну спроможність. Втокмачити їм під носа власний талант. З іншої сторони тільки згадка про зграю згорблених критиків викликала блювотний рефлекс. Через декілька кварталів жага до фанфаронади перемогла. Імпульси мозку видали остаточний варіант розгортання подій.
– Ваша поезія примітивна!
– Цікава ідея, справді дуже крутий задум, але форма подачі і примітивна мова знищили мої смакові рецептори.
– Нічого не зрозумів? Що ви хотіли сказати власним твором? Можливо варто спробувати писати прозу?
Ядучі слова впивалися у поетичні грані. Микита нещадно коментував талант. Чужий талант, незрозумілий дар, проте коментував. Кожен новий допис містив убивчу дозу миш’яку. Він не був знайомий із митцями, що публікували власні твори на «рифмачу», але хотів привернути їх увагу. Цим він надасть їм послугу, а вони віддячать взаємністю. Це було збочення щирості. Микиту цікавили тільки думки інших про власну творчість. Він втомився від дописів, на шкалт : «Чудово», «неперевершено», «класно», і чекав реальних відгуків про власну поезію.
Нападки тривали декілька тижнів. Спочатку це була прихована критика, котра згодом переросла у особисті образи. Микита увійшов у кураж і його не можливо було зупинити. Кожного дня він залишав власні дописи на ресурсі, проте не отримав жодної відповіді. Ніхто не реагував на його коментарі, та більше – автори продовжували вихваляти його творіння.
Згодом він отримав листа від редакції : «Вітаємо! Перепрошуємо, наш ресурс не зможе видати Вашу збірку. Не засмучуйтеся!!! Натомість ми зможемо включити декілька ваших творів у місячник. Редактор з вами зв’яжиться по телефону».
Неочікувана новина повернула Микиті почуття відповідальності. Він розумів, що відмова від збірки стала наслідком його агресивних нападків. Проте, чому вони не відмовили йому повністю? Це свідчить про ігрову форму приниження чи про рівень його творів? Бажання йди до літературного об’єднання з кожним днем зростало. Юнак розумів, що тільки середовище професіоналів допоможе йому розв’язати власну дилему.
Від коментування чужих творів відмовився відразу після отримання листа. Старі дописи намагався видалити, але марно – система блокувала знищення будь-яких матеріалів. Це допомагало усвідомити цінність написаного слова. Також всі його нові публікації опинилися у вакуумі. Їх ніхто не тільки не коментував, але навіть і не переглядав. Подібна чудасія не давала спокою Микиті та гралася із його уявою.
Літературне об’єднання розташовувалося у підвалі багатоповерхівки на окраїні міста. Добиратися до нього було проблематично. Більшість містян взагалі не здогадувалися про існування такого соціального інституту. Хоча це навпаки зберігало свіжість думки від зівак і любителів відкривати для себе щось новеньке у житті. Тільки уявіть, якби літератори збиралися у центрі міста! Це привернуло увагу сотні людей. Вони б вслухалися у ніжні, грубі, екстравагантні рими майстрів слова. Кожен із них захотів би читати книги. Кожен із них прагнув би навчитися писати, як майстер на подіумі. Кожен із них підняв би неабиякий ґвалт і вбив би навіки інтимність слова. Тому літературне об’єднання не комплексує через своє розташування на окраїні міста.
У підвалі було прохолодно. Сирість роз’їдала стіни. Опаленням слугували труби та батареї пофарбовані у червоний колір. Держава подарувала літературному об’єднанню дев’ять кімнат, непотрібні меблі та трішки коштів, котрих не вистачало на комуналку, чай і воду. Після цього акту щедрості про організацію забулися. Приємно забулися – літературне об’єднання могло збиратися скільки завгодно, говорити про що завгодно і писати будь-яку критику. Вони знали, що їх голоси ніхто не чує, і тим паче не читає.
З дев’яти кімнат тільки три були придатні для перебування людей. Інші були заставленні мотлохом від ідеологічної літератури до дитячих лиж. У трьох кімнатах постійно відбувалися засідання. Вони були заставленні зручними стільцями та столами. Біля кожного із них можна було знайти чашки і книги. Це була єдина розкіш літературного об’єднання. Загалом для майстрів слова це було зручне кубло. Воно оберігало їх від повсякденності життя.
На одне із засідань поспішав Микита. Вперше його познайомив із літературним об’єднання шкільний учитель. Він був вражений юнацькою поезією. Подібну оцінку він отримав і від мастодонтів об’єднання. Проте згодом його твори більше критикувалися ніж підносилися. Із фізіологічним ростом зростав і натиск критики. Микиту це більше дратувало, ніж допомагало.
– Оце тобі і подарунок! – привітався один із талантів.
– Доброго вечора! Я вже гадала, що з вами щось трапилося. Чи ви образилися на нас підчас останнього засідання? – розпочала керівниця літературного об’єднання.
– Та ні. Більшість зауважень були слушними. Просто не було часу на творчість.
Микита не був готовий до подібної уваги. Раніше він не пропускав жодного засідання, проте не очікував, що з часом сам перетворився на частинку декору літературного об’єднання. Юнак вирішив поводити себе делікатно, тому чемно відповідав на всі запитання та й сам розпитував про останні новини.
Форма заходу не змінилася. Кожен по черзі декламував вірші, читав прозу, розповідав історії успіху чи кумедні випадки. Прослухавши декілька осіб Микита був вражений. Він зрозумів, що не дарма критикував у мережі писак. На літературному об’єднанні панував вищий рівень володіння слова, проте він не почув помпезних вихвалянь. Нікому не присвоювали титули, зате гарно вимазували багном за русизми, ляпи та недолугі хиби.
