Егоїстичне кактусеня
У країні пурпурових квітів та малинових лісів, на піщаному пагорбі, красувався молоденький кактус. Він був високий, худющий та із задиркуватим характером. Усі жителі потерпали від його гостренького язичка. Кактус дорікав тополі, що висока, траві що зелена, а помаранчевим бджілкам, що літають та сідають на гачкуватий носик.
Ніхто у лісі його не любив. Навіть мурахи оминали зелені колючки та відвертали голови, коли проходили повз нього. Напевне, ще й боялися. А Кактусові було байдуже, надягне скоса капелюха, і починає співати образливі пісеньки про лісових жителів. А тільки, хтось відгукнеться на клич то він сильніше затягне власну арію. Та й так гучно, що в усіх закладало вуха від того виття.
Одного разу він прокинувся зранку від шуму. Обернувся увсебіч і нікого не побачив. Вдруге закрив очі, і тільки-но почав поринати у сон, як з боку почувся гучніший тріскіт, а в голові мелькнула думка : «виспався»!
Кактус позіхнув і розпочав шукати поганця. Поглядав у небо, далечінь на сусідні дерева, проте так і не знайшов ранішнього капосника. Опустивши голову до низу, побачив, як крізь земну шкарлупу прорізався пагін. Спочатку показався тендітний стовбур, потім листочок. Рослина граційно тягнулася вгору.
– Вилупилося! – промовив кактус.
– Ви-лу-пи-ло-ся! – відповіла рослина.
Це була жінка. Її ніжний голосок вразив кактуса. По його колючках пробіглися мурахи, і він зніяковів на секундочку, а потім відповів :
– Це ти вилупилося! Родилося зранку, тепер ні сну, ні спокою. Та хто ти така, що вирішила поселитися зі мною серед пісків?
Рослина продовжувала підійматися вгору. З’явився другий листочок. Він був гостренький та скручений трубочкою.
– Я? – перепитала вона. – Не знаю, звідки ж мені знати. Щойно, я була насіниною, а тепер… – Вона зітхнула і продовжила. – а зараз я невідомо, що.
– От, по-таланило, так по-таланило. Тепер буду ділити пісочницю із безрідною бур’яниною. І звідки ж ти взялася?
Кактус був злий, зеленіший ніж, зазвичай. Ніхто до цього і близько не наближався до нього, а віднині все змінилося. Гляди, ще через кілька днів і весь пагорб забуяє травами. І кому потрібний такий клопіт. Від бур’янів одна шкода. Вони вбирають поживні речовини, залишаючи каміння.
– Вітер! – коротко відповіла вона. – Я ніжилася у лоні материнських квітів. Бджілки збирали нектар, а поряд співали птиці. Це було блаженство. І раптом різкий порив суховію відірвав пелюстку із моїми братами і сестрами, та поніс на південь. Я єдина опустилася на пагорб, втративши всі зв’язки із ріднею.
Кактус щось бубонів під носа. Він був засмучений появою незнайомки. А вона тим часом зростала. Її листочки розкрутилися, і їх доповнили дзвіночки. Спочатку один дзенькнув, потім інший і так поки не з’явилося вісім білих дзвоників. Від маленького поруху вітру вони колихалися, вдарялися і зачаровували, як маятник гіпнотизера. Кожен із них відповідав окремій музичній ноті, разом вони складали октаву. Спочатку дзвоники грали розрізнено, проте згодом розлилися мажорними акордами по-лісі. Почувши їх звучання неможливо було не зупинитися, не затаїти подих, не прислухатися до веселих квіткових переливів.
Ранкова чудасія пробудила життя довкола. Кактус нахмурив лоба. Склав руки у боки і намагався пересвистіти медову мелодику. Набирав повен рот повітря, скипів, кричав, гаркав та не подолав музики. Біля пагорба зібралася лісова братія і зачаровано вслухалася у переливи. На кактуса ніхто не звертав уваги, начебто його й не існувало.
Дзвін долинув до небес і привернув увагу хмаринок. Вони скупчилися над пагорбом і ловили кожен звук та танцюючи у такт із музикою. А досягши піку радості розродилися теплим і солодким дощем на лісових жителів. Весняні каплі підкреслювали торжество моменту та підштовхнули громаду до запальних танців.
– Конвалія! Конвалія! Весняна квітка принесла тепло, – вигукували дерева.
І враз вітер затих. Дзвіночки зупинилися, а дощ ще з більшою силою почав хлюпотіти. Братія відхекувалася від запальних танців. Музику замінила свара кактуса.
– Ідіть всі геть! Чуєте, це мій пагорб! Пане Дощику зупинись! Я не хочу купатися ні в теплій, ні в холодній воді. Ви вб’єте мене своєю вологою, кляті егоїсти! Музики Вам захотілося? То слухайте мої лайки.
Кактус не зупинявся. Він розпочав придиратися до кожного, і лісове товариство розчинилося у чагарниках. На пагорбі залишилась лише конвалія. Їй не було куди йти. Дощик побіг далі, пообіцявши, що ніколи не прийде до злого кактуса.
– І, щоби нікого я не бачив. Зіпсували ранок співами! Всіх вовків перелякали власним виттям.
