Родевичі
реальне з рубрики / циклу «реальне»
Ця історія починається літом 1956 р. у Дніпропетровський області.
На зелених пагорбах над Інгульцем стоїть велике село - Родевичі. Рая, в найкращому своєму платті і фаті виходить з двору. Вона прямує до статного високого хлопця, який недавно повернувся зі служби у флоті. Це – Віктор. Він чекає її з велосипедом. Вони їдуть у райцентр - в Широку, розписуватися. Після невеличкої церемонії так само разом на велосипеді вертаються в село.
Сім’я Раї жила на цьому місці більше 150 років. Змінювалися уряди, царі і правителі, назви імперій, міст і країн, а сім’я – жила тут. Народжувалися діти, приходили нові люди в сім’ю. Не змінювалося одне – цей двір, в якому поруч зі старою хатою Вітя збудував нову. Там, де колись була вже одна чи дві хати.
У Віті з Раєю з часом народилося дві доньки. Обидві виросли, отримали освіту, вийшли заміж. Почали онуки приїздити до новоспечених бабки і діда. У старшої онучки – це нині моя жінка, народився 2 березня син – Богдан. Тепер вони стали прадід Вітя, або «старенький Вітя», як кликав його Богданчик і прабабка Рая, яку він називав просто «Рая». З часом стали няньчити двох правнуків.
Пізньої осені 2012 року Вітя помер. Його поховали у Родевичах.
2017 рік. Дніпровська область.
Ми стоїмо перед труною, в якій лежить Рая. Батюшка читає молитву за упокій. Свічки, які ми тримаємо, постійно задуває свіжий вітерець. Сонячно сьогодні. До труни, в яку покладено свіжі квіти, прилітають перші розбурхані теплом бджоли. На руки час від часу капає віск, не зважаючи на те, що свічки огорнуті хустками. Він трохи пече, швидко вистигає, я намагаюся непомітно його зчистити з пальців, але сльози затуляють очі. Батюшка продовжує розмірено вести службу.
Я дивлюся на Раю, на її висушене хворобою обличчя. Вона геть не схожа на себе. Вона померла 2 березня у віці 80 років, коли її правнуку виповнилося 12. Сьогодні вже 4 число: менша дочка везла її тіло через пів-країни у вимираюче, напівзакинуте Родевичі, де Рая просила поховати її поруч зі своїм чоловіком.
Я дивлюся вгору – сонце вже високо. Там я бачу зелені пагорби, порослі старими великими в’язами, кущі глоту, дорогу. Це знову літо 1956 року. На дорозі стоїть молодий Вітя зі своїм велосипедом і чекає Раю. Вона підходить до нього. Вони один одному посміхаються, розвертаються і йдуть зеленими пагорбами над Інгульцем.
Разом все життя, поруч у могилах, навічно разом.
Родевичі, 04 березня 2017 р.
