Зиґзаґи надій
Непроглядна темінь, задуха та сморід сірки чи, можливо, тухлих яєчок. Ніколи не гадали, що пекло знаходиться у підвалі церкви? Хоча, де йому ще бути, як не у освячених підземеллях. Раніше у них четвертували, колесували, здирали шкіру, дробили пальці і співали псалми, щоби почути «відрікаюся», «повертаюся», «пробачте». Крики пронизували цеглу, руйнували каміння, ретранслювалися по Європі через золоті наконечники хрестів. Їх чули всі, а поряд знаходився писар із срібним каламарем і витонченим пером та просив повторити. Слух слабкий, акустика погана. Вони відчували лишень передсмертні подихи агонії і потім записували : «Бог простить, Петро до раю пустить». Чи, можливо, іншу срань шкребли. Байдуже.
Хрипкими дубовими сходами спускалося двоє чоловіків. Першим йшов згорблений дідуган із свічкою – отець Іван, батюшка, преподобний чи просто хороша людина. Кожен називав на свій лад. А йому подобалося – Івасик, проте не солідно так називати архімандрита Покровської церкви. Він мав густе смоляне волосся та рідку бороду. Жоден сивий волос не осквернив чуба. І це у його вісімдесят два роки. Погляд був сірий, хижий, а обличчя всіяне кров’яними пухирцями. Руки трусилися і вогник свічки стрибав разом із ними.
– Електрика, лампи, прогрес, – чули про це?
– Юначе, Церква сучасніша ніж вам здається! – спокійно відповів на дорікання служитель. – Світло шкідливе!
– Як зламаєте шию на сходах, тоді і дізнаєтеся про шкоду.
– Свіча горить не для моїх очей. Я старий і сліпий, у день слова не прочитаю. За сорок років вивчив підземелля, церкву, місто та їх жителів. Більшого мені й не потрібно. Мене веде Господь та віковий досвід.
Чоловіка позаду звали Артемом. Почувши слова служителя, він дістав з кишені телефона та ввімкнув ліхтаря. Світліше стало тільки у душі і він почав пильніше вдивлятися під ноги.
Підземне царство було просторе. Стіни підпирали кам’яні хрести. Раніше вони слугували надгробками, а зараз є світовими реліктами схованими у церкві. Поряд із ними красувався великий дзвін. Біля нього стояли величезні дерев’яні скрині із залізними опорами. Чоловік спробував було відкрити одну із них та отець, почувши скрип ляди, обернувся до нього.
– Цікавість згубна риса, – промовив він. – Ви отримаєте тільки одну річ, про яку домовлялися заздалегідь. Церква не готова відкрити інші секрети.
Чоловік мовчав. Виправдовуватися було зайвим і недолугим.
– Для освітлення приміщення потрібно сто сорок дві свічки. Інколи їх замінювали двадцять шість факелів. Для них збереглися ржаві тримачі. Підземелля використовувалися як винний погребок, бібліотеку та для захисту населення. Кожна епоха дотримувалася своїх збочень.
– А в наш час?
– Запустіння і розруха. Підземелля – часовий схрон. Ми наповнили його реліквіями, законсервували і успішно забули, – продовжував старий. – Наше підземне царство навіть має потаємний хід. Історики пишуть, що він простягається на сотні кілометрів. А насправді це дев’ятсот вісімдесят два кроки. Він проходить під річкою та веде у готель «Глас». Раніше там був єврейський трактир Теодора Мойзека. До нього часто навідувався настоятель, щоби скуштувати гіркі наливки життя.
Очі призвичаїлися до темноти і краще сприймали предмети. Страх загубитися зник. Він завжди розвіюється бодай щось можна чітко розгледіти. Цим «щось» був елегантний портал у формі арки, оздоблений зміями, грифонами та виноградною лозою. На вершині знаходився орел, що дивився у далечінь. Зодчий, котрий виводив його із ґраніту добре потурбувався, щоби можна було розгледіти кожну пір’їну. Шкода, що у темноті він більше схожий на опудало і ніяк не на величного птаха.
– Раніше у цьому приміщенні зберігали освячену олію з Єрусалиму, вина з Анатолії, лампади із Єгипту та купу всякої всячини.
– А нині? – запитав Артем.
– Похований один із настоятелів. За десятки років він вріс у стіни церкви і було б святотатством поховати його за межами.
– А зараз ми помолимося за його святу душу? – іронічно запитав Антон.
Почувши це, служитель грізно зиркнув на нього. Вже хотів вилаятися і тільки святі стіни стримали його гнів.
