Шлях додому
Годинники вистукували пізній ранок, а вікна вистукували весну. Повернувши голову трохи вбік, він уважно спостерігав за сходом сонця, яке червоним кружельцем виглядало з обрію поля. Червоні хмарки, ніби дітлахи, бавились на блакитному полотні, все більше зафарбовуючи його в рожевий і темно-жовтий. Він же за цей час встиг відпочити, аби продовжити свій шлях. Повільно підвівся, розправив блідо-сірі крила і наставив їх проти вітру. Раз, два... і птах злетів. Скуйовджене пір`я дивним чином розгладилося, груди знову наповну дихали ранковим повітрям. А ще було багато незнайомих запахів, які тільки підтверджували думки, що додому ще далеко. Він пролетів поле і на горизонті вигулькнув маленький лісок. Птах поглянув униз і тільки зараз зрозумів, що страшенно голодний. Він почав знижуватися, аж поки крила ледь не зачіпляли крони і швидко опустився на високу гілку клена. У підніжжі дерев подекуди лежав сніг, але трава вже сміливо пробивалася і тігнулась до сонця. Краєм ока птах побачив якийсь майже непомітний рух і стрілою метнувся до корніння дерева. Черв`як був малий, але й цього для початку вистачить. Потім вистукав кілька жуків з кори. А коли побачив на листку гусінь і дуже зрадів, в останню мить вона встигла вислизнути і сховатись.
Він знову злетів у хмари і продовжив свій шлях. Так, йому доводилось повертатись у рідний край самому, бо одного разу, коли разом з іншими птахами вони ночували, він відбився і загубив свою зграю. А тепер, покладаючись на чуття і не маючи іншого вибору, він летів вперед, шукаючи очима знайомі краєвиди. Повітря цього дня було вологіше, ніж вчора. Він знав, що ввечері буде дощ і що в такий час він не зможе летіти, і тому зі страхом швидким темпом махав крилами, збільшуючи швидкість. Він так хотів потрапити додому! Всі ці поля, ліси, дороги - усе було таке чуже і непривітне. Інша річ- дім. Він знав кожен листочок свого лісу, кожну пташку, він скучив за запахом повітря там після дощу, він відчував себе дуже самотньо і чекав зустрічі з будь-якою знайомою пташкою. Птах відчув, як йому важчає дихати, і трохи знизився. По його розрахункам і чуттям зараз мав би початись широкий степ, а там вже буде легше знайти дорогу. Але попереду з`явилось синє світло: якась річка розкинула свої води і бігла кудись на південь. Птах розчаровано оглянувся, і змусив себе не переживати: адже він відчуває, ось-ось з`явиться знайомий степ. Але сонце вже стояло високо над головою, а внизу річка змінювалась дорогами, полем і лісом. Справа виднілися будинки, і тоді птах справді злякався, що загубився: він їх не пам`ятав, як летів минулого разу! Години йшли за годинами, крила сильно втомлювались, доводилось постійно знижуватись. Вітер колов очі і сонце поволі котилось на захід.
Небо повільно затягувало хмарами. Спочатку насувалась чорна хмара ззаду, ніби наздоганяла птаха, а потім за якусь мить, - він навіть цього не помітив - все небо забарвилось в сірий, в колір його власного пір`я.
Він відчував напругу, вагу повітря, і розумів, що втомленим та ще й в дощ він не зможе летіти зовсім, тому почав шукати, де сховатись. Вітер шаленів, а внизу, як на зло, знову почалося поле і смуги доріг. Виснажений птах вже летів дуже низько над землею, кружляв над голими деревами і знову летів, втікаючи від грози.
Коли перший раз блиснуло і загриміло, птах злякався і його різко відкинуло вітром. Він вирівняв політ і окинув оком небо: воно геть почорніло, вітер все більше скаженів і різав очі, вибивав його з рівоваги, розганявся до шаленості. Птах занепокоєно шукав сховку, але не встиг: дощ полив як з відра, змочуючи крила, від чого ті тягнули сіре тільце вниз, і на якусь мить (страх і самотність цього допомогли) птах втратив орієнтацію і почав падати, але зміг напружити м`язи і вирівнятись перед приземленням. За дюйм від землі його знову шарпнуло вітром, і він, обезсилений і побитий, сховався під якимось кущем.
Десь попереду вловив рухи і враз його серце гаряче забилось: біло-сірі птахи ховались за кілька метрів від нього. Зграя! - затьохкало серце. - Зграя, зграя, зграя! Він знайшов її! Птах приблизився до інших крилатих і його зустріли радісними вигуками. Дощ незабаром затих, і птахи, інколи тулячись один до одного від холоду, поснули. А на ранок знову продовжили шлях. І птах, вже при світлому дні побачив, що він залетів у знайомий степ, який вчора не впізнав через зливу. Їм вже лишалось небагато: скоро будуть вдома!
