Березневі вікна
Приватність зароджується тільки тоді, коли їй постійно щось загрожує. Коли немає умов для її щонайменшої з’яви. Приватності не треба, коли ти самотній. Точно так і творчості – їй не потрібні резиденції та окремий час.
З вікон чути живе привокзальне дійство. Провінційна весна, що бере початок у настрої таксистів, їх радіо-музики й улюблених пісень з магнітол, які так кортить врубати на повну чомусь саме після півночі. І саме ці, часом, жахливі композиції, частіше всього просто осудливі твоїм смаком, ці мелодії, що пролунали у кожне чутливе не спляче вікно крізь заборони й пізню годину, порушуючи усі приватні норми й естетичні принципи – стають маркерами життя й часу. І ти властиво, за цією луною у напіввідкриті весняні вікна в ніч впізнаєш увесь шарм призабутого відчуття «бути вдома». «Ласкаво просимо в наш абсурд» - іронізуєш до себе. Дивуватися йому й відсторонюватись, умовно відмежовувати себе від такої викличної публічної наруги над твоєю духовною організацією… І бути таким закоханим у всю цю «нечисть», таким вдячним за просту щиру бикуватість, яка себе визнає як сталу закінчену цілість, констатує впевнено й рішуче як саму дефініцію унікальності. Як заслужену одиницю нормальності «тут». Це життя проживається саме так, як в окремому приватному вимірі, що протестує до всякої напущеної інакшості, і не бідкається про сенс, воно ним є. І я, вже, лежачи у ліжку, чемно дотримуючись режиму дня й рюш на своєму нічному вбранні, сповідуючи тяжіння до кращих світів й доглянуту на ніч шкіру, розпливаюся в усмішці й здивовано сама до себе дякую, що мені не спиться через їхній гамір. Що комусь весело й повно, попри все, що я вважаю таким недосконалим у їх житті, таким не правильним, тупим і беззмістовним. Дякую за контраст, який увиразнює мені мене. Бо так приходила століттями така ж сама, тільки трішки призабута щорік весна. Хтось має її зазивати у напіввідчинені березневі вікна провінційних міст. Дякую за кожен звук: Талькова, Фрістайл, Ігрушкі, Іванушок, незнаних нами зірок шансону, а особливо за Рукі Вверх, Тату й, тепер, – Монатіка, - за те, що «вокруг тебя весь мир кружит»…
Ви маєте знати, що всі ми, «чкурнуті» звідси заради зірок крізь смоги – замилувано чудуємось потайки вами: простими чуваками «без башні», тому що вам всього того не треба, ваше щастя на відміну від нашого – досяжне. А щасливі люди – то прекрасні люди.
