Кінцева?
Від вічно галасливого міста залишились лише далекі вогні багатоповерхівок та торгових центів. Остання електричка тікає від нього в безмежну, холодну ніч, розрізаючи її на дві ідеально рівні частини.
Я люблю стукіт коліс, що забирають кудись далеко, до моря, може, чи просто туди, де не так як тут, по-іншому. Але цей пластиковий, для мене він як цокання годинника в безсоння – просто рахує час. Хотів би я знати до чого.
Навколо лише поодинокі люди, розкидані по вагоні в дивному шаховому порядку. Всі вони зливаються в дивній алегоричній симфонії, але, на жаль, не можуть приховати від мене абсолютно нічого.
Хтось дрімає спершись на брудні стіни вагона, хтось читає книгу під теплим світлом старих радянських ламп, а хтось просто дивиться у вікно, на ті далекі й вже тьмяні вогні.
Спереду сидить чоловік років сорока, не більше; його лице красиве, хоч і все в зморшках, а в чорному волоссі вже не перший рік видніються срібні пасма; погляд пустий та холодний, але то не втома і навіть не підступаючий сон, то біль.
Знаєш, біль – то найтяжча ноша, яка навіть найсильнішу людину може поставити на коліна; а коли ти несеш її сам, то це лише питання часу.
І час цього чоловіка закінчується.
Справа, дзеркально до мене, сидить дівчина; ні, жінка. Я не відразу зміг побачити її справжній вік; макіяж та стильний одяг на мить змогли затьмарити розум навіть мені.
Зазвичай про таких не говорять, а тим паче не говорять про їх почуття чи проблеми; для всього світу вона – товар.
І лише вдома – любляча мама, що робить все можливе, аби її кохані діти не знали такої долі, яка спіткала її.
Лише їх життя для неї важливе, а своє вона продала.
Через кілька сидінь від неї сидить чоловік, коротко підстрижений та гладковибритий, в темно-синій формі з сірими смугами на грудях та рукавах. Навіть зараз його постава нагадує натягнуті струни.
Я знаю людей, які кожного дня бачать смерть і смерті цій в очі дивляться. Від того й у них самих очі стають мертвими.
Скільки ще він зможе уникати її?
В іншому кінці вагону сидить юнак, трохи старший від мене. Він щасливий, на відміну від всіх інших, вдома його чекає кохана дівчина. Чи точніше, вона чекає його дорогих подарунків? Не важливо, її коханець сьогодні встигне піти вчасно.
А чи встигне завтра?
Тіло ниє від холоду. Я намагаюсь змусити його слухатись мене, але виходить тільки гірше; в голові починає паморочитись. Навіть так? Як п`яний, я ледве доходжу до тамбура і зачиняю за собою старі обшарпані двері. Тішить лише те, що ніхто мене не осудить. Ці люди... Вони такі ж як і я.
Я дістаю з пачки пом`яту сигарету і палю. Гарячий дим огортає легені та з видихом забирає втому і біль – я з полегшенням сповзаю по дверцятах струмоприймача.
Життя часто нагадує мені лише певну кількість вдихів і видихів. Чи не від цього пішла фраза «жити на повні груди»?
Невідомо, що тобі принесе завтрашній день, ти навіть не впевнений що буде на наступній станції, а якщо скажеш що знаєш – я лише посміюсь, посміється і твоя доля.
Але зараз... Зараз немає нічого, що я б міг бажати – я дихаю і біль поки пройшов. Просто не можу бажати більшого, хіба що... Ще одну сигарету.
- Шановні пасажири, приміський електропоїзд прибуває на кінцеву станцію. Просимо вас не залишати свої речі...
Кінцева? Але чи дійсно це – кінець? Адже до світанку залишилось так мало...