ДОРОГА В ДОЩ
Вікно дедалі ставало сліпішим. До вагону заходили мокрі, збиті з пантелику пасажири. Дощ посилювався, перетворюючись в істинно літню зливу. Насувався вечір, косі струмені хвилями вдаряли о бруківку перону. Протягами напинало фіранки маленьких фірточок вагону. Провідниці спокійно випроваджували проводжаючих, втомлено очікуючи чайної церемонії. Уявляю як назавтра буятиме місцева зелень.Тільки я її собі «уявлятиму». Найбільше мені не вистачатиме запаху цього міста. За стільки часу так солодко було знов почати дихати, відчувати запах. О, як багато я можу про нього розповісти, бо я в ньому зростала! А тепер прощалася знов... Не злічити навіть котрий раз поспіль. Шлях було обрано.
Дощ не хотів мене відпускати, знаючи, як я люблю його. І ми рушили. Він знайде мене там. Рушить за мною, лишивши сліди калюж дорогою. Не можна йти, не можна залишитись. Неприналежність до жодного з міст давала мені оманливе відчуття свободи. Як багато сенсів мені ще доведеться зрозуміти в житті… Я все ще насолоджувалась дитинством…
Небо потроху розкривало свої блакитні ворота й темінь відступала. Ліси стояли скуйовджені й щасливі. Я відчувала це разом з ними. Хотілося зірватися по гриби. Змочити ноги. Пити трав`яні домашні чаї на ганку, зустрічати тутешній вечір, знову кохати, кохати попри все, вернутися до ненаписаної поезії, встановити комп`ютер у селі і видати заразом десять книг у шухляду, проте відзвітувати за себе перед небесами. Хотілося дихати й відновити сенси. Хотілося знайти себе, і в собі залишитись.
На переїзді помітила автівку, яка на закаті сонця мчала паралельно з нами повз шалені гаї, щоб звернути на мощену бруківкої дорогу, яка вже далі вела до мого села. Колись і я так зможу. Мені більше не треба буде знаходити причин на пояснення - чому мені туди так конче треба. Там же нічого нема і хата як не завалиться! А я собі там закопала вузлик на щастя. Обіцяла ніколи не покинути, будь-якою приповзти, у будь-що. Колись і я, нікого не проситиму підвезти, не шукатиму в об`їзд автобусів, що вже не ходять, не чекатиму компанії, якої вже нема з кого скласти, бо не розуміють й здоров`я не вистача. Я просто зроблю це. Як шалений Макс мчатиму пустелею своїх сподівань. Мрії не мусять мати логічних пояснень. Бо так сказано. Автівка рушила підземним переїздом, ми собі перпендикулярно розгонялися вперед. Звідси закінчувалася одна я і починалася інша.
Ця була невгамовна. І дуже залежна. Від комфорту, від зарплати, від суспільних цінностей, розділених з мільйонним містом. Ця ніколи першу не полишала в спокої, затуляючи вуха на всі благання. Так, вона була саме така - невблаганна. А протее, щасливою не відзначалася. Може недостатньо цінувала те що має, бо весь час вертілася сторонами "а що у кого?" А будучи такою, не мати спокою. Й особливого світу. Таким завжди мало. Я розуміла це, але не намагалась її спинити, бо вона рушій моїх кроків у безвість. Вона теж любила парки, дерева, сквери, вечірні прогулянки й пейзажі, але вже не відчувала запахів. Все те шаленство ароматів, якими вибухає провінція. А з ними пішла й пристрасть. Гонитва за містом має свою плату. Кожному своя. Здоров`я було вже не те, краса полишена вітамінів, змінена на непізнані харчі супермаркетів й вуличних яток, належним бусурманам. Та шлях було обрано.
Втома, розтрачені сили на тисячі облич в день, тріснутий особистий простір в метро, приголомшена свідомість щоденними новинами, - все менше дозволяли відчути пристрасть, жагу життя, й навіть змогу. Знову ранок, новий поспіх, ті ж так і не відновлені за ніч невдоволені обличчя, чужі... Свіжі одежі, запрані душі. Життя, закладене в депозит, яким так ніхто й не збирався жити. Рятівні вихідні, коли тільки й шансу віддихатися, відхекатися, причепурити захланні нерви й знов занурення. Знову піст, нові форми тих же змістів. Приймай. А ввечері плетися додому трасою, притлумлене вихлопами авто, придушене іншими нахабнішими каченя, щось здобула, та знов не перемогла. Бо тут ніхто не переможець, лише користувач. І все ж залишатися зовсім вдома не було зрозуміло як. Заборонено.
