Півонії
А пам’ятаєш, в тебе влітку, на шпалерах, цвіли півонії
Березневий ноктюрн й вересневі симфонії
Пам’ятаєш, ти вміла сміятися голосно,
Без фальші, мені завжди в такт
Час іде.
Ти уже не смієшся так.
Час іде.
Пам’ятаєш, ти казала що можна зурочити поглядом?
Ти була трохи дитиною, трохи спогадом.
Трохи наївною і дурною.
Пам’ятаєш, як ти ще була собою?
Пам’ятаєш, танули кригою?
Ти боялася бути моїм болем, моєю відлигою,
Ти співала так голосно, майже сопрано
Ти подорослішала.
Тільки чому так рано?
Ти кажеш:
«Щемлять не порізи, щемить моє серце,
Складається враження, наче замість нього там –
Кольорові скельця.
Воно жалиться струмом, ночами терпне,
Воно так жадано чекає тепла,
Ну або хоча б серпня.
Моє хворе серце, повне отрути по вінця,
Лише тримайся рівно і гордо,
Як подобає жінці.
Лише не мерзни в пустих перевулках і не спивайся,
Серце, скоро літо, тепло,
Ти лиш дочекайся.»
Пам’ятаєш, ти раніше не прокидалася вночі від болю?
Ти іще не картала себе і долю,
А понад усе в світі любила апельсиновий сік,
Скільки часу пройшло?
Десять? Два? Рік?
Пам’ятаєш, думала що ніщо не трапляється просто так?
Як шукала ночами у морі самотній свій маяк
Як шепотіла на вухо:
«ніщо не проходить безслідно, навіть щастя»
Зараз гірко всміхаєшся:
«не проходить безслідно?
Ну, хіба що лезом, та по зап’ястю.»
Згадай лише, твоє серце обходилося без йоду й бинтів,
Тобі вистачало тепла й муркотіння котів,
Ти сидиш на підлозі, піджавши ноги:
«Серце, серце, я втомилась, ну нащо оці прологи?
Нащо це відчуття, неначе всередині мене гниє жовте листя?
Нащо мені в пам’яті ті, з ким колись не зійшлися?
Нащо мені взагалі вся ця пам’ять на шкірі?
Серце, серце, утоплене у ефірі,
Для таких як ти, і було придумано амнезію.»
Дівчинка сидить на підлозі, піджавши ноги,
І не треба ні допомоги,
Ні амнезії, ні солодкої вати.
Їй би лише забувати.
Лише забувати.
Забувати усі болі, усі стигмати.
Як колись гірко плакала, не вміла стріляти.
Зараз не плаче - сльози не в моді.
Загранпаспорт й якісь антидепресанти у верхній шухлядці комоду.
Це, на той випадок, якщо доведеться тікати.
Якщо раптом стане занадто мало повітря й занадто багато меж.
«Серце, тікаймо?»
Та від минулого не втечеш.
16.03.17
