Спека
Дика, дика пустеля, дика тьмяна земля. Од кожного руху легко тремтить сіра сліпуча пилюка, вона не вдоволена моїми чудними недоречними намірами. Усе якесь напівпрозоре, тонкі контури чітко проколюють м’яку ослаблу свідомість, вростають надто уперто й деталізовано. Я ніколи, ніколи не міг собі уявити, ці особливості жалюгідні! Чи ж я повинен прямувати далі, чи не спиняє мене запізнілий страх? Ох, ні, він тихий і лагідний, він вкриває мене так колюче і так турботливо… Він твердить, що це все нереальне, вигадане, що я сам доповнив власні душевні сторони, спека ніколи не буває небезпечною, це лиш дурне моралізаторство людства.
Дорога широка й обмежена водночас. Лише я бачу її справжню велич? Справжню... Небо страшенно ідеальне, страшенно суцільне, ця рожевуватість огортає усе, що для неї доступне. Блакить пробивається вперто й нав`язливо, та схожі спроби ніколи ні на що не впливали. Ах, як я прагну сірувато-фіолетового, це було б так правильно, так... Фальшиві мотиви?
Усе так змішано, так неприродно, невже я самостійно це породив?
— Поспішай, роздуми — непотрібна тривожна праця.
Здригаюсь, знов переміщуюсь у реальність. Мій суворий супутник дивовижно поривчастий. Часом мене лякає його жорстокість, та це все вигадане мною, я, звісно, драматизую... Бо ж чи то він мій супутник? Він головний тут, я завше притиснутий страхом.
Поволі згрібаю руками залишки рятівних надій. Ніколи не треба нехтувати дарунками долі, якими б вони не були жалюгідними. Голова мертвої козулі видається мені моєю власною, яка дурість, я не повинен цим перейматись. Тягну тіло неохоче й тремтливо, я ще не звик до такої байдужості. На дорозі безліч тваринних туш, гидко шкребе у горлі. Усе це залишив тут я, усе це спричинене мною, тепер я змушений терпіти нестабільну тоненьку кров чиєїсь нещодавно вбитої невинності, вона повільно залишає п`янкі замислені плями на моїх нерішучих ногах. Спекотно, спекотно, як нестерпно спекотно...
Я цілком опанований нав`язливою ідеєю. Непевно ясніє збоку блідувато-зелена рослинність, та я лиш відводжу погляд. Ні, там нічого не може бути. Нічого. Існує тільки оцей спустошений колючий жовтуватий край сонця, тут панує мій мудрий гордий супутник.
Трупів меншає, меншає, меншає, схоже, я не потурбувався про додаткову забезпеченість...
— Що, як ми не зустрінемо більше тварин?
Я справді схвильований.
Мій супутник ніколи не втратить пристосованість та холодність, він усе аналізує й продумує іще до початку дій.
— Тоді будемо їсти людей.
Як се буденно! Авжеж, авжеж, чому я такий непрактичний, такий неуважний?.. Колись настає критична межа поспішності, треба змиритися з цим. А все ж, моє серце знервоване, воно не хоче це надалі терпіти, воно палко бажає втекти.
Людей, людей, людей... Ах, як се звично, як се буденно.
Трапилось, що нам стрілась надто вже дивна особа. Те було на більш свобідній частині пустелі, схоже, це й привабило індивідуальність. Я був неспішним і заспаним, я не відчував себе зовсім. Раптом зійшовся блукаючим поглядом із чорним кістлявим собакою, мене бентежив його дивний міцний зміїний хвіст. Дивився на мене непевно й вичікувально, він пізнавав всі мої специфічні особливості в одну нетривалу хвилю. О, це незвичне чуття тривоги! Видається, ти можеш спрогнозувати кожну наступну подію. Собака мене розумів, виливав увесь свій протест сповна, а я лише розгублено поривався у різні боки. На щастя, мій супутник поспів дуже вчасно. Він уміє втихомирювати непокору, як я його люблю, я повинен убити себе остаточно, я не гідний його.
Туманно тягнуться по землі різнобарвні веселкові струмки. Хтось мовив мені, що вони здатні творити радість. Яке неточне переконання! Вони прямують так швидко, так неможливо, невпинно... Я ж навіть не бачу їх ясно, не розумію їхньої мети. Існують простіші шляхи.
Куди я іду? Сам не знаю, що хочу знайти. Межу, остаточність? Це нескінченне блукання!
Ні!..
Попереду раптовий кінець. Підбігаю до синюватої густої м`якої прірви. Не бачу нічого і все водночас. Там порожньо й гостро. Я сприймаю себе, я сприймаю увесь свій шлях по-іншому. Як просто! Руки злипаються од нервового поту, навколишнє дещо лякає. Я такий слабкий, такий зморений...
Я тихо тьмянію, я вкриваюсь дріб`язковим димом, він не зможе надалі нічого змінити.
Сиджу на землі, обхопивши коліна. Усе мерехтить, ніщо не тримається довго стабільним. Як же спекотно, спекотно, спекотно, з моїх очей витікає сонце, чудні обпалюючі струмочки сліз... Світ тоне в мені. Чи ж то я поглинений ним? Адже попереду...
О, мій любий товариш, мій вірний супутник. Він стоїть свобідно і легко, він ледь помітно всміхається. Я вповні відчуваю в собі його міць, я єднаюсь із ним, він такий самотній й жорстокий, такий гордий й прекрасний...
Я готовий умовкнути!
Я існую лише як частина ясного жовтуватого пейзажу.
Спека досягає вседозволеності.