Сонце вечірньою лагідністю колихало колосисті голови трав на галявинах посеред лісів. Я згадувала, чому вони мені такі важливі... Бо вони пізнавали мене. Спільнокоренем з тими лісами, де я мала сонце, вітер, дощ, всі теплі пори року,
трави, суниці, чорниці, малину, гриби, бабині сидори на галявині. Цими лісами ми їхали найманим катафалком, востаннє везучи на сільське кладовище з міста бабину труну. Всю дорогу я дивилася у вікно на ці ліси. Матерія мінялася. Я відчувала знаковість подорожі й власну безпорадність перед майбутнім і минулим. Щось вмирало назавжди на моїх очах. Варто було дуже берегти в той день свою пам`ять, яка тепер мала слугувати єдиним вмістилищем нашого спільно нажитого щастя. Воно залишалося позаду з кожним кілометром, а попереду було напрочуд чисто, де б уже мала писати історію я. Ці ліси пам`ятають нас вдвох. Не лише її чи мене малу, окремо. Нас вдвох. Вони свідки. Тому мені так щемно щоразу зустрічати їх, дорогою з дому і додому. Це ритуал єднання розірваного часу.
Це зцілені сни, бо у них часто приходить під різними модифікаціями одна особлива лісова річка, яку ми весь час перетинали, кожної неділі їдучи у село на велосипедах. Пам`ятаю, як у мене було «спецзавдання» - навчитися кермувати велосипедом, бо це сімейна традиція й дань часу тотальної бідності, коли не малося на проїзд автобусом. Пам`ятаю, як чекала, щоб скоріше сходив сніг, і батько латав камери стареньких велосипедів. Це віщувало першу поїздку. Ризиковану і від того ще жаданішу. Так я виросла у цих лісах, дорогами через кожен тиждень. Я майже все про них знаю. Моя кров змішана з їх пахощами й звуками. З`єднана з еритроцитами. Тому я так дичавію при наближенні моїх лісів. Вони звуть, як зграя вовків одну зі своїх. Земля посилає імпульси, стрічаючись з моїм першим кроком на неї. А тепер я їду, все ще як завжди... Тільки квитки дорожчають, час прискорюється, мати все показує, де сховано документи. А я не готова... А я навмисне не слухаю... А я знову поїду, як і приїхала, розтанучи, мов грозові хмари, - швидко й безпамятно. Лише диск з фотографіями повниться. Деколи файли втрачаються, знову вказуючи мені на відповідальність пам`яті: я маю все туди приховати. Бо, крім пам`яті, людина більш нічим і не багата, як подумати. Ясність розуму - от що не дає мені спокою, змушуючи писати й шліфувати пам`ять тепер. Час дому, поїздок у село, мали чіткі прожилки щастя й хронологію моментів. Все в житті зліченне, виявляється. Зараз роки нагадують більше один великий пельмень, який любив зліпити батько на сімейному вечірньому приготуванні пельменів, беручи останній пласт тіста й жменю м`яса. Все, що мені здавалося дурним і малолітнім, насправді було єдиною чистою монетою, і моя сьогоднішня вартість залежить від її нерозмінності.
Від непомірних дощів цього року все зелене. Ліси, як стіна, галявини, вкриті травою без єдиної прогалини, все пухке й виструнчене. Вміли ж наші предки користати з того. Взаємно обдаровані ліс і людина разом. Скоро Івана Купала. Я так і не навчилася плести вінок, так і вийшовши заміж наосліп. Вважаю, що влучила у свого. Руки пахнуть полуницею. Здається, я вже точно знаю ціну поняття «домашнє». Вона висока. Вона вища за ринкове «домашнє».Чужий дім ніколи не дасть тобі того відчуття, яке б добре та хвалене не було б.
Йтиму на роботу повз міський ринок, під ногами майорітимуть чорні руки продавців, червоні, жовті, налиті розмаїттям корзини й коробки, розкладені долі, а мені просто трохи свербітиме десь за серцем, проситиметься у ліс, мовчатиметься суворіше. Шлях було обрано. Мені залишиться мріяти і збирати на власне авто, щоби колись...
Насувався ніч, пасажири прокидалися з тимчасового сну, перевіряли торби, на горизонті запалювало вогні місто...
