Темниця
Холодно. Кімната темна і простора, та це лише миттєва ілюзія, вона заспокоює ненадовго тривожний розгублений розум. Прихилена до вогкої стіни велика клітка міцна і страшенно блискуча, це додає стільки ясності й приреченості!.. У ній — зморена кістлява свиня, нещасна, така засмучена, мов чека лише однієї смерті. Скляні тьмяні очі — яскраве свідчення довгого рабства — байдуже впиваються в шорстку зубожілу землю, їх вже мало хвилює тиша. Шкіра синювато-рожева, тонка, з безліччю грубих твердих рубців — так і потрібно, аякже, панове, яке зрозуміле позначення її тривалих різких страждань...
Двері відчиняються непомітно й легко, усім відомо, хто володіє цією безпечністю. Та миттєве осяяння завше давало слабку надію замисленому жебраку — це дивне нечасте тремтіння, нова фальшива покора. В темниці все жалюгідно прагне радості, ледь помітно монотонно скиглять напівпрозорі сіруваті злидні. Любий пан, якому негоже перечити, ми складаємо йому щодня солодкаві промови, тихо в душі проклинаючи — розкішна пухнаста рись гнучкої міцної статури з певними вогненними очима та гордим усміхом, все ж, у неї й досі задні лапи свинячі, як вона б не намагалась це приховати(у всіх нас, схоже, існує чіткий єдинопочаток). Рись підходить до холодної слизької клітки, ох, як же нікчемно, як же гидко. Свиня усе так само покірно глядить на землю, тепер жодної відчуженості, лише святе визнання власної жалюгідності.
— Вам потрібно працювати старанніше, я не вдоволена! Ви ж знаєте, у нас великий потенціал, за нами завше лишається найтвердіше слово! Добробут вже тут, ви не бачите?
Свиня дещо сполохана. І смутна. Безмежно смутна. Їй обридли ці ідентичні повторювані твердження.
— Чи не могли б ви(хоч крапельку, трохи!) дати кількахвилинного послаблення? Ні, я не звинувачую вас у жодному з вчинків, хоча б якесь свідчення недаремності праці, хоч трохи вигоди для простої маси...
Чудне становище! Голос з`явився зовсім невчасно і надто слабко. Рись старається держати гнів у собі — підданих не можна лякати відкритою жорстокістю.
— Що ж, я вас розумію, — ікла блищать надто болюче серед сірого бруду темниці, — адже ви, певне, усе ж згодились на мою пропозицію? Десь там, у своїй тихій неясній змішаній свідомості... Ви бажаєте скуштувати свинячого м`яса? Запевняю, вам не доведеться жувати власне єство, я про це потурбуюсь. Це вас значно підвищить, це вже інший щабель, ви ж знаєте...
Погляд знервовано блукає. Така оманлива пропозиція, така... Ні. На шерсті рисі багряніють сумнівні п`янко-глибокі плями, зовсім недалеко од її ненажерливої пащеки... О ні, ні, для чого були ті дурні благання! Праця з самого початку йшла проти неї, ніщо не стане корисним для звичайних свиней. І хоч стільки вже це прийняли, стільки живились чужою крихкою шкірою... Це надто, надто байдуже.
— Я повинна відмовитись, вибачте, ви до мене страшенно прихильні, я...
Рись тільки трохи здивована. Що ж, трапляються і такі. Чудна ж природа оцих свиней... Як добре, що вона не уникнула солодкої метаморфози.
Ледь чутний скрегіт дверей. Настає час непотрібної чужої праці. Злидні жалібно плачуть в кутку, яка страшна неприродна картина, це все так жахливо доречне... Земля тужливо приймає рідну кров і рідний солоний піт — вона знову, знову скалічена. Свиня старанно здирає із себе тонку фіолетову шкіру, її зуби зовсім не годяться для цього... Це незмінний чудний ритуал вічності, він повсякчас тут панував — як болісно, як гірко-печально...
Вітер неспішно гуляє у синюватій чорноті, він знову не приніс нічого нового. Темниця міцна — її творить свідомість свиней, вона ніколи не сколихнеться.
