Якщо Ваша донька потрапила у Запаркеття...
Уривок зі щоденника
Сьогодні я знову тут. Нічого не змінилося з часів мого останнього візиту, власне, це було не так давно. Змінився хіба мій статус: я тепер не діючий спортсмен, а просто глядач (привела нарешті на танці маленького брата). Але я не про це…
Погляд мій падає на крихітних дівчаток, які намагаються танцювати перші, такі ще несміливі кроки вальсу. І чомусь мені дуже хочеться сказати їм: «Щодуху тікайте звідси, поки не пізно». Ні, я зовсім не шкодую, що провела тут 11 років життя. Так, я б із радістю прожила їх ще раз, але…
Новенькі, ще не стерті до дірок балеточки миготять на паркеті. Зараз і малечі, і батькам усе бачиться легким і цікавим. Звісно, хтось прийшов для «загального розвитку» і задоволення, хтось скоро покине це заняття… Але хтось точно потрапить у вир Запаркеття. І шановні батьки, якщо це Ваша донька, готуйтесь відразу – буде все. Єдине – ніколи не буде легко.
Бальні танці – це «ще раз» і «ще раз». Ще одне виснажливе тренування, ще одна поразка, ще одне зауваження тренера, ще одна суперечка з партнером, ще одна сукня, ще одна пара взуття... І кажу з досвіду: бальні танці, як і будь-який спорт, це «важко» і «ще важче». Чому?
Перш за все, дівчинка потрапить у руки партнера. Партнерка – це прикраса пари. Так завжди нас вчили. Тренування її будуть починатись і закінчуватись приблизно цими словами: «Ти маєш бути легкою, ти маєш бути слухняною, ти не можеш заважати партнеру рухатись, ти мусиш відчувати, куди він тебе веде»… Чи треба говорити, що партнерка, по суті, не буде мати права голосу? Ні, посперечатись можна, але зробить вона так, як скаже партнер. До речі, куди ви поїдете на змагання, коли будете тренуватись, скільки візьмете індивідуальних занять, партнер теж вирішить сам. І знову ж – чому?! Тому, що стоять зараз переді мною на паркеті 3 хлопчики і 25 дівчаток…
Окрім того, що партнер, як правило, тисне на партнерку морально, він ще й у будь-який момент може її зрадити. «Я планую тренуватися з сильнішою дівчинкою», «я кидаю танці і йду на футбол», «я не встигаю нормально вчитися»… Я щиро зичу, щоб жодна танцівниця цих слів не чула, але я їх чула надто часто. А без партнера Запаркеття різко зачиняє перед дівчатами усі двері.
Що тут ще додати?.. Буде багато сліз. Від непорозумінь в парі, від помилок і поразок, від злих суперниць, від суворого тренера і просто від втоми. Навіть якщо дівча має сталевий характер – буде багато сліз. Будуть витрачатися космічні гроші. Навіть не так: будуть витрачатися ВСІ гроші з сімейного бюджету. Буде багато невдач. Шлях до успіху завжди виснажливий. І взагалі вся танцювальна кар’єра – випробування на стійкість. Ніхто і ніколи не запитає тебе чи ти добре себе почуваєш і чи в гарному настрої. Не можеш з собою впоратись – двері відчинені, прошу на вихід.
Я озираюся на своє танцювальне минуле. Часто здавалося, що сили вичерпані, часто бувало пекельно важко… І все ж це гідна плата за ті неймовірні миті тут! Щастя танцівниці невловиме і непомітне стороннім. Її щастя – танець. Будь-якою ціною, будь-якими зусиллями. Танець – найкраще, що траплялось зі мною, і я найбільше мрію повернутися на паркет знову.
Я знаю, кожна, хто обере цей шлях, не раз на ньому спіткнеться. Але я впевнена, що жодна про свій вибір не пожаліє.
Once a dancer will forever be a dancer…