– Ми на місці, – мовив служитель, стиснувши зуби. – Ви не передумали на рахунок реліквії?
– У світі існує мільйони артефактів пов’язаних із раннім християнським культом. Більшість із них фальшиві та й не дивно. Впродовж середніх віків кожна церквушка продукувала христову кров, плоть, тканину та одяг і їх купували. За моїми підрахунками у світі існує понад десять тисяч святих Граалів, десять тисяч і жодного справжнього. З одного із них я п’ю молочко перед сном.
– Аби предмет викликав підозру ми б не зустрілися сьогодні. Та і якісна фальш дає прибутки. Згадайте історію з Туринською плащаницею[1].
Артем промовчав. Старий говорив правду – неважливо, що за предмет, важливо вміло його підготувати до продажу. Церковні мощі не потребують роздачі флаєрків біля ТРЦ, головне переконати прихожан, що вони зцілюють від хвороби, а краще від усіх болячок. Навіть тих, які ще не вигадали бактеріологи.
Старий обережно висунув камінь із кладки та дістав згорток.
– Гроші я отримав, тому обійдемось без прелюдії з язичком.
Чоловік розгорнув тканину і посміхнувся.
– Приємно працювати із відповідальними людьми. Для чого ви продаєте її? Вона має більшу ціну.
Старий мовчав. Він не хотів прощатися із реліквією, але це лише предмет. У світі існують речі й дорожчі.
– Тримайте візитку. Це найкращий лікар і він вміє тримати язика у роті.
– Звідки ви дізналися? – здивовано поглянув і запитав служитель.
– Штучні речі у часи спокою не продаються…
– Вони обмінюються на щастя.
***
На кам’яному схилі над річкою виднілася композиція культових споруд. Найбільшою була церква із трьома вежами. Вони були схожі на готичних красунь, проте їх шпилі були зодягнуті у мавританські бані : пузаті, низькі та срібні. Дві вежі були близнятками, а третя гордовито випирала над ними. На ній було установлено з десяток дзвонів різних розмірів. Найбільший із них своїм баритоном розливався на кілька десятків кілометрів. Його використовували лише на великі свята і у надзвичайних ситуаціях, як от напад монголів, східних переселенців чи валютної скачки. Останнє траплялося частіше.
Церква була розмальована рослинними орнаментами. Міфічні листочки залишили свої відбитки на білому фоні церкви. З боку до веж були прибудовані мінарети. Храм був переплетом східних і західних традицій, а яблуневий сад весною взагалі навіював думки про японську легкість і буддійську мовчазливість.
Спочатку був побудований костел, через пару століть під тиском кочовиків він перетворився у мечеть, а згодом у православний храм. Кожна зміна лишила свій слід на споруді та культурі храму. Головною особливістю було те, що зміни були у назвах і формах культу, а все інше залишалося непорушним. Все це випрацювало культуру хреста та півмісяця. Більше того, у храмі завжди можна було почути намаз, месу чи православну молитву і це нікого не бентежило. Кожен стежив за власним Богом і не заглядав до іншого за пазуху.
Навколо Покровської церкви розташовувалися господарські будівлі, каплиці та компактне кладовище, що більше нагадувало сад епохи Ренесансу. Загалом, на пагорбі раніше розташовувалося місто, а церковна площа була міським центром. Все змінилося – ратушу розтаскали на каміння, металеві стрижні адміністративних будівельних вирізали, люди ж оселилися у долині річки.
Весь комплекс обіймав земляний вал. У деяких місцях він сягав десяти метрів. На його схилах не було крові, руїни чи залишків війни. Натомість на зеленому простирадлі квітнули кульбаби. Це були далеко не єдині квіти на пагорбі.
Біля храму поралася дівчинка, поливала квіти та розмовляла з ними. Їй було не більше десяти років. Мала золотаві кучерики та зеленкуваті очі. Обличчя було бліде, хоч і пашіло життєвою енергію. Вона цікавилася всім та могла розглядати жуків впродовж кількох годин. Вважала, що жуки охороняють жоржини від джемів, котрі хочуть їм нашкодити. Більше ніж жуків і квітів полюбляла метеликів з блакитними крильцями та жовтогарячими крапками. Шкода, що у серпні вони зникають і на жоржини сідають тільки карі мотилі. Вони чудові, проте не улюблені.
Крім дівчинки ніхто не займався квітами. Церковний квітник був місцем її творчості і навіть настоятель запитував у неї дозвіл, щоби зірвати троянду, хризантему чи жоржину. Доторкатися не можна було тільки до шафрану. Дівчинка берегла його від усіх і дуже трепетно до нього відносилася. Такі ж білосніжні квіти росли на могилі її батьків.