Кактус бубонів, ніяк не міг заспокоїтися. Конвалія мовчала. Вона не розуміла, що зробила не так, і чому розлютився її сусід. Невже мелодика погана? Так, чому тоді всі танцювали? Я тільки народилася, а вже не розумію світу. А що ж буде далі?
Кактус скоса позирав на співмешканку. Тільки вона погляне на нього він опускає погляд до низу, і навпаки. Вони не могли дивитися одне одному в очі. Між ними закралося сором’язливе непорозуміння.
Впродовж кількох днів вони не розмовляли. Навкруги панувала суцільна тиша. Це було найдовше мовчання кактуса. Конвалія також намагалася не подавати звуку. При боковому вітру вона силою стримувала дзвіночки від співу.
Літо. Із втечею дощика ліс охопила спека. Сонце опікало хутряні шубки, листочки та пожовклі голки хвої. Тварини масово вирушили до річки, а дерева і трави все глибше заривалися коріннями у землю шукаючи вологу. Єдиний кому симпатизувало сонце був кактус. Його задоволенню не було меж і він став привітнішим і люб’язнішим. Навіть наважився поговорити із конвалією. Розпитував про її походження, враження та музичну освіту. Він навіть вибачився за свою поведінку.
Сміливіше позираючи на неї він побачив її кволість. Вона стала в’ялою, втратила життєву енергію. Конвалія була позбавлена радості на його переконання.
– Як можна бути таким сумним у сонячний день! – промовив кактус. – Можливо ти захворіла? Я, наприклад, лікуюся сонячною енергією. Чим більше моє тіло прийме тепла, тим краще я себе почуваю. А от волога мене роз’їдає.
– Вода… – суха промовила конвалія та повторила. – Вода.
– Вода! Точно! Це все дощ. Коли ти народилася пустилися холодні краплі з неба, і вітер. У тебе застуда, але ти не переймайся, через кілька днів все мине. Віддайся сонячному промінню і воно тебе неодмінно вилікує.
– Ні! Я хочу води! Мене не вистачає вологи, – хрипіла конвалія.
– Та ти не розумієш, що верзеш – то все хвороба.
Кактус надув губи і відвернувся. Він намагався дати їй пораду, а вона внадилася : води, води, води. Надмірна вологість шкідлива. Коли я був кактусенням, мені дід розповідав, проте як вбиває вогкість. Які ж дурні ці квіти.
Прокинувшись він побачив зів’ялу Конвалію. Її листочки опустилися, а дзвіночки безладно лежали на піску. Він злякався – подумав, що вона мертва. Враз, і його колючки обсипалися.
– Квітко, що з тобою!
– Води…
Ранок був сухий. Вранішня роса випарувалася із першими сонячними промінням. Спека наростала.
Вона вмирає і хоче води. Це ж доконає її, чи ні! Можливо, не всіх вона убиває. Але ж де її дістати?
– Води! Води! Пожежа! – репетував кактус. – Мурахи принесіть води! Не для мене, для квітки! Врятуйте її.
Мурахи проходили строєм поряд і угледіли, як припала до землі конвалія. Вони не чули заклики кактуса, а самостійно побігли до річки. Зірвали осинові листочки і ними почали носити воду до піщаного пагорба. Шлях був далекий і сонечко випаровувало воду, не лишаючи і краплі для квітки.
– Дощику, – марила Конвалія.
Це почули мурахи і чимдуж побігли до річки. Вони просили птахів знайти хмарки із дощиком та полити Конвалію.
Кактус репетував. Його крики пронизували округу, проте ніхто не поспішав на допомогу.
Раптом із заходу почав дути гарячий вітер.
– І ти хочеш її вбити! – кричав до суховія кактус, проте він не відповідав.
Вітер посилився. Обпікав розжареним повітрям листочки. Конвалія помирала, а він не знав як цьому зарадити. І в мить йому спало на думку пожертвувати собою. Кактус підійняв опалу колючку і пронизав нею себе. З під зеленої оболонки виділилися крапля води. Він загнав її глибше, із його глибин ринув холодний, рятівний струмочок. Води було обмаль, але вона подарувала надію на відродження життя.
– Бах! Бум! Тарам-па! – з далечини долинами басові звуки грому.
Блискавка розтинала небо. Кактус затих, напевне злякався. Вітер зупинився та з неба посипалися краплі дощу, вони омили Квітку від літньої спеки. Вода хлюпотіла день і ніч.
Конвалія ожила. Її тендітна спинка вигнулася до неба. Листочки набралися зелені та стали пружними, а дзвіночки. Білі дзвони музики струсили із себе піщані крихти та налилися музичними співами. У лісі розпочалися найбільші танці за всю історію. Вони зібрали всіх жителів.
Кактус мовчав. Йому не подобалося товариство, ґвалт, дощик. Він все це стерпів для того, що Конвалія знову ожила та росла поряд із ним.
– Чому ти не танцюєш? – запитала квітка.
– Я не вмію…
– Забуть про все, відайся музиці! Ми нічого не вміємо, коли про це думаємо.
У кактуса довго нічого не виходило, але під кінець він спіймав ритм і поринув у світ музики.
Конвалія і кактус стали друзями, а піщаний пагорб заполонили інші квіти, котрі до цього оминали колючого пакосника.
с. Хацьки, лютий 2017
