Невдалий день ексгібіціоніста
Олександр знервовано поглядав на годинник, була п’ятниця, пів на п’яту вечора, а обговорення плану справ на наступний робочий тиждень все тривали. Знову цей самовпевнений вискочка не може ніяк насолодитись звуком власного голосу та увагою колег. Олег Петрович влаштувався на фірму одночасно з Сашком, проте вже зумів випнутись нагору. Велике діло! А Сашко не поспішає, спочатку хочеться бути впевненим в своїй роботі, в тому, що до нього дослухатимуться, він над цим постійно працює, правда, поки ще не наважився показати свої ідеї комусь. А раптом відкинуть, висміють? Навіщо ризикувати, в нього ще є час все обдумати, а потім якось при нагоді може і від нього не відмахнуться, не почнуть висміювати, як це частенько бувало у школі.
Нарешті Олександр, обережно маневруючи поміж колегами, котрі звично не звертали на нього ніякої уваги, буркнув «до побачення» без усякої надії на відповідь, підтюпцем наблизився до свого улюбленого авто. Взяся за кермо, і аж тепер відчув себе впевненіше. Може сьогодні вдасться трохи зняти напруження. Минулі вихідні загубились марно. Довелося їхати до батьків дружини, а там під пильним оком тестя не зміг навіть за хвіртку вийти. В її сім’ї були суворі правила, всі прислухались до волі батька, це так нагадувало власну родину, в якій, правда, головувала мати. Життя підпорядковувалось одному й тому ж розпорядку, в дітей не було прав, лише обов’язки та їм і на думку не спадало пропонувати якійсь зміни, чи заводити власні розмови, якщо вони вибивалися з повсякденних обговорень домашніх справ, уроків, поведінки у школі. При натяці на особисті проблеми мати просто сміялася над ним. І в Сашка чітко сформувалось однозначне табу на озвучення своїх думок, та й думок краще було не мати.
З Оленою вони були чимось близькі, начебто, у всякому разі він нормально її сприймав, як дещо необхідне. Ну і мати вимагала одруження, продовження роду. З цим правда поки не складалось, Сашко не дуже любив цю дражливу тему, та й скільки можна марно намагатись, щоразу приходиться емоційного налаштовуватись, вмикати уяву, згадувати дещо приємне, дуже особисте...
На завтрашній вихідний Олександр вже намітив маршрут поїздок. Але до завтра в його теперішньому стані буде важко дотягнути. Отож, зараз майне швиденько в парк, до скляного кафе, там сьогодні має бути нова зміна незнайомих поки дівчат, та й клієнтів на вечір очікується чимало. Але день, що не задався з самого ранку, не мав наміру змінювати свого характеру. За столиками в кафе вечеряли переважно чоловіки, а з чорного ходу якось довго ніхто не визирав. Холодне повітря починало проймати ледь не до кісток. Під груди поволі підіймалась звична злість на цих людей, на цих жінок, які ніколи не хотіли його зрозуміти і сьогодні не збирались піти назустріч. Нарешті рипнули двері і на порозі з’явилась незнайомка, Сашко стрепенувся, метнувся на поріг, рвучко рвонув поли плаща, при цьому жадібно вдивляючись в ледь здивоване обличчя молодої жінки, алеее, але не побачив на ньому таких потрібних для нього емоцій: ні жаху, ні хоч невеличкого страху, ні тим паче шоку, чи на крайній випадок відрази. Вона спокійно, трохи втомлено махнула рукою та просто, байдуже відвернулась. А хіба йому багато від неї було треба, хіба так важко проявити увагу, на декілька секунд помітити його, проявити справжні емоції? Але ніхто в цьому клятому чужому, великому світі не хотів його зрозуміти, та він і не міг нікому нічого розповісти. Хто б вислухав, чи допоміг? От і вона, вона не зупинилась, не глянула, не зглянулась…