Звали її Мариною чи Марою. Побачити можна було лишень зранку, працюючи. Вона завжди ходила у вишневій сукні із кольоровими заплатами. Інший час вона проводила із настоятелем, у молитвах чи читаючи книги.
Дівчинка втомилася і присіла на пні біля квітника. Згодом до неї підійшов настоятель.
– Жовті жоржини розквітнуть до Спаса?
– І Блакитні, помаранчеві та пурпурові. Аби тільки ніхто не позламував і не потоптав.
Настоятель тепло посміхнувся.
– А краще поставити огорожу, металеву, дерев’яну з колючками. Щоби їх не ображали, – швидко протараторила дівчина.
– Якщо вони будуть закриті, то хто ж ними буде милуватися. Квіти створенні, щоб дарувати радість і посмішки. Бог створив для цього й людину, проте більшість забулися, а твої квіти нагадують їм про це.
– Дійсно, – відповіла Мара. – Я буду тільки пильніше стежити за ними.
На обличчі настоятеля Іоанна розтанула посмішка. За останні роки він став не тільки її духовним наставником, але й мамою, татом, старшим братом і молодшою сестрою. Всі інші не звертали увагу на дівчинку. Їм було байдуже, тоді як Іоанн і дня не міг жити без її погляду та подиху.
– Сьогодні після вечері і молитви завітай до мене у південну вежу.
– Добре.
***
Артем був задоволений. Він щойно переміг у релігійній лотереї з чужими правилами, котрих, до речі, не знав. Одного вечора він зателефонував щоби вивідати інформацію про мідний дзвін XVII ст., а йому запропонували унікальний релікт первісного християнства. Сума значна, раніше Артем ніколи не платив скільки за реліквію, але це було варте того.
Повернувшись додому, він дістав згорток із дипломату. У шовковій тканині була загорнута книга. Вона була зодягнута у товсту шкіряну палятурку. Мабуть із телятини, подумав про себе. Книга мала близько ста сторінок – пожовклих від часу, насичених воском та потом. Написана арамейською, що тільки придавало їй цінності. Артем погано читав цією мовою, проте дещо осилив : «Записи про Східну подорож», «Андрій», «Скіфія», «Прокляття». Мову вивчав поверхнево, для кращих торгів на антикварному ринку. Ще при першій зустрічі із служителем попросив декілька фото книги, щоб краще зрозуміти товар. А сьогодні чекав плодів своїх дій.
За допомогою ноутбуку зв’язався із другом, що вільно розмовляв Арамейською. Декілька днів назад він надсилав йому фотографії для перекладу. На екрані з’явилося руде обличчя із ластовинням.
– Привіт Бахеку! Як успіхи? Операція завершилася успіхом, тому завтра додам інші фото.
– Привіт! Ти знайшов вартісну річ. Можливо унікальну. Це опис Північного Причорномор’я І-ІІ століття, вже нашої ери.
– А хто автор?
Антон довіряв Бахеку через його німецьку педантичність. Якщо справа стосувалася книги, то нікому іншому не можна довіритися. Чоловік знав дев’ятнадцять мов, дванадцять із яких мертві. Книги не читав, а пожирав. Мав колекцію середньовічних манускриптів і ще його дуже нудило від сучасної поезії. При звуках «кавових одкровень» його мозок відключався. А СучЛітів називав – «сранописцями», що загубилися серед прекрасного.
– Якийсь релігійний фанатик. Важко будувати судження на трьох сторінках тексту. А що показав радіовуглецевий аналіз?
У Артема був доступ до сучасної лабораторії, тому перед купівлею органіки обов’язково перевіряв її датування.
– З датами ти вгадав. Не раніше І-ІІ століття. Буду подавати її у церкві, як один із ранніх зразків нового завіту. Публіка полюбляє подібні речі. Додам історію про декількох святих, Папу Римського, Константинопольського патріарха і перемішаю любов’ю до ближнього. І все, публіка готова. Я давно шукав подібну річ.
Бах посміхався. Його завжди цікавило, як Антону вдається контролювати ринок антикваріату та заодно приторговувати ним у церкві, скуповуючи душі паломників.
– Опрацюєш за місяць сто сторінок? – запитував Антон. – Оплата, як завжди.
– За три тижні, а то й менше. Мова Христа буяє у моїй голові
Артем відключив зв’язок. Завтра важкий день, потрібно добре виспатися, а для сну слід випити чогось міцного. Шкода, що книгу не можна показувати у місті. Та байдуже – всі релігійні жопи однакові.
