Надворі падає лапатий сніг. Але здається, ще вчора була ця тепла серпнева ніч, коли свіжим подихом легко дихало літо. Пригадуєш, коханий, тільки ти і я, далеко від усіх. Ясно світили зірочки у темному, безмежному небі. Здавалося, ця мить буде вічною. Пригадуєш, любий, як ми зустрічали схід місяця, як сиділи у дзвінкій тиші ночі та дивилися на зорі. Все було створено лише для нас.
Зайчику, я не можу забути нашу зустріч, лагідний пестливий дотик твоєї руки... А ти, мабуть, давно все стер із пам`яті. А я живу, лише мріючи.
Часто дивлюся на дрібні, нелічені вогники на небі, на великий круглий місяць. Все як тоді, тільки вже немає поряд тебе, такого ніжного, такого лагідного, такого дбайливого, такого надійного, такого хорошого... З тобою я почувалася в безпеці, захищеною. Та ти пішов, і розбилося моє серце на тисячі частинок. Я гину, в`яну, помираю без тебе. Невже немає вороття того казкового часу?