.крила
Ти злітаєш угору. Ти не навчений падати. Ти все життя рвешся угору.
а я тут, унизу
нижче, навіть, ніж твоя земля
по якій ти ходиш
Снідаю якимись пігулками з вермутом і йду вчитися. Вчитися теж рватися вгору. Літати. Але народжені ходити не зможуть злетіти. В них ніколи не проріжуться крила.
В мене навіть чай холодний і гіркий на смак. Моя каста нижчу за твою, хоча я все життя й ставила себе вище. Просто тоді я ще не знала.
Не знала що з-під твоєї шкіри, через якийсь час, проб’ються крила і ти дійсно доведеш усім на що ти здатен.
я б теж змогла
я б їм усім показала, аби лише змогла злетіти.
Але то лише відмазка.
Ні, мені не дорівнятися до тебе. Не долізти до твоєї величі по цій розхитаній драбині. Страшно впасти. Зірватися й полетіти у прірву.
з якої немає вороття
Звісно, адже там, угорі, хіба захочеш ти бодай щось почути про мене? Хіба захочеш настільки низько спускатися? Ні, твій янгольський німб не дозволить цього.
Хоча ти ж маєш крила, сонце,
але то лише відмазка.
І я знову й знову падаю. Розбиваюся ущент, ламаю кістки, руки, ребра. Обдираю шкіру об шершаву землю.
І я знову і знову підіймаюся. Роблю перший крок по дерев’яній розхитаній драбині.
Ти зміг і я зможу.
А пам’ятаєш твоє: «сонце, літаємо разом?»
Прилетіли. Тільки у кожного з нас була своя кінцева зупинка. Ти там лише не здіймайся сильно високо, не літай проти холодного повітря й не підлітай близько до сонця.
Лід має властивість танути під сонцем. Ти ж не хочеш себе втратити?
А ще, тебе не хочу втратити я.
Колись я підіймуся вище, перестану кожного разу зриватися, залікую усі рану й припиню безбожно пити з самого ранку. Колись я дорівняюся до твоєї касти. Я вивчуся літати, я обіцяю. Я гарна учениця.
Треба лише вигадати де взяти крила.
/
Ти будеш моїм болем. Будеш намагатися виправдати мою присутність біля тебе.
Будь краще. Стань краще. Роби краще.
А знаєш, сонце, це боляче. Боляче кожного разу відчувати що ти нижча, гірша, ніж могла б бути. А чи дійсно могла б?
Чи варто витратити усе життя на самовдосконалення аби лише сподобатися тобі?..
Я готова на усе, аби твої очі світилися, аби в них не було досади й болю. Я готова забирати усі твої болі, усі твої нічні кошмари, усі твої сумління. Забирати собі й мучитися з ними. Кричати, скрутившись в клубочок на підлозі, в порожній квартирі. Кричати до хрипу в горлі. Аби лише викричати весь твій негатив. Аби лише знищити його, попередньо відчувши на собі.
Я можу бути краще. Я можу робити краще.
Ти сильніший за мене. Ти більше знаєш, більше бачив зі своїх висот. Твої крила могутні й білосніжні.
Колись ти казав: «літаймо, моя хороша?»
Тепер ти мовчиш. Я читаю в твоєму погляді докір.докір.докір.докір.докір.
І знову я падаю з височезної драбини по дорозі ламаючи усі ребра об гострі скелі.
тільки тепер це вже лиш метафора
/
Я більше не можу знаходитися тут. Мені потрібно світло, простір і повітря.
І алкоголь. Зранку.
І мій біль.
До біса твої крила.
Я не хочу вчитися літати.
Я ніколи не буду на одному рівні з тобою.
Я буду прокидатися зранку, пити якісь пігулки, снідати вермутом., виходити о п’ятій ранку на вулицю й гуляти по порожнім вуличкам.
Я буду нижче ніж, навіть, твоя земля.
Але я більше ніколи не підніму очі до неба. Ніколи.
Мої кістки й ребра досі ниють на погоду.
Тільки, любий, благаю, не літай проти холодного вітру. Застудишся.
20.03.17