***
Південна вежа мала чотири кімнати. У одній із них мешкав настоятель Іоанн. Апартаменти розташовувалися не надто високо і не дуже низько. Всі його попередники обирали кімнату під небом. Вони були молодшими і не так нили ноги від ходьби. Інколи він підіймався до купола, щоб подивитися на зорі та отримати відповіді на запитання. Проте останнім часом це рідкість.
Простора кімната, зазвичай, її використовували для навчання. Вікна дивилися на схід і на захід, а це забезпечувало комфортне читання у будь-яку пору дня. А якщо приспічить поніжитися із книгою вночі, то для цього над столом висить мідна люстра у стилі бароко. Вона була родзинкою приміщення.
Під стінами розташовувалися скляні шафи із книгами. З боку біля них дубовий стіл та стареньке ліжко. На цьому розкіш закінчувалася. А що ж ще потрібно для щастя?
Іоанн вечеряв і у кімнаті відчувався запах запеченого гарбуза та ягідного компоту. Найбільше йому подобався напій із яблук, слив та абрикос.
Легкий стукіт у двері і до кімнати увійшла Мара.
– О, я вчасно, заодно з вами повечеряю. І що смачного в м’ясі?
Старий мовчав. Він радів появі дівчини і вже приготувався слухати її проповідь. Вона завжди бунтували проти меню приходської столової.
– Невже людям не шкода тварин? А якщо жаль, то чому вони їх їдять? Вчора я непомітно від кухарки відкрила клітку з кроликами, щоб вони втекли. А пухнастики нікуди не пострибали. Невже вони не розуміють, що їх чекає?
– Розуміють. Всі ми все розуміємо, проте мовчимо і не споглядаємо трагедії.
– Аби розуміли, то сьогодні не було б котлет на вечерю.
Іоанн слабко розумівся на жіночій психології, а від дитячої взагалі далебі тримався. Мирське життя у нього не вдалося, тому у сорок років він вирушив на пошуки Бога. А знайшов маленьку дівчинку, яка залишилася самотньою у світі. Проте, як розповісти їй тонкощі дорослого життя він не знав. А коли справа стосувалася тварин настоятель взагалі брався за голову. Хоча так цікавіше жити.
– Пригощайся гарбузом. Котлетами тебе спокушає диявол і ти – молодчинка, що не вживаєш їх.
Мара пригорнулася до настоятеля і швидко наминала смаколика та запивала компотом. Тільки коли дівчина наситилася Іоанн продовжив розмову :
– Ти була сьогодні у лікаря?
– Так. Він знову хоче, щоби я пила червоні пігулки. Говорить : «вони тобі допоможуть заснути та заспокоїтися». Таблетки гіркі і фарбують язика чомусь у жовтий колір. Я не хочу їх пити! – протестувала Мара.
Старий спокійно подивився на дівчинку і посміхнувся.
– Ти сказала йому «дякую»?
Дівчинка зашарілася. Вона не пам’ятала.
– Напевне, «ні» точно сказала, а потім грюкнула дверима, – Мара опустила очі. – Я не хотіла, то все вітер. Так трапляється, коли відкрите вікно.
– Завтра сходиш до лікаря і повернеш йому пігулки. Вони коштують шалених грошей, а заодно попросиш вибачення.
На обличчі Мари вибухнула радість.
– То мені більше не потрібно буде їх пити? Взагалі?
Іоанн кумедно підморгнув бровою. Цей жест дуже подобався дівчинці
– Це мені допоміг Святий Миколай. Щоночі я молилася йому, щоб він позбавив мене бесід із лисим лікарем та потреби пити пігулки. А найбільш я просила у нього зцілення. До ранку я читала молитви, котрі ви мені давали, тому погано спала. Лікар цього не розуміє.
Старий був здивований одкровенням. Він вважав, що дівчині потрібно більше спати та відпочивати, а не читати молитви. Мара з першого дня перейнялася вірою і вибити її з неї було неможливо. Всі не зрозумілі речі вона пояснювала божественними провидіннями.
– Миколай завжди допомагає маленьким дівчаткам. А ще він допоможе тобі вилікуватися, проте не у стінах церкви, а у лікарні. Завтра ти поїдеш у інше місто і, якщо все буде добре, через два чи три місяці повернешся. Я чекатиму тебе тут і обов’язково писатиму.
– Я не хочу нікуди їхати! – відрізала дівчина. – Лікарі не розуміють мене.