Дочекавшись своєї черги Микита повільно прочитав власну поезію. Здавалося, що у нього не тільки ноги, але і язик тремтів. Витримавши паузу та поглянувши в очі присутніх він промовив.
– Дякую. Нещодавно мені запропонували опублікувати власну збірку поезії на добрих умовах. Згодом пропозицію змінили на публікацію близько десяти віршів у солідному журналі. Через декілька днів я отримаю авторський примірник журналу. Сьогодні я прочитав вам твори, котрі власне і опублікуються. Проте мене бентежить одне питання. Чи можуть одну людину оцінювати наскільки по-різному?
Товариство було здивоване, і поезією, і щирою промовою. Ніхто не хотів говорити. Кожен переводив погляд на іншого. Розуміючи власну відповідальність піднялася керівниця літературного об’єднання. Вона говорила повільно, добираючи кожне слово.
– Таланти бувають різними, вони як дорогоцінне каміння. Без ювелірного обробітку важко угледіти діамант, що стане окрасою будь-якої жінки. Загалом всі люди є талантами. Але над кожним із них потрібно працювати. Величні самородки є колосальною рідкістю і їх можна перелічити на пальцях однієї руки. Нажаль, я не зустрічала їх…
Жінка підняла чашку із чаєм та відпила. Вона знову поглянула Микиті в очі та продовжила :
– Я вже вам говорила не одноразово, що над талантом потрібно працювати, шліфувати грані. Проте, якщо цього не робити то матеріал грубіє, втрачає свої властивості. Я постійно була не задоволена вашою поезією, намагалася дати пораду та критикувала вас. Це робили й інші. Але тоді ви мені подобалися. Кожного засідання ви читали все кращі і кращі твори. Ви зростали і цьому не можна було не радіти. Мені тільки шкода за зайву грубість підчас критики. Проте це моя хиба, котра наполохала вас. Сьогодні ви нас вразили, нажаль неприємно. Проте ви ще молоді. Викиньте дурість із голови, ніколи не поспішай друкуватися.
Зал кивав головою. Одна жіночка обняла юнака та промовила :
– Що б тобі не говорили ти великий молодець. Але шліфуй талант.
Микита підсвідомо чекав такої розв’язки. Він розумів, що став жертвою масової культури.
Після закінчення засідання до нього підійшла керівниця літературного об’єднання. Вони залишилися єдиними у кімнаті.
– Не всі хто тебе б’є є твоїм ворогом, – проголосила власну істину жінка
– І не всякий хто тебе хвалить твій друг, – відповів юнак.
– Добре, що твої вірші будуть надруковані. Це буде для тебе гарним стимулом. Проте через кілька років, коли ти їх читатимеш то більше глузуватимеш із себе. Це не твій рівень поезії.
– Я був розчарований, тому вирішив випробувати власні сили у мережі. Мене підкупили лестощі учасників і я забув всі ваші поради.
– Людину розвиває критика, а не пестощі.
Розмова продовжувалася близько години. Микита занотував поради та ближче пізнав основи поетики. Він пообіцяв приходити на кожне засідання літературного об’єднання.
Через декілька днів Микита отримав авторський примірник місячника від «Рифмача». Він поспіхом відкрив зміст і розпочав шукати на якій сторінці опублікована його поезія. Переглянувши його втретє він так і не знайшов власні ініціали. Юнак був збитий з пантелику. Якщо вони не опублікували його твори, то чому надіслали авторський примірник? Гортаючи журнал він знайшов цікаву статтю : «Декаданс краси. Мертва поезія чи про що пише молодь». У ній жорстко критикувався кожен витвір Микити. Автор розбирав по слову всю будову. Конструктивна критика під кінець статті переросла у особисте цькування юнака. Разом із його постаттю атаку зазнали, ще декілька писак, проте Микита їх не знав. Із тексту йому запам’ятався тільки епілог, котрий на його думку не мав жодного відношення до статті:
«Кожен учасник спільноти «Рифмач», що безпідставно критикуватиме інших членів спільноти буде морально засуджений. Редакція журналу буде детально критикувати його твори у власному виданні. Також автор, котрий цькує інших позбавляється права публікації власних творів. Всі ці нюанси детально прописані у правилах співжиття у нашій інтернет спільноті. Ми творці власного світу вихваляння та процвітання».
У голові пульсувала злість. Микита важко видихнув, завмер на декілька хвилин і з усмішкою на обличчі закрив журнал. Він вирішив забутися про інтернет ресурс.
Прогулюючись містом Микита зустрівся із Марією. Вона ледве пересувалася тягнучи поперед себе великий предмет замотаний чорною тканиною.
– Привіт! Допомогти? – і не чекаючи відповіді Микита взяв у дівчини дивний предмет. – Що це ти несеш?
– Дякую. Контрабас…
– Контрабас?
– Так, я вирішила навчитися грати на ньому. Це так круто бути частиною музично оркестру…
Марію вже було не зупинити. Вона розповідала про величність інструменту та складність гри на ньому. Микита тільки слухав, він був захоплений життєвою енергією дівчини.
– Між іншим, а як у тебе із видавництвом збірки та критикою твої творів?
Микита трішки замешкався, а потім відповів :
– Без критики світ був би примітивний, а перша збірка ще попереду.
с. Хацьки, Січень 2017