Старий готувався до супротиву Мари та тяжкої бесіди, тому почав довго вмовляти і переконувати дівчину поїхати. Вони не чули одне одного. Іоанн хотів врятувати Мару будь-якою ціною. Хвороба прогресувала. Щодня вона пожирала частинку дівчинки. Надмірна релігійність рятує душі, але ніяк не тендітні тіла. Все було готове до подорожі і він був впевнений в успіху операції. По іншому не могло і бути, адже на стороні Мари Миколай. Святий Миколай.
Дівчинка не розуміла всього. Мара хотіла залишитися у рідних стінах, біля старого. І, раптом, настоятель зраджує її. Відриває від себе. Випроваджує її подалі від себе. Вона не знала, що говорити і тільки крикнула :
– Ви мені не мамка, не наказуйте мені робити те, чого я не хочу.
А потім грюкнувши дверима втекла з кімнати. Затяжна розмова перенеслась на ранок.
***
Пошуки селища для почину тривали не довго. Артем відкрив карту Полісся, поглянув на автомобільне сполучення, лісистість місцини та кількість жителів. Віруючих повинно бути не забагато, адже масовість думок швидко розкриває тонкощі шоу. У великих містах подібні акції ще й привертають увагу «заробітчан» у синіх кашкетах із зірочками. Краще оплати пивко одному, чим отримувати лящі від кожного та ще й щодня по-писку.
Найголовніше – домовитися із пузами у рясах. Вони рішають все, хоч інколи не у твою користь. Їм хочеться більшого, а я пропоную Божественне дякую та кілька срібників чи злотників. Все залежить від шарму храму та його розміру і, так, у даному випадку розмір має значення. Особливо, якщо це величина дзвонів, що будуть закликати округу.
Омивши автомобіль багном, а нерви спиртом, Артем доїхав до першого місця призначення. Ну, не зовсім доїхав. Його червону таратайку притаскав зелений гігант, гордий «москвич». Він, на відміну від Део, знав розмір Поліських озер і умів із них виринати.
Церква була дерев’яною. У цьому селищі все було виготовлено із дерева. А такий матеріал уміє зберігати традиції та таємниці. Оповита легендами споруда кінця ХІХ ст., була доповнена не менш легендарним рукописом. Історія книги проста і доступна місцевому люду.
Артем вигадав доволі душевну і популярну преамбулу чи піар-хід до книги. Все зводилося до історичного минулого, пов’язаного із Київськими князями. Їх любили всі, особливо, якщо підсолоджувати оповідками про зв’язки Ярославичів із селищем Кутені, де і півні до ХХ століття боялися кукурікати.
Київські князі були дуже набожними особами та тримали із собою бібліотеки із святими одкровеннями. Більшість книг були знищенні католиками, Наполеонами та німецькими пройдисвітами. У світі зосталося кілька манускриптів, а його книга унікальна ще тим, що за допомогою неї хрестили князів. Яких саме, краще не згадувати. Та й хто їх знає тих властителів по іменах. Головне, що вони канонізовані за свої діяння, а оточуючих врятують за подаяння. Розмір останнього визначає селянин, а він то знає, що за ним слідкує Бог. Всевишній то може, й простив за дріб’язок, тоді ж як сусід запам’ятає жлобство на все життя. Тому суми летіли чималі та й прямо до ящичку з хрестом.
Після князів книга потрапила до козаків : спочатку у Суботові пилилася, потім з Сірком ходила, а згодом козаки за ним носили. Унікальна реліквія, гріх не перехреститись.
Шоу проходило спокійно. У храмі лунав лише шепіт прихожан, кожен із яких дофантазував власні деталі. За всіма діями наглядали отці, а Артем тим часом гуляв проліском і чекав результатів.
Раптом до нього зателефонував Бахек. «Дивно» подумав Артем, минув лишень тиждень.
– Привіт, як успіхи? – запитував Бахек. – Вже розпочав гастролі?
– Так! Сьогодні перший день! Дияволом не прозвали, убивати не збираються. У тебе є новини? Ти прочитав книгу?
– Все виявилося простіше, ніж я гадав. Це мемуари Андрія Первозваного. Пам’ятаєш такого?
– Ага, покровитель слов’ян, російського флоту та передвісник Києва.
– Лишень до Києва він не дійшов!
– Тобто! – здивовано викрикнув Артем.
– Це записки про східні мандри Андрійка. У них він описує свої подорожі та пригоди. Нічого цікавого. Він пише про несприйняття світом християнських цінностей. Говорячи сучасною мовою, його «посилали на …, а він повертався». Крайньою точкою було місто Ольвія, у якому він прожив два дні і рушив назад у Тіру, а згодом у Фракію. Які там цікаві словечка про сарматів та греків він говорить. Це не книга, а мрія ґречного філолога.
Артем був шокований. Ні, не християнськими новинками, а книгою. Вона була унікальнішою, ніж він гадав. Байдуже, що там написано, головне, хто це написав.
– Так це відкриття тисячоліття! Із цією книгою можна стати мільйонерами, ні, мільярдерами за один день. Згадай, який переполох вчинили Кумранські тексти, знайдені біля Мертвого моря.
– Шукай банк який прийме твої заощадження. Більше всього цю срань написав не Андрійко. Правильніше говорити, навіть намалював.
– В якому сенсі? – Артем не розумів ні слова.
– Це не книга, а копірка. І її зробила особа, котра ні слова не розуміла арамейською. У деяких місцях намальовані взагалі не зрозумілі слова. Книга про Андрійка, написана, швидше його ворогом, ніж другом. На вісімнадцятій сторінці прекрасні гравюри, використовуй їх для реклами. На новому завіті ти заробиш більше коштів, а на мемуарах – проблем...
Не дослухавши відповіді, Артем завершив розмову. Скотиняка, а не друг. Спочатку він телефонує дарує надії, а потім один укол і повітряна кулька розірвана.
Важко дихаючи, чоловік заспокоївся. Останні слова ж були правдиві : на Новому Завіті можна заробляти. Настоятель Іоанн не такий уже й дурень, щоби віддавати подібні реліквії за кошти. Він відразу говорив : «У мене є книга без цінності для церкви і безцінна для вас. Типовий випадок коли не зміст, а вік вирішує її ціну».
***
На ранок думки Мари прояснилися: «Настоятель Іоанн ніколи не бажав мені зла. Подарував тепло і клумбу – більшого мені не потрібно. Три місяці – не так і довго, і потрібно буде вмовити, щоби він провідував мене. Якщо не погодиться на цю умову, то точно не поїду. Нікуди, навіть, якщо помиратиму».
Речі були спаковані за три дні. Сім раз Мара прочитала інструкції садівнику та Іоанну як потрібно доглядати за жоржинами. А потім ще й написала записку на клаптику паперу. За обіцянку відвідати її у лікарні довелося повоювати. Настоятель вперто не бажав погоджуватися на цю умову.
Обійнявши всіх декілька разів, Мара вирушила у першу подорож. За межами зеленого валу все було нове, цікаве та не зрозуміле. У голові виринало тисяча питань, якими тероризувала пасажирів у потягу. Вони стали жахатися Мари.
У лікарні було сумно. Згодом з’явився котик. Він мешкав під ліжком, а через тиждень його побачить санітарка і викине на вулицю. Лікування було інтенсивне, тому можливості відшукати Мурчика не було. Час минав, книги змінювалися, ліки ставали солодшими, а Іоанн так і не приїхав. Обдурив – гадала дівчина. Сердилася на нього, уявляла картину, як буде демонстративно сердитися. А в душі дуже хотіла його побачити. Думала навіть втекти додому, але все ж знайшла у собі сили добути лікування.
На третій місяць дівчина почала набирати вагу. Болі у животі зникли. Сон став міцний і постійний. Лікування допомогло і Мара вирушила назад до міста. Все відбулося так як обіцяв Іоанн. Майже все. Настоятель обіцяв приїхати, проте не приїхав. Обіцяв зустріти – не зустрів. Клявся дочекатися – не дочекався.
Могила настоятеля вкрилася бур’яном. Він помер відразу після від’їзду дівчини. Відчуваючи свою швидку кончину вирішив врятувати Мару та уберегти від повального стресу. Задум був добрий, але провалився. Людські душі складніші теоретичних роздумів. Мара стала більш відлюдною та мовчазливою. А у листопаді замерзли останні квіти і дівчина з більшою силою пристрастилася до книг та молитов. Єдине, що радувало, що ті книги були веселими, про котиків.
***
Дізнавшись про смерть Іоанна, Артем задумався над можливістю приїзду у місто, де купував книгу. Довго вагався, чекав закінчення поліського туру і все ж вирішив – потрібно їхати. Крім Іоанна ніхто не здогадувався, що Артем бував у підвалі церкви. Для кліриків підземелля було звалищем непотребу, а для поціновувачів мистецтва – місцем втілення бажань.
Чоловік швидко домовився із новим настоятелем і книга була розміщена у Покровській церкві. Жодна жива душа не згадала, що він бував тут декілька місяців назад. Артем вирішив залишити книгу на десять днів. У місті інші правила та й інформація поширюється повільніше. Церковники стримано віднеслися до реліквії і тільки бубоніли, що боже слово в серці, а не у книзі. Хоча настоятель прийняв мирські блага і сам заходився розповідати про унікальність знахідки. Арамейську мову ніхто не знав, тому слова Артема сприймали на віру. Одного разу навіть прийшло декілька студентів поглянути на манускрипт. Філологів чи істориків вигнали здобувати на вулиці реальні знання. Зирнувши оком на святиню, вони посміялися і вирушили далі у пошуках пригод. У вісімнадцять жіночі зади цікавіші віковічних мініатюр.
Мара довго не помічала книгу. І тільки випадково наткнулася на неї.
– Що це? – запитала вона.
Поряд знаходився Артем. Він саме прийшов перевірити реліквію і почув запитання дівчини.
– Це Святе письмо.
Мара з недовірою поглянула на чоловіка, а потім стала уважно вдивлятися у характер книги.
– Біблія?
– Так, – коротко відповів Артем.
Дівчинка на хвилинку задумалася. Все це їй здалося до біса дивним.
– Ви – брехун! Вигадливий, цинічний та підлий брехун! Як вас не вигнали із церкви. – Мара говорила голосно, щоби її почув настоятель.
– І чому ж це я брехун? – зігнувши коліна і порівнявшись поглядом із дівчинкою, промовив Артем.
– Я читала Біблію із дитинства. Це цікава і корисна книга, проте вона не написана такими карлючками, кривими лініями, паличками. Вона написана зрозумілою мовою, щоби її читали і розуміли.
Артем демонстративно закотив очі. Він розумів, що не існує нічого безглуздішого, ніж сперечатися із маленькою дівчинкою, тому думав як вірно їй донести свою думку.
– Настоятель Іоанн показував мені власну колекцію книг. У ній було більше ста книг. Деякі були написані слов’янською, латиною, німецькою та, навіть, англійською. Проте жодна із них ламаними трикутниками.
Зачувши ім’я Іоанна, Артем хижо посміхнувся. Він спіймав золоту пташку.
– Взагалі-то, це і є його книга. Він подарував мені її перед смертю. Для нього вона була чи не найдорожчою. І просив мене, щоби я поділився нею зі світом, так як він не зумів.
Дівчинка допитувала про колишнього настоятеля. Її цікавило все. Розмова розвивалася, кожен дізнався те, що його цікавило. Коли сонце впало за горизонт, співрозмовники розійшлися.
Спілкування з Артемом заряджало дівчину позитивом. Мара прилипла до чоловіка, як жуйка до шкільної парти. Віддерти її то можна, проте для чого. А чоловік тим часом наближався до своєї цілі.
– Іоанн одного разу показував мені підвал. Дуже моторошне місце. І взагалі як там можна тримати книги?
Мара дивно зиркнула на хлопця.
– Мене він ніколи не пускав до нього. Все лякав пацюками і павуками розміром із кулак. А вони ж могли зжерти Біблію?! – важко видихнувши, вона продовжила. – Загалом, бібліотека у Північній вежі.
– Настоятель полюбляв читати і книги з’їли у нього зір. Через його обізнаність з ним цікаво було розмовляти. Він знав тисячі фактів.
– А про квіти нічого! Все хімію вичитував, історію листав, інколи Богослов’я проглядав. Перевіряв чи не змішалися знання.
– І багато книг у бібліотеці?
– Тисячі тисяч. – Це було найбільше число, яке знала дівчина. Ще вона чула – тьма, але не могла його уявити.
Артем тільки посміхнувся і перевів розмову на квіти. Квітчасті бесіди і були тою насолодою, котрої не вистачало Марі.
На восьмий день Артем мав комплексну картину особливостей культового місця. Про підвал він вже не згадував. Двотонний дзвін важко перемістити у ночі непоміченим, а папір – інша справа. Деякі книги коштують більше, ніж люди.
З настанням ночі, до вхідних дверей підійшов Артем. Декілька разів він обійшов храм, щоб упевнитись у тому, що нікого немає. Двері були відчиненні. Та й кому спаде на думка запирати святі стіни.
Бібліотека розташовувалася на першому поверсі північної вежі. Раніше було навпаки – книги цінилися більше і тому їх зберігали на вершині, щоби уберегти від потопу та дурнів. Сині, облуплені часом, двері знайшов за допомогою кишенькового ліхтарика. Але коли увійшов до книгосховища, то китайське чудо запротестувало і вимкнулося. Телефон лишив вдома, тому єдиним джерелом світла стала запальничка. Коли дістав її, то не втримався і машинально поклав собі у рота цигарку. Дитяча мрія курити у бібліотеці. Хоча ні, щоби вона здійснилось потрібно завертати тютюн у книжковий папір. А раніше найкращий був у книгах про юного Володьку. А такі, навряд, тут будуть.
У приміщенні було дванадцять книжкових шаф. Вони були довгими, їх стелажі ломилися від книг. Систематизації не було, або вона померла разом із настоятелем Іоанном. Столи були рясно всіяні пилюкою і списаними листами. Напевне, дійсно після його смерті ніхто не цікавився книгами.
Тацит, Йордан, Цезар, Аристотель, Аристотель, Аристотель, Евклід. На полиці красувалися перевидання класиків. Поряд зберігалися лицарські романи, англійські детективи, російські багатотомники та купа іншого сміття. У сучасних обкладинках вони не варті дерева на якому надруковані. Намотавши декілька кіл по залі і викуривши три сигарети, чоловік знайшов те, що шукав.
Верхня полиця сьомої шафи була укомплектована книгами із шкіряним переплетом, оздобленими сріблом та золотом і оббитими слоновою кісткою. Чоловік дістав рюкзака та став пакувати книги. Набухлий часом папір прогинав спину. Чоловік не встигав роздивлятися книги. Надписи латиною та старослов’янською говорили про гроші. Все інше деталі. Артем встиг здійснити два успішні походи за книгами. Третій був зіпсований неприємністю. Повертаючись до церкви, він побачив пожежу.
Свічка чи недопалок потрапили на папір. Червоний звір захопив бібліотеку і миттєво накинувся на інші кімнати. Дерев’яні балки та опори тріщали від вогняного танку. Те що зберігалося сотні років було знищено за мить необережності.
Артем закляк на місці. Довго не міг вигадати що ж робити. Рятувати споруду чи самого себе. А може увірватися у бібліотеку? Там палають тисячі тисяч. Хоча, ні, це погибель. Книги догорають, а там і я з ними. Якщо не відразу, то у брудній буцегарні.
Артем крокував вперед, то вертався, малював кола. Ніяк не міг визначитися, що ж його робити.
Із веж поспіхом спускалися обивателі. Зачувши запах гарі, вони рятували свої душі та все що можна винести із церкви. Другий раз повертатися ніхто не бажав. Побачивши їх, Артем швидко розвернувся і направився до автомобіля, вирішив втікати.
По дорозі йому зустрілася Мара.
– Ви куди? Допоможіть! Чому біжите! – Кричала дівчина.
– Дитино, я не пожежник!
– А книга!
Чоловік пристально поглянув дівчинці в очі і промовив :
– Дарую! Якщо зможеш витягнути її з полум’я! Заодно перевіриш на скільки свята книга.
Після цих слів вони розбіглися у різні сторони.
– Так ось хто такі чмошники!
Мара вибила ногою двері і увірвалася у храм. Вона пірнула у бездну чорного диму. Всі хто стояли поряд щось вигукнули, подалися до дверей, проте далі йти ніхто не наважився. Чекали…
Задуха. Їдкий дим душив Мару. Вона прикривалася тканиною та це не допомагало. Пекло з бібліотеки вирвалося на волю. Нищило все що траплялося на шляху. Навіть кам’яна кладка стогнала від високих температур.
Мара пересувалася навпомацки. Розгледіти хоч щось було важко. Книга належала Іоанну, написана мовою Христа і ще й гарна. Вона не може згоріти, перетворитися на попіл. Нестача кисню ослабила дівчинку. Вже почало паморочитися в голові. І ось, Мара знаходить кам’яну кафедру. Ніколи ще цей шлях не був таким довгим, тяжким і небезпечним.
Мара видихнула повітря та сперлася на кафедру, щоби відпочити та камінь обпік руки. Кафедра була зависокою для дівчинки. Потягнувшись до книги Мара не втримала рівновагу і завалила кафедру на себе і та прищемила ноги дівчинки. Гранітний демон обійняв дівча та відмовлявся її відпускати.
Мара відчайдушно намагалася вирватися та з кожним рухом її покидала сила. Чорний дим роз’їдав легені та присипляв дівчинку. Мара поглянула на книгу та засунула її у щілину між кафедрою і підлогою. Для паперу це було безпечне місце.
Будучи вже безсилою вона молилася і згадувала настоятеля Іоанна.
Церква-захисниця перетворилася на убивцю, що обміняла дитячу душу на вицвілий папір.
[1] Туринська плащаниця – лляне полотно на якому зберігся відбиток померлого чоловіка в наслідок серії тортур, що закінчилися його розп’яттям. Церква стверджує, що це відбиток Христа, наука – якісна фальсифікація XIV ст.